Філософія Григорія Сковороди

Істина:

• Пiзнаєш iстину - ввiйде тодi в кров твою сонце.
• Коли любиш неправду, ненавидиш свою душу.

Робота  і освіта:

• Без бажання все важке, навіть найлегше.
• Не все те невірне, що тобі незрозуміле.
• Хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той нiколи не припиняє вчитися, хоча б зовнi вiн i здавався бездiяльний.
• Хто добре запалився, той добре почав, а добре почати - це наполовину завершити.
• Коли б змога писати так само багато, як i мислити!
• Не розум вiд книг, а книги вiд розуму створилися.
• Не той дурний, хто не знає (ще такий, котрий усе знає, не народився), але той, хто знати не хоче. Зненавидь глупоту: тодi хоч i дурний, а будеш у числi блаженних.

Любов, дружба:

• Любов виникає з любовi; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю.
• Ти не можеш вiднайти жодного друга, не нашукавши разом з тим i двох-трьох ворогiв.
• Як музичний iнструмент, коли ми чуємо його здалеку, видається нашому вуховi приємнiший, так i бесiда з вiдсутнiм другом буває звичайно набагато любiшою, анiж iз присутнiм.
• Похибки друзiв ми повиннi вмiти виправляти або зносити, коли вони не серйознi.
• Хiба не любов усе єднає, будує, творить, подiбно до того, як ворожiсть руйнує.
• Все минає, але любов після всього зостається.
• Дружать тiльки з тими, до кого вiдчувають особливе духовне ваблення.

     Висновок 

     Отже, вся філософська система Сковороди  у своєму внутрішньому єстві пронизана  антитезами видимого і невидимого світів, що постають у найрізноманітніших ракурсах. Це засвідчує, з одного боку, сприймання буття всього сущого у стані постійного неспокою, взаємодії протилежностей, а з іншого – така антитетичність є вираженням абсолютної повноти  буття, в якій зливаються протилежні ознаки, які містить у собі все існуюче. З огляду на таку світоглядно-методологічну позицію Сковороди його називають найвизначнішим представником традицій античної та християнської діалектичної методи.

     Принцип двонатурності світу й ідея трьох  світів Сковороди підпорядковані основному  об’єкту філософування – доходному  світу людини, проблемі її щасливого  буття. Звідси й глибока метизація  його філософського вчення, виразна  етико-гуманістиччна спрямованість. Сковорода переконував, що кожна  людина спроможна досягти щастя  шляхом морального самовдосконалення, актуалізуючи в собі «внутрішню людину» - Бога. Центром цього складного  процесу є серце – духовна  субстанція, джерело життєдіяльності  людини, яке він ототожнює з  Богом.

     Необхідною  передумовою на шляху людини до щастя, є дотримання нею принципу «спорідненої» («сродної») праці – її відповідності  тому вищому, розумному і справедливому  началу, що визначає сенс людського  буття. У діалозі «Алфавіт, або  буквар світу» Сковорода стверджує, що кожна людина має свою природу, свій особливий нахил до «сродної»  собі справи, який неможливо змінити, оскільки вони є виявом у людини вічної, невидимої натури. Людина здатна лише пізнати її, а пізнавши, обрати собі заняття і життєвий шлях, споріднені з «Іскрою Божою». За таких обставин вона уникне рабства видимої «сліпої натури» з її неодмінними похідними – жадобою багатства, влади, слави, іншими згубними пристрастями, які несуть не щастя, а лише його привід, сіючи сум, нудьгу, невпевненість, незадоволення, страх тощо. Натомість «споріднена» праця дає людині впевненість, відчуття повноти свого буття, душевний спокій, веселість духу тощо. Будучи легко здійсненною, «поріднена» праця приносить людині насолоду не стільки своїми наслідками, винагородою чи славою, як самим своїм процесом. Вона не лише забезпечує людське матеріальне благополуччя, а й є важливим засобом духовного самоутвердження, самовдосконалення людини, здоров’я її душа, а отже, й щастя. Саме щастя вбачав філософ у чистоті сердечній, у рівновазі духовній, утверджуючи це своїм власним життям.

     Підводячи підсумки, можна виділити у філософії  Сковороди домінантні лінії української  світоглядної ментальності: антеїзм («спорідненість» («сродність») людині всього світу), екзистенціальність (орієнтованість на неповторність людського  існування, плюралістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм («серце» - всьому голова). Ці домінантні лінії набувають класичної  форми вияву, а українська філософія  вступає у свою класичну добу.

     Г. С. Сковорода – засновник класичної  української філософії. Одночасно  він вплинув на формування філософської думки в Росії. Більшість російських істориків філософії (О. І. Введенський, В. Ф. Ерн, Е. Л. Радлов, М. О. Лоський) прямо називають Сковороду «родоначальником російської філософії». Велич Сковороди полягає і в тому, що він поєднав у собі філософа, мудреця, вчителя життя із філософським способом життя. Філософія в її найглибшій сутності не тільки світобачення, а й світовідношення. Приклад цілісності серця, розуму, вчинку уособлює в собі український філософ і поет Григорій Сковорода. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Список  використаної літератури:

1. Філософія: Навч. посіб. – 2-ге вид., перероб. і доп.  / Л.В. Губерський, І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко та ін.; За ред. І.Ф. Надольного. – К.: Вікар, 2001. – 457 с. – (Вища освіта ХХІ століття).
2. Присухін С.І.; Філософія: Навч. посіб. – У 2 ч. – Ч. І. Історія світової та української філософії у визначеннях, поясненнях, схемах, таблицях. – К.: КНЕУ, 2006. – 208 с.
3. Ісаєвич Я.Д. “З історії викладання філософії на Україні (XVI-XVIII ст.) — У кн. “Від Вишенського до Сковороди”, Київ, “Наукова думка”, 1972.
4. Козуля О.Я. “Києво-Могилянська академія”. Київ, “Наукова думка”, 1991. – 395 с.
5. http://uk.wikipedia.org
6. Кудринский Ф. '' Философ без системи." К., 1848
7. Нічик В.М. “З історії вітчизняної філософії кінця XVII — початку XVIII ст.”. Київ, “Наукова думка”, 1998 р.