Філософія Григорія Сковороди

     Григорій  Савич Сковорода володів даром  передчуття. Те, що він передбачив власну смерть, відомо багатьом, проте в  історії залишився ще один неймовірний  випадок. У 1770 році філософ три місяці жив у Києві у свого родича Іустина – начальника Китаївської  пустині. Раптом під час прогулянки Подолом Сковорода відчув сильний  трупний сморід. Наступного ж дня  він всупереч проханням покинув  Київ. Через два тижні в Києві  почався мор і місто було зачинене.

      Так, у «трудах праведних», і скінчив  свій життєвий шлях один з найгеніальніших  філософів світу Григорій Савич  Сковорода. Помер він 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівці (нині —  Сковородинівка) на Харківщині. Перед  смертю поет i філософ заповідав  поховати себе на підвищенні біля гаю, а на могилі зробити напис: «Світ  ловив мене, та не спіймав». Таким  чином Г.Сковорода ще раз заявив про свою відданість духовному спасенному життю перед земними суєтністю  і марнотою.

     Мудрість  Г.Сковороди вирішальною мірою  була виплекана премудрістю віри. Насамперед це стосується розуміння  смерті. Воно узгоджується з догматами  віри: смерть як вінець життя і двері  в безсмертя. «Треба своєчасно приготувати  собі зброю проти цього ворога не різного роду міркуваннями, бо вони не дійсні, але спокійним узгодженням  своєї волі з волею Творця. Такий  душевний мир готується заздалегідь, він зростає тихо у тайні серця, зміцнюється почуванням зробленого добра». Усвідомлюючи своє покликання й часове призначення пробудження  духу нації, Григорій Савич Сковорода  кожним словом, кожним кроком, кожним помислом виконував свою місію. 

     Філософія Григорія Сковороди 

     Григорій  Савич Сковорода є одним із найвидатніших представників історії  української філософії. Мандрівний поет і вчитель мудрості, шукач  особистого шляху осягнення божества, істинного сенсу буття людини – все це створює образ оригінального  мислителя, який займає видатне місце  в історії української і світової духовної культури.

     Де  б не був Сковорода, він завжди звертав на себе увагу оригінальним складом думок і способом життя. Сковорода – поет і музикант, знавець латинської, грецької, давньоєврейської та кількох сучасних мов, «любитель  Святої Біблії» - одягався просто, спав не більше чотирьох годин, вставав до світанку, ходив пішки за місто, був  завжди веселий, бадьорий, шанобливий, з усього виводив мораль, друзів обирав по серцю їх, мав «побожність  без марновірства, вченість без чванливості».

     Своє  філософське вчення Сковорода сформував  під впливом античної і середньовічної європейської філософії (Фалес, Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Аристотель); народної творчості (міфи, легенди думи, перекази, народні прислів'я та приказки); вітчизняного просвітництва (Ф. Прокопович, С. Полоцький, М. Козачинський, Г. Кониський). За своїм змістом і спрямуванням філософія Григорія Савич відрізнялась від філософії Києво-Могилянської академії. Розвиваючи традиція Просвітництва, філософ відходить від догматичного наслідування своїх учителів, засвідчуючи це вже в загальнофілософській орієнтації. Якщо провідною тенденцією філософських курсів києво-могянців був арістотелізм, то Сковорода тяжів до ідей Платона, який в академії був предметом критики. Якщо професори акцентували увагу на дослідженні проблем онтології та гносеології, що розглядались у контексті зовнішнього світу, то Григорій Савич зосередився на етико-геманістичній проблематиці: у нього на передньому плані не світ, а людина і духовне начало в ній.

     Сковорода створив власну філософську систему, специфічний стиль і форму  філософського мислення. Його філософствуванню властиве органічне поєднання художнього і раціанально-абстрактного світу  споглядання. Наслідком такого поєднання  став універсальний алегоризм (іносказання), у якому предмети і явища осмислюються не в сукупності властивості, не в  цілісності, а лише в абстрактно-схематичному образі їх як символи. Основоположною ідеєю Сковороди став винайденим ним закон елімінації важких справ – «те, що потрібно, не важко, а те, що важко, – не потрібно». Цей закон є прикладом пошуку засад принципів філософії, що можуть привести людину до щастя. Розвиток практичної філософії став головною метою філософствування Сковороди.

     Наслідуючи  традиції неоплатонізму та християнської  символіки отців церкви, німецьких  містиків та українських мислителів доби Київської Русі, Просвітництва, Сковорода розглядає символи  як «іпостась істини», як те, що допомагає  пізнати неземне, відкриває нове бачення речей. У нього символи  не мають твердого, усталеного значення, а постають як певна множинність  значень, межи яких то суміжні, то перехрещуються, а інколи просто суперечливі.

     Відповідав  принципам барокової культури й  антитетичний метод філосування Сковороди. (Антитетика – метод зведення суперечливих тверджень, жодному з яких не можна надати переваги).

     Вивчаючи  предмет філософії, Сковорода вважає, що вона – саме життя. Філософствувати  – значить «перебувати на самоті з собою», на самопізнання слід спрямувати людське життя. Як власну матір можна  знайти вдома, так і своє щастя  людина здобуває всередині себе. Мета людського життя – це «внутрішній  світ», «радість серця», «міцність душі», «веселість серця». Саме вони є завершенням  усього добра та найвищим благом і  для філософів.

     Подібно до Сократа Сковорода дотримується тверджень: «пізнай себе», «поглянь у себе». Але новим у Григорія Савича є те, що він вказує на необхідність пізнання природи людини у таких її виявах як віра, надія і любов. Близьким до традиційних античних поглядів є висування філософії ідеалу «евдемонії» (щастя, блаженство – найвища мета людського життя), проповіді «автаркії» (самодостатності, незалежності від зовнішнього світу), «аскезії» (стриманості, відмови від життєвих благ).

     Причина людських страждань – у «неправдивому  розумінні», суті речей. Зовнішній світ – «швидкоплинна річка», тому гонитва  за його благами – безглуздя. Любов  до зовнішності робить з людини раба, оскільки видимість засліплює веде в темряву помилок. А істинне  пізнання проникає в незмінну сутність речей, тому воно може стати основою  справжнього щастя. Тобто Сковорода  іде за сократівським принципом  тотожності щастя та істини.

     Для людини є два способи життя: «світський» - згубний та «божий» - спасенний, праведний. Останній є умовою знаходження «правильного»  погляду, подолання гріха, зречення злої волі. Це не шлях розуму і розуміння, а шлях віри і любові до Бога. Найвища  мудрість для Сковороди – «філософствувати у Христі», так як Христос та істина – тотожні. Жити в істині означає  жити в Христі. Кожна людина прагне до самопізнання, бо найкоротший шлях до Бога – через власне «серце», через відкриття в ньому «образу  божого». Здобуваючи собі «нове серце», людина сама стає «сином божим», «обожнюється», «преображається». А звідси виводиться мета всілякого людського буття і, зрештою, філософії. «Філософія чи любомудрість, скеровує усе коло діл своїх на той кінець, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, як голові усього».

     Реальність  Сковорода розуміє не як моністичне (ідеальне чи матеріальне) буття, а як гармонійну взаємодію трьох світів: макрокосмосу, мікрокосмосу, символічного світу, або Біблії. Божественне життя  «пронизує» кожен з трьох світів, воно становить собою їх творчу основу, справжню «натуру». Макрокосмос –  великий світ, в якому «живе  все порожнє». Мікрокосмос – світ людини, «світик, світочок», але глибиною він не поступається великому світові, а в певному розумінні навіть його охоплює. Кожен з трьох світів є єдність двох «натур»: «видимої», «зовнішньої», «тіньової» і «невидимої», «внутрішньої», «світлої».

     У своїй «видимій» іпостасі макрокосмос  – це природний світ відчутих речей  і явищ (як матерія), але насправді  – «пуста видимість», «місце», «нікчемність», «тінь» справжньої , але невидимої  його «натури» – Бога.

     Мікрокосмос (людина) також є єдністю двох «натур»: «емпіричної» (тілесної) та «внутрішньої» (справжньої, «істинної») людини. «Емпірична»  людина, як і матерія, є «тінню», «темрявою», «тлінням». Проте мікрокосмос не просто співіснує з макрокосмосом, пасивно відтворює його структуру, а є активним моментом у гармонійній  взаємодії з великим світом (макрокосмосом), оскільки єством «внутрішньої» людини є Бог.

     Однією  із центральних ідей Сковороди є  твердження про «нерозривність» і водночас «незлитність» природи і людини, єством якої є Бог. Таким чином, «внутрішня» людина – це божественне в людині. Ідеальна форма людського єства, яку можна знайти в «тайниках» свого серця, є образ Божий, який існує вічно.

     Гармонія  великого світу і людини не встановлюється сама собою, автоматично, а своїм  ґрунтом має творчу життєву ініціативу людини. Але можливих (і різних) способів гармонізації людини із світом багато, і кожен має віднайти відповідний своїй неповторності і унікальності спосіб життя у світі. Але це способи репрезентовані людині символічні. Тобто між макрокосмосом і мікрокосмосом існує передник, третій світ, світ символів – Біблія. Сама Біблія стає істотою божого порядку. Сковорода вказує, що Біблія є Бог.

       «Розшифровка» символіки третього світу має метою знайти відповідний спосіб діяльності. «Сродна» або «споріднена» праця є однією з найважливіших передумов досягнення людиною щастя, реалізації дійсно людського способу життєдіяльності, самоствердження особи. «Неспоріднена» («несродна») праця є основним джерелом усіх суспільних бід.

     «Спорідненій» і «неспорідненій» праці надається  великого суспільного значення, оскільки Сковорода мріяв про таке суспільство, в якому люди зможуть реалізувати  свої природні здібності і нахили в «спорідненій» праці і отримуватимуть від неї радість і відчуття повноти свого буття. Не освіта і  знання роблять людину щасливою, а  лише ретельне вивчення себе, що і відкриває  шлях до щастя, спокою, душевної згоди. Тому самопізнання у Сковороди виступає як універсальний засіб перетворення людини і світу, усунення світового  зла. Ідея перетворення є центральною  у філософській творчості Сковороди, у своїх творах він закликає стати  істиною людиною: із зовнішньої –  внутрішньою, із тілесної – духовною і в такий спосіб поєднатися з  Богом, отже, з природою всього сутнісного.

     Тут також відрізняються дві «натури» - «видима» (предметна образність символу) і «невидима» (смисл, розшифровка  «сенсу символу»). Згідно з вченням  про двонатурність світу, все  суще складається з двох натур  – видимої та невидимої, тобто  матеріального й ідеального, тілесного  й духовного, мінливого і вічного, залежного і визначального тощо. Тезу про двонатурність світу  Сковорода повторює сотні разів  із десятками відтінків, беручи в  основу антитетичне розуміння буття  як єдності протилежностей. Принципи двонатурності світу Григорій Савич органічно пов'язаний з його вченням про три світи.

       Етичні погляди Сковороди базуються також на самопізнанні, яке має остаточною метою «мистецтво життя». Людина може знайти щастя через самопізнання. Для цього потрібно «жити за натурою», не спотворювати природне, задовольнятися малим. Найвищим усвідомленням цього є «вдячність» як певний ціннісний рівень людського буття. Смислова послідовність така: вдячність – благочестивість – самозадоволення. Завдання виховання – зберегти здоров’я і навчити вдячності. У вдячності людина не втрачає власної гідності, а, навпаки, дістає стимул для змістовного спілкування з іншою людиною на основі поважання її особистої самобутності. 

     У філософському трактаті «Жінка Лотова»  Г.Сковорода говорить про подвійне народження людини: один раз фізично, а другий — духовно. Ця, вдруге народжена, «...людина вільна. У висоту, вглиб, вшир літає без меж. Не заважають їй ні гори, ні ріки, ні моря, ні пустелі. Провидить  віддалене, прозирає приховане, заглядає у минуле, проникає у майбутнє, ходить по поверхні океану, ввіходить зачиненими дверима. Очі її голубині, орлині крила, прудкість оленя, левова відвага, вірність горлиці, вдячність лелеки, незлобність  ягняти, швидкість сокола, журавлина  бадьорість. Тіло її — діамант, смарагд, сапфір, яшма, кришталь і рубін. Над  головою її літає седмиця божих  птахів: дух смаку, дух віри, дух  надії, дух милосердя, дух поради, дух прозріння, дух чистосердя. Голос  її — голос грому...»

     Філософські трактати та діалоги:

     Бесіда 1-ша, названа «Observatorium».

     Бесіда 2-га, названа «Observatorium Specula».

     Книжечка  про читання Святого  Письма, названа "жiнка  Лотова"

     Книжечка, що називається «SILENUS ALCIBIADIS, тобто ікона АЛКІВІАДСЬКА (Ізраїльський змій)»

     Наркіс: «Розмова про те: Пізнай себе»

     Збірка  «Сад божествених  пісень»

     «Алфавіт, або буквар світу» 

     Відомі  цитати Григорія Сковороди  

     Філософія буття:

• Світ ловив мене, та не впіймав.
• Більше думай, а тоді вирішуй. Спіши повільно!
• Нi про що не турбуватися, нi за чим не турбуватися — значить не жити, а бути мертвим, адже турбота — рух душi, а життя — це рух.
• Добрий розум робить легким будь-який спосiб життя.
• То навiть добре, що Дiоген був приречений на заслання: там вiн узявся до фiлософiї.
• Так само, як боязкi люди, захворiвши пiд час плавання на морську хворобу, гадають, що вони почуватимуть себе краще, коли з великого судна пересядуть на невеликого човна, а звiдти знову переберуться у тривесельник, але нiчого не досягають цим, бо разом iз собою переносять жовч i страх,- так і життєвi змiни не усувають з душi того, що завдає прикростi і непокоїть.
• Безумцевi властиво жалкувати за втраченим i не радiти з того, що залишилося.
• Майбутнiм ми маримо, а сучасним гордуємо: прагнемо того, чого немає, i нехтуємо те, що є, так нiби минуле зможе вернутись назад або напевно мусить здiйснитися сподiване.
• У тих, хто душею низький, найкраще з написаного i сказаного стає найгiршим.
• Я знайшов гавань, прощайте, надії i щастя, досить ви грали мною, тепер грайте iншими.
• Тодi лише пізнається цiннiсть часу, коли вiн утрачений.
• Все - трава i лушпиння, все - прах i тiнь, все минає; серцем же людина вiчна.
• Немає нещасливiшого, коли душа болить. Вона болить тодi, коли золять думки.
• Краще голий та правий, нiж багатий та беззаконний.
• Тiлом ми нiщо, але думкою щось, та ще й велике.
• Не за обличчя судiть, а за серце.
• Кожен є той, чиє серце в нiм: вовче серце - справдешнiй вовк, хоч обличчя людське; серце боброве - бобер, хоч вигляд вовчий; серце вепрове - вепр, хоч подоба бобра.
• Хiба може говорити про бiле той, котрому невiдоме, що таке чорне?
• Свiтло вiдслонює нам те, про що ми в темрявi лише здогадувалися.
• Не може не блудити нога твоя, коли блудить серце.
• Чи не дивина, що один у багатствi бiдний, а інший у бiдностi багатий? Вода без риби, повiтря без пташок, час без людей бути не можуть.
• Не все те недiйсне, що недосяжне дитячому розумовi.
• Шукаємо щастя по кражах, столiттях, а воно скрiзь завжди з нами; як риба у водi, так i ми в ньому, i воно бiля нас шукає нас самих. Нема його нiде вiд того, що воно скрiзь. Воно схоже до сонячного сяяння - вiдчини лише вхiд у душу свою.
• Той розумiє юнiсть, хто розумiє старiсть.
• Не кiнець те, пiсля чого ще щось має бути. Пiсля справжнього кiнця нiчого бути не може.
• I мудрий часто спотикається.
• Чи є щось необхiднiше людинi, як дихати. I на те повсюди є повітря.
• Коли повз тебе проходить п'яний, ти так думай: Бог дав тобi видовище, щоб ти на чужому прикладi усвiдомив, яке велике зло пияцтво - бiжи вiд ньoго!
• О солодкий шлях життя, коли совiсть чистa!
• Не той щасливий, хто бажає кращого, а хто задоволений тим, чим володiє.
• Як хто посiє в юностi, так пожне в старостi.
• Блаженство буде там, де є приборкання пристрастей, а не їхня вiдсутнiсть.
• Шляхетна душа ненавидить явно, не прикриваючи приязним лицем своєї нехотi, - чинять так лише рабськi серця, що народилися на лицемiрство та брехню.