Філософія Григорія Сковороди

План

1. Вступ…………………………………………………………….…….…2
2. Розвиток філософії в духовній культурі України в XIV – XVII ст….3
3. Життя і творчий шлях Григорія Савича Сковороди………………… 6

4. Філософія Григорія Сковороди:

а) Основні засади його філософії…….9

б) Вчення про три світи………………12

в) Двонатурність світу………………..13

г) Філософські трактати та діалоги….14 

5. Відомі цитати Григорія Сковороди……………………………….....15
6. Висновок…………………………………………......…………..……18

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ 

      Розвиток  духовної культури українського народу нерозривно пов’язаний з іменем великого філософа, педагога, поета і письменника Григорія Сковороди. Його діяльність припадає на другу половину XVIII століття. Внесок митця у суспільну і філософську думку та літературу можна зрозуміти лише у зв’язку з соціально-економічними процесами тієї доби. У цей час посилилася визвольна боротьба закріпаченого селянства. На фоні цих подій формувалися погляди і переконання Григорія Сковороди. Він виступає з протестом проти світу, в якому панують жорстокі порядки, соціальна нерівність, ганебні пристрасті. Сковорода таврував можновладців, пройнятих жадобою наживи та владолюбністю. Світ зла у нього досить конкретизований, його носіями він вважає поміщиків, глитаїв, здирників, панство, духівництво.

      Це  був поступовий прогрес сходження  від простої критики і заперечення  існуючого суспільства до складання  та вироблення певного філософського  вчення, що складалося із систематизованих та всебічно обгрунтованих поглядів і принципів. Від літературних творів у вигляді віршів та епіграм, висміюючих державний лад і притаманні йому недоліки, Сковорода з часом переходить до складання філософських притч, діалогів та творів, де замислюється не над конкретними, а над вселенськими проблемами. Його цікавлять морально-етичні, естетичні  принципи, питання педагогіки та виховання  всебічно розвиненої і високоморальної  особистості. Крім того, Сковорода звертається  до питання побудови світу та сенсу  людського життя і щастя.

      Звичайно, щоб зрозуміти філософсько-педагогічні  погляди Григорія Сковороди, необхідно  детальніше прослідкувати його життєвий шлях та процес становлення і формування його як великого філософа, літератора та педагога, що залишив помітний слід в історії українського народу.     

Розвиток  філософії в духовній культурі України  XIV – XVII столітті 

     Після татаро-монгольської навали життя в  Київській державі не припинялося. До духовно-світоглядних процесів потрібно віднести єретичні вчення та вільнодумство, які зумовлені особливостями  соціальної дійсності того часу.

     Джерелом  розвитку єретичних ідей в Україні  служила апокрифічна література, с серед рухів – богомильство. Богомили раціоналістично підходили  до інтерпретації деяких християнських  догматів, не визнавали Старого Завіту, поклоніння Христу, святим та їх мощам, не визнавали церковної ієрархії, виступали проти церковних володінь і багатства, не бачили необхідності в існуванні духовенства, оскільки вважали, що духовним учителем і проповідником  може стати кожний, хто знає святе  письмо.

     В наслідок специфічних соціально-економічних  умов в XVI ст. в Україні почали поширюватись ідеї гуманізму, у розвитку якого можна виділити три періоди. Перший – (приблизно до сер XVI ст.), типологічно схожий із раннім італійським, в центрі його знаходиться соціально-політична тематика,  питання етики та естетики. У другому – (з другої половини XVI до початку XVІI ст.) активно формується історична свідомість українського народу,розвивається ідеал гуманістичного патріотизму. У третьому – (друга половина XVII – початок XVIІІ ст.) розробляється комплекс гуманістичних ідей у переплетінні з реформаційними.

     Причиною  поширення ідей гуманізму в першій половині XVI ст. став соціально-економічний прогрес, зумовлений початком розвитку простого товарного виробництва, ріст кількості міст, в яких розквітала освіта й культура.

     Для гуманізму цього часу характерним  є трактування людини не лише як природної частки космосу, а й як «вінця» природи, її господаря. Як найвища цінність людина вважалася творцем себе самої через причетність до божества.

     Поширенню філософської та духовної культури сприяла  творчість українських полемістів XVI – XVІІ ст., що була тісно пов’язана з діяльністю братств, які виникають у цей час в багатьох місцях України. Братства та братські школи при них були головними осередками опору культурно-релігійній агресії Польщі. Виникає військово-політична організація опору економко-політичній агресії Польщі в Україні – українське козацтво, якому не були чужі і культурно-духовного захисту. Про це свідчить факт вступу всього Запорізького війська на чолі з Петром Сагайдачним до Київського братства в 1618 році.

     На  базі Київського братства, яке почало відігравати провідну роль у братському русі, в 1632 році виникає Києво-Могилянський колегіум, а згодом (з 1701 р.) Києво-Могилянська  академія, яка й справді стала  першим вищим навчальним закладом на східнослов’янському терені.

     Навчальна програма колегіуму будувалася за класичною  схемою середньовічного західноєвропейського університету: вивчалися «сім вільних  наук» - трівіум (граматика, поетика, риторика) та квадрі ум (арифметика, геометрія, філософія, музика). Перші чотири роки приділялися на загальноосвітню підготовку, один рік – на поетику та риторику, наступні два роки – на філософію, останні чотири – на теологію.

     Програма  з філософії передбачала знайомство з творами східних отців церкви, філософськими ідеями античності, західної патристики, схоластики, ідеями Відродження, Реформації, Раннього Просвітництва  та ін. У Київському колегіумі діяли  такі видатні українські мислителі, як Іов Борецький, Касіян Сакович, Єлисей Плетенецький, Петро Могила – організатор  колегіуму.

     Потреби в розвитку філософської думки, вимоги конфесійної та національної боротьби привели братчиків та професорів Києво-Могилянського колегіуму до усвідомлення необхідності оволодіння світовою науковою культурою, засвоєння здобутків західноєвропейських мислителів і вчених. Це завдання змогла виконати створена в 1701 році Києво-Могилянська академія.

     У Києво-Могилянській академії вивчалися  твори Аристотеля, Платона, Плутарха, Сенеки, Цицерона, Діогена Лаерція, Боеція, Філона. Ідеї платонізму та неоплатонізму  сприймалися в академії переважно  через патристичну літературу, зокрема  через творчість Августина, Орігена, Климента Олександрійського, Василя Великого, Григорія Нисського та інших.

     У XVІІІ ст. барокова схоластика витісняється вольфіанською школою, простежується орієнтація на тих західних філософів, які утверджували перевагу умосяжного освоєння світу над чуттєвим, інтелектуального пізнання над роз судковим (дискурсивним) і тим більше чуттєвим, акцентується увага на самосвідомості.

     Філософія Києво-Могилянської академії була по суті першим етапом у розвитку професійної  філософії і Україні. Вона підпорядковувалась примату теології, розглядалась переважно як помічник у справах віри. Проте не слід недооцінювати її значення у створенні власного інформаційного поля, необхідного для майбутнього розвитку філософського мислення.

     Філософія в академії розумілась як система  дисциплін покликаних віднайти істину, причину існування речей, даних  людині Богом, а також як умова  дослідження життя і формування доброчинності.

     Києво-Могилянська  академія відіграла важливу роль у розвитку духовної, в тому числі  і філософської культури східних та південнослов’янських народів. У її стінах здобували освіту росіяни, білоруси, серби, молдовани, греки, словени та ін. Європейський рівень навчання, активна наукова та освітня діяльність в Україні та зі її межами, постійне розширення зв’язків із західними університетами зміцнювали авторитет академії, сприяли її становленню як провідного інтелектуального осередку в православному слов’янському світі. Києво-Могилянська академія була тим духовним осередком, у якому не лише українська нація відшліфувала свій інтелект, але завдяки своєму потужному впливові сприяла культурному зростанню інших слов’янських народів. Вихованцем Києво-Могилянської академії був і видатний український філософ Григорій Сковорода. 

Життя і творчий шлях Григорія Савича Сковороди 

     Народився Григорій Сковорода 3 грудня 1722 року в селі Чорнухах на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака. Батьки відзначалися побожністю, миролюбством, гостинністю, чесністю. Зростаючи у середовищі мудрої праведності, їхній син з ранніх літ відзначався схильністю до зосередженості на своєму внутрішньому світі, твердістю духу, великим бажанням до науки і знань.

      У 1738 році батьки віддають Григорія на навчання до Києво-Могилянської академії. Досить швидко він став виділятися успіхами серед своїх однолітків. У 1742 році його запрошують до придворної співацької капели в Петербург. Після двох років перебування у північній столиці він повертається продовжувати перерване навчання. Людина виняткових здібностей і гострого розуму, Г.Сковорода здобув в академії глибокі знання з філософії, вітчизняної, античної, західноєвропейської літератур, досконало опанував кілька іноземних мов, серед яких були латинська, грецька, німецька.

     У 1750 році трапляється нагода вирушити у тривалу поїздку за кордон, з  якої Григорій Савич скористався. Він  відвідує Австрію, Словаччину, Польщу, Німеччину, де знайомиться з життям тамтешніх народів, вивчає їхні звичаї і ближче знайомиться з культурою, передовими філософськими ідеями, літературними течіями. Безсумнівно, ця подорож справила надзвичайно важливе значення на формування поглядів майбутнього філософа. Три роки тривала ця експедиція.

     Повернувшись після подорожі в Україну, Г.Сковорода займається педагогічною діяльністю. Працює в Переяславському колегіумі, де запроваджує багато новаторських ідей, чим, звісно, викликав невдоволення багатьох. Саме за недотримання усталених методів викладання його звільняють від цієї діяльності. Після цього Г.Сковорода тривалий час працює придворним учителем у поміщика Степана Томари на Переяславщині. Він довго не погоджувався на таку службу, але, хитрощами заманений і заведений до панської садиби, змушений був усе-таки пристати на непривабливу пропозицію. Любов, привітна приязнь, якою відзначався колишній вельможа, більш за все впливали на Григорія Савича. Залишаючись при дворі, він був сповнений щиросердним бажанням стати корисним людям. Ці роки відзначилися поглибленим зближенням з життям народу, його внутрішнім єством, і це допомагало йому у пізнанні як самого себе, так і навколишнього світу.

     Часто у вільні від основних обов’язків години він мандрував околицями  села: гаї, діброви, поля були співрозмовниками або співучасниками його роздумів. Усе більше і більше віддаляючись від суєтності, він з хвилюючим самозреченням наближався до найпривабливішого свого пристанища — любомудрості.

     За  життя Сковороди був дуже відомою  в Україні людиною, його погляди  обговорювалися у вчених колах, про  нього писали в листах представники тогочасної еліти. В той же час  його вірші-псальми співали на ярмарках лірники. Жодного твору Григорія Савича не було надруковано за життя, але майже в кожному інтелігентному домі були рукописні копії. Сковорода  був одним з останніх представників  згасаючої епохи бароко з її академіями, мандрівними спудеями, рукописними  книгами, латиною і церковно-слов’янською мовою.

     З 1759 по 1769 роки Г.Сковорода працює як викладач поетики і етики в Харківському колегіумі. Протест і несприйняття схоластичних догматів навчального процесу послужили причиною його звільнення. Понад чверть століття, «переповнюючись живим відчуттям істини», мандрує він містами і селами Лівобережної України, часто перебираючись і в сусідні губернії, даруючи народові знання й досвід духовного самопізнання.

     З 1753 по 1785 рік Г.Сковорода пише переважну  більшість своїх поетичних творів, що склали збірку «Сад Божественних пісень». Простий і образний стрій думок, доступність вчення, власний життєвий подвиг привертали до його особистості увагу всієї спільноти. Особливість же його подвижництва полягає в тому, що він прагнув збудити «мислячу силу» в свого народу, підняти в людині все краще, закладене у неї природою й Богом, і розвивати, долучаючи до цінностей вищих і вічних. Досягнення ж їх означає спасіння й дарує щастя.