Проблема людини та моралі в межах неотомізму

Кам'яні собори в Київській Русі були великою рідкістю і будувалися строго за візантійськими зразками. Візантійські майстри приїздили у Київську Русь і здійснювали тут будівництво. Культові муровані споруди будувалися за системою давньоруської мішаної кладки: чергування цегли-плінфи на вапняному цемяночному розчині з шаром дикого каменю. Інтер'єр культових споруд прикрашали мармуровими колонами, капітелями, мозаїками та фресками. Для покращення акустики робили голосники - порожнину всередині стіни, у яку закладали глечики.

Перша мурована церква Богородиці (Десятинна), була зведена візантійськими майстрами на замовлення Володимира Великого у 989-996 роках. Вона збудована за загально-християнськими правилами в пам'ять про мучеників-християн. У плані це п'ятинефна, хрестово-купольна споруда, інтер'єр якої був прикрашений мозаїками і фресками та оздоблений мармуром. Десятинна церква, особливо її центральна частина, була взірцем для багатьох давньоруських культових споруд XI-XII століть. У 1240 році Десятинна церква була зруйнована ордами Батия, тому, до наших днів зберігся лише її фундамент.

Храми будуються і як необхідність вшанування подій особистого життя (перемога в битві, чудесне врятування від смерті, тощо). Так, з'являються перші церкви в ім'я Василя у Києві, Преображення у Василеві (Василькові). Будувалися храми в ім'я Софії, що символізувала премудрість Христову і Матері Божої. Такі храми збудовані у Києві, Новгороді та Полоцьку. Ряд соборів присвячені Успішно Богородиці. За архітектурним типом вони походять від Успенського собору Печерського монастиря і зведені у Смоленську, Суздалі, Ростові, Владимирі на Клязьмі, Рязані, Володимирі-Волинському, Галичі. Будувалися також храми, що присвячувалися небесному воїнству - архангелу Михаїлу, Святому Феодору Тирону або Стратилату, Андрію. Велика кількість храмів присвячена Богородиці.

До початкового періоду давньоруської архітектури можна віднести такі архітектурні споруди як церкву Богородиці у Тмуторо-кані (1021р.) (не збереглася) та спаський собор у Чернігові (1036 р.), збудовані князем Мстиславом Володимировичем. Спаський собор у Чернігові зберігся до наших днів майже у первісному вигляді.

Унікальним явищем у тогочасній світовій архітектурі став собор св. Софії у Києві, збудований в часи Ярослава Мудрого (1037 р). Споруджений грецькими майстрами на зразок Константинопольського собору Святої Софії, цей храм не був його простою копією. Майстрами була творчо перероблена візантійська традиція, збагачена елементами місцевої стильової неповторності. За типом це п'ятинефний, хрестово-купольний храм з хрещатим підкупольним простором та анфіладами бокових нефів. Собор увінчаний тринадцятьма банями. Це єдиний собор періоду Київської Русі, який зберіг давню архітектуру і найповніший у світі комплекс мозаїк і фресок XI століття. В усьому світі його вважають одним із най благородніших творінь слов'янського генія. Київський собор св. Софії є пам'яткою світового значення, яка у 1990 році занесена ЮНЕСКО до Списку всесвітньої культурної спадщини. До нашого часу Софійський собор дійшов з численними відбудовами та переробками (XVII, XVIII, і XIX ст.). Та, незважаючи на це, добре збереглися давні форми собору, що дало можливість дослідникам повністю визначити його первісний вигляд.

Окрім Києва монументальне будівництво першої половини XI ст. велося і в таких містах, як Полоцьк, Новгород, Чернігів.

У другій половині XI ст. культове будівництво поширюється у багатьох давньоруських центрах. Засновуються монастирі, у яких будуються нові кам'яні храми. Це Успенський храм Печерського монастиря (1078 р.), Михайлівський Золотоверхий храм (1108 р.), Михайлівський собор Видубицького монастиря та інші.

У XII ст. значного розвитку набула київська, чернігівська, переяславська та новгородська архітектурні школи. У будівельній техніці зникають візантійські традиції змішаної кладки. Архітектура більше схожа до романської. В інтер'єрі будівель зникає мозаїка, поступаючись місцем фресковим розписам. До пам'яток цього періоду належить храм Федорівського монастиря (1131 р.), церква Богородиці Пирогощі на Подолі (1132 р.), Кирилівська (1146 р.) і Василівська (1183 р.) церкви у Києві, Юріївська (1144 р.) у Каневі, Борисоглібський (1128 р.) і Успенський (І пол. XII ст.) собори та П'ятницька церква (поч.XIII ст.) у Чернігові, Михайлівська церква у Смоленську (кін. XII ст.) та інші. Вони об'єднані єдиним стильовим напрямом та спільною конструктивною схемою.

На початку XIII ст. внаслідок князівських міжусобиць та нападів половців і татар, Київ втрачає значення центра держави. Монументальне культове будівництво переміщується на західно-руські землі. Особливий розквіт архітектури спостерігається після об'єднання у XIII ст. Волинського та Галицького князівств.

Таким чином, архітектура Київської Русі, використовуючи власні традиції та індивідуальні риси, відповідала світовому архітектурному процесу і розвивалась в його контексті.

9. В естетиці класиків німецької філософії І. Канта, Ф. Шіллера, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля розглядаються питання природи художньої здатності, духовні підстави творчості, рівні творчих умінь. Значну увагу проблемі геніальності приділяє І. Кант, наголошуючи, що геній — це вроджена продуктивна здатність: "Геній — це вроджені задатки душі, через які природа дає мистецтву правило". Сферою самоздійснення генія є мистецтво, тобто сфера "відображення естетичних ідей". Вирізняючи талант і геніальність, філософ наголошує на якісній відмінності названої творчої здатності. Геніальність у творчості визначається "оригінальністю ідеї". Йдеться не про оригінальність як таку, адже вона може бути і безглуздою, а про оригінальність, здатну поставати взірцем, мірилом чи правилом оцінки. "Природа дає через генія правило не науці, а мистецтву (курсив авт. — В. М.), і то лише у тому випадку, якщо воно є вишуканим мистецтвом". Генію від природи властива здатність до творення досконалих форм, причому, на відміну від краси природи, що є не чим іншим, як прекрасною річчю, краса у мистецтві є прекрасним уявленням про речі.

Дух в естетичному значенні — це, згідно з І. Кантом, особливий "оживляючий принцип" в душі: це уява як продуктивна здатність пізнання. їй властива виняткова здатність формувати нову — "другу природу, з матеріалу, який дає йому дійсна природа". Нагадаємо, що формуючою основою творчості постає художня ідея. Вона здобуває повноту життя завдяки адекватній життєвості образів, у які вклалася. Якісною ознакою специфічно художньої здатності, що її уособлює творчий суб'єкт, є здатність "зібрати" світ у художньо визначену цілісність. І. Кант наголошує, що "геніальність у творчості визначається оригінальністю ідеї". Художній геній, згідно з І. Кантом, концентрує творчі можливості людської природи загалом у вільному застосуванні своєї пізнавальної здатності. Філософ наголошує, що уява генія не підпорядкована розсудку, не тлумачить понять, а творить їх.

В естетиці Ф. Шеллінга важливим аспектом розуміння природи художньої здатності є акцент на способі поєднання уяви та фантазії, а також співвідношенні між розумом та інтелектуальним спогляданням. В уяві "продукти" мистецтва зароджуються і формуються, а фантазія ніби "видобуває" їх звідти і оформляє у цілісність. Так само у розумі утворюються ідеї, а інтелектуальне споглядання надає їм образу. Отже, фантазія у мистецтві — це "інтелектуальне споглядання" 

Розгорнутий аналіз художньої здатності та рівнів творчих умінь, а відтак і якісної визначеності їх наслідків містить естетика Г. Гегеля. Філософ диференціює поняття "художня здатність", "талант", "геніальність". Загальними ознаками художньої здатності він називає: по-перше, фантазію, вирізняючи творчу фантазію від уяви як пасивного чинника свідомості; по-друге, здатність (дар) схоплювати дійсність та її форми до найменших; по-третє, міцну пам'ять, що стійко утримує сприйняті явища в їх реальному вигляді. Не менш важливими є і такі загальні творчі уміння, як здатність за зовнішніми виявами життєвих явищ осягати і розуміти їх внутрішнє життя. Це особливе знання характеру прояву "внутрішнього життя духу в реальному світі з тим, як воно просвічує через зовнішнє" .

Важливими складовими художньої здатності є уміння митця втілити творчий задум, "зібравши" у цілісність увесь досвід бачення, осмислення та переживання дійсності. Необхідними передумовами ефективності процесу постають: по-перше, вміння сформувати задум у цілісність змістом ідеї, що надає їм внутрішнього життя; по-друге, майстерність втілення задуму в мові того виду мистецтва, де він здобуде найбільш відповідну собі життєвість. Важливим організуючим началом творчого процесу є почуття, оскільки вони пронизують і одушевлюють собою твір як художнє ціле.

Отже, аналіз природи художньої здатності свідчить, що найбільш яскравим і безпосереднім виявом духовності людського життя є мистецтво. Формуючи ідеальні образи буття, воно надає йому естетичної визначеності. Художня здатність у її вищому розумінні — це концентрована у суб'єкті здатність створення досконалих художніх образів. Вона є специфічною творчою здатністю, що виявляється у суб'єкті як органічне поєднання свідомого та безсвідомого. Вони конкретизуються у формуючу єдність образної пам'яті, творчої уяви та фантазії, логічного мислення, інтуїції та художньо-формуючих умінь. Реальність та повнота життя творчого духу найяскравіше відображаються саме у художній творчості. Рівні художньої здатності в їх якісній результативності визначаються через поняття талант і геніальність. Оригінальність художніх ідей та неповторна досконалість їх утілення у мові мистецтва становить специфіку художнього генія. Свобода творчого самоздійснення особистості найбільш виразно виявляє себе у досконалих художніх творах.

10. Сюрреалі́зм (фр. surrealisme — надреалізм) — один із найпоширеніших напрямів у сучасному мистецтві й літературі. Надреалізм — літературний і мистецький напрям, що виник після Першої світової війни, на початку 20 століття головним чином у Франції.

Засновником сюрреалізму був французький письменник Андре Бретон (фр. André Breton). Філософськими засадами сюрреалізму є суб'єктивно-ідеалістичні теорії інтуїтивізму, фрейдизму, східні містико-релігійні вчення.

Естетичні засади напряму викладено в «Маніфестах сюрреалізму» А. Бретона. Сюрреалісти закликали звільнити людське «Я» від «пут» матеріалізму, логіки, які вони вважали породженням буржуазної цивілізації. На їхню думку, митцю слід спиратися на досвід несвідомого вираження духу — сни, галюцинації, марення, інтуїтивного аби проникнути по той бік свідомості, осягнути нескінченне й вічне. Прийоми сюрреалізму (зображення надреального, містичні мотиви, елементи фантастики, жахи, спотворене людське тіло) використовуються в «театрі абсурду».

Сюрреалізм заперечує прийняті суспільні форми сучасного життя, технічної цивілізації, культури, моральних засад, під впливом Зигмунда Фройда пропагує психічний анархізм, автоматизм вислову, звільнення від контролю розуму, спонтанність підсвідомості.

У мистецтві й літературі сюрреалізму поєдналися речі й несподівані образи, парадоксальні, контрастні і часто безглузді (Ґійом Аполлінер, Луї Арагон, Поль Елюар, Андре Бретон, Пабло Пікассо, Рене Магрит, Сальвадор Далі, Леонора Керрінгтон, Володимир Куш).

В українській поезії риси сюрреалізму мали вірші Василя Хмелюка, частково Богдана-Ігора Антонича, з 1950-их роках найсильніші в поезії і прозі Емми Андієвської (творення «надреальної» мови), Юрія Тарнавського і письменників молодого покоління. У мистецтві основною прикметою сюрреалізму є відірваність від реальних речей і нелогічні сполучення предметів. З українських митців риси сюрреалізму мають твори Михайла Андрієнка, скульптура пізнього Олександра Архипенка (геометричні форми, що уподібнюють постаті), рухомі скульптури (мобілі) К. Мілонадіса, картини В. Бачинського, С. Лади і кераміка С. Ґеруляк.

Варто зауважити, що відомий український мистецтвознавець Дмитро Горбачов вважає, що риси сюрреалізму присутні й у творчості Тараса Шевченка.

Література:

1. Гусейнов А. А. Введение в этику: Учебник / Москва: МГУ, 1985. - 208 с.
2. Гильберт К. Э., Гун Г. История эстетики / К. Э. Гильберт, Г.Кун. – СПб : Алетея; Санкт-Петербургский Университет МВД России; Академия права, экономики и безопасности жизнедеятельности; Фонд поддержки науки и образования в области правоохранительной деятельности «Университет», 2000. –653 с.
3. Дружинин В. Ф., Демина Л. А. Этика / В. Ф. Дружинина, Л. А.Демина. – М. : Экзамен, 2005. – 224 с.
4. Енциклопедія Українознавства. Т. 3. - Львів "Молоде життя", 1994. - С. 835
5. Етика поведінки державного службовця: [Електронний ресурс].
6. Історія української архітектури / Ред. В. І. Тимофієнко. - К.: "Техніка", 2003.
7. Мовчан В. С. Єтика / В. С. Мовчан. – К. : Знання, 2007. – 483 с.
8. Некрасов А. И. Этика / А.И. Некрасов. – Харьков : Одиссей, 2003. – 400 с.
9. Нариси історії архітектури Української РСР. К., 1957;
10. Професійна етика: виникнення, призначення, функції у суспільстві: [Електронний ресурс].
11. СусловаТ.И. Культурологія: Навчальний посібник. – Томськ. 2001.
12. Серова Н. В. Этика / Н. В.Серова. – М. : РИОР, 2007. – 160 с.
13. «Філософський словник» / За ред. В. І. Шинкарука. — 2.вид., перероб. і доп. — К.: Голов. Ред. УРЕ, 1986.

~ ~