Проблема людини та моралі в межах неотомізму

 

 

 

 

 

 

Варіант № 21

 

1. Проблема людини та моралі в межах неотомізму.
2. Охарактеризуйте пізнавальну функцію моралі.
3. Роль та значення цінностей і ціннісних орієнтацій у процесі       морального вибору людини.
4. Розкрийте смисл моральної культури спілкування.
5. Чи можливий злагоджений діалог між аграрною та індустріальною культурами?
6. Етичні проблеми медицини.
7. Чи потрібні знання для дотримання етикету сучасній людині?
8. Надайте характеристику давньоруському архітектурному стилю європейського середньовіччя.
9. Художня творчість як предмет естетики.
10. Що таке сюрреалізм?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Відповіді:

 

1.Неотомізм – головний напрям неосхоластики, що вбачає у вченні Фоми Аквінського (1225–1274) найдосконаліше вираження "вічної філософії"; неотомізм різко протиставляє себе якматеріалізму, так і суб'єктивному ідеалізму; він претендує на універсалізм, на синтез віри і розуму, умогляду і емпірики, споглядальності та практицизму, індивідуалізму і соборності.

Неотомізм один з найпоширеніших різновидів сучасного ідеалізму; офіційна філософія католицизму, сучасна версія томізму, який є християнською адаптацією філософії Аристотеля. Фалос сприймається як першопричина, речі – як поєднання матерії і форми, процеси – як перехід потенції в стоїзм.

Неотомізм також є сучасною філософською і педагогічною концепцією розвитку особистості, що вбачає призначення людини не в боротьбі за своє соціальне і духовне звільнення, а в прагненні наблизитися до божественної досконалості.

Неотомістська концепція буття не монотеїстична, а дуалістична. Вона протиставляє абсолютне, надприродне буття і буття конкретних речей. Буття саме по собі - це чисте буття (Бог). Неотомізм проголошує існування аналогії між Богом і його творінням: Творець протилежний світові, але його творіння дозволяє судити про нього. Буття Бога доводиться на підставі створених ним речей. В основі теорії буття лежать ідеї креаціонізму, про виникнення органічного і неорганічного світу внаслідок акту "божественного творіння". Звідси випливає, що матерія не вічна, вона другорядна. Питання про те, що таке буття, вирішується таким чином: "бути значить бути створеним Богом, бути значить бути в Богові".

Багатовіковий конфлікт між прихильниками науки і релігії -наслідок трагічного непорозуміння, яке виникло через суто особисті, суб'єктивні причини: по-перше, "нетерпимість" окремих церковників, з одного боку, і "недипломатичність" деяких учених у взаєминах з церковниками - з іншого. Католицька церква переглянула "Індекс заборонених книг" і визнала вчення Галі-лея, Коперника та інших, дозволивши в XX ст. пропагувати їх.

Друга причина - це непорозуміння, пов'язані з алегоричним характером змісту "святого письма". Текст священних книг не можна тлумачити буквально. Оберігаючи акт творення світу Богом, неотомісти говорять, що Бог, відкриваючи таємницю творення, мусив пристосуватися до примітивного рівня свідомості людей. Говорячи про "дні" творення, слід мати на увазі мільярди і мільйони років, цілі геологічні епохи, протягом яких народжувався світ.

Неотомісти намагаються довести, ніби релігія і наука не протилежні, а доповнюють одна одну. Для цього вони використовують ідею "гармонії віри і розуму". Поєднавши філософію Ар-істотеля з католицькою теологією, Фома Аквінський зумів уникнути крайнощів ірраціоналістичного заперечення наукового знання на користь віри, раціонального їх протиставлення як двох незалежних одне від одного джерел істини (теорія двоїстої істини). Філософські істини не можуть суперечити істинам віри. Розвиваючи ідеї Фоми, неотомісти твердять, що розум вільний у своїх міркуваннях доти, доки він не суперечить вірі; наука не має права висувати і розв'язувати світоглядні проблеми, це прерогатива віри.

З моменту творення душа створює субстанційну єдність людини. Єдність душі і тіла існує тільки в земному бутті людини. Душа людини безсмертна. Неотомізм відстоює права людини на буття, на поліпшення умов свого життя, право на врятування душі (виконання релігійних обрядів).

Людина має не тільки розум, а й волю. Там, де немає свободи вибору, немає й моралі. Найвища норма моралі - служіння Богу, сенс людського існування - у служінні Богу. Вчення про свободу волі пов'язане з вченням про теодицею. Якщо все в світі створене Богом, всемогутнім, всесильним, то чому у світі існує зло? Хто винен у цьому? Відповіді на ці запитання нео-томісти пов'язують зі свободою волі. Сама свобода волі - велике благо, подароване Богом, але людина зловживає ним. Ось у чому корінь зла. Однак не можна дорікати Богові за те, що він дарував людині свободу волі, можна лише йому за це дякувати. Людина не вміє правильно розпорядитися цим благом.

 

2. Головним завданням моралі е перетворення потенційного буття індивіда як людини на актуальне. Творчо інтеріоризуючи моральні вимоги, орієнтуючись у своїй діяльності й поведінці на абсолютні вселюдські цінності, перетворюючи їх на самовимоги, індивід освоює їх, стає співтворцем, що сприяє становленню його як цілісної, автономної одиниці буття, людини. Досягнення цього пов'язане з багатьма супровідними діями, які лише здаються головними через свою безпосередність. Адже, прагнучи гармонізувати відносини між людьми, суспільство регулює їх різними засобами, зокрема й за допомогою моральних вимог. При цьому індивід з його прагматичними егоїстичними інтересами часто розглядається як така ланка суспільства, що заважає його гармонізації. Проте кінцевою метою функціонування, суспільства є формування людини як цілісної, всебічно розвинутої особистості. Цю роль виконує насамперед мораль, яка ґрунтується на принципі, згідно з яким людина є найвищою цінністю.

Функціональний аналіз моралі дає змогу розкрити деякі її грані. Серед найважливіших функцій моралі виокремлюють регулятивну, оцінно-імперативну, комунікативну, пізнавальну, виховну, орієнтуючу та ін. Цей поділ умовний, оскільки перелічені функції часто перетинаються. Так, регулятивна функція включає в себе оцінно-імперативну й орієнтуючу, а виховна — мотиваційну й деякі інші. До того ж суто функціональний підхід до вивчення моралі таїть у собі загрозу її недооцінювання: мораль, а водночас і найвищі вселюдські цінності, можуть розглядатися як засіб досягнення локальних цілей — прагматичних, політичних тощо.

        Пізнавальна функція моралі

Моральна свідомість бачить світ через призму добра і зла, обов'язку та відповідальності. Це є осмислення сенсу явищ за допомогою критерію людиномірності. Людина завжди шукає свою дорогу (шлях) у житті. Пізнання життя, вибір свого шляху здійснюється з позицій моральних критеріїв власними зусиллями. Щоб зрозуміти моральний сенс того, що існує і здійснюється у житті, необхідно до нього якось морально ставитись, для чого важливим є пізнання історичної й моральної необхідності. Зацікавлений погляд на світ, людей, самого себе дає можливість оцінити перспективи, отримати цілісне уявлення про сенс людського буття і власного. Так, за допомогою моралі людина пізнає світ морального життя, свій внутрішній світ, внутрішній світ інших людей, власні та людські моральні якості. Пізнання здійснюється з позицій загальнолюдських моральних цінностей, морального ідеалу, розуміння соціального та морального прогресу. Моральні якості людини як складники її загальної культури є важливою умовою будь-якого пізнання, у тому числі, наукового і художнього. У моральному пізнанні відіграють значну роль моральні почуття, інтуїція, а також віра. У процесі пізнавальної діяльності особистості формуються уявлення про зміст моральних відносин на почуттєвому та раціональному (теоретичному) рівнях, що дозволяє розуміти моральну сутність існуючого і прогнозувати розвиток подій. Завдяки моралі індивід одержує перші уявлення про норми поведінки, які пред'являє йому суспільство (не тільки інформацію про норми, а й про те, як ними керуватися), про добро і зло, честь і гідність тощо. Моральна свідомість загалом належить до буденного рівня, тому це пізнання має інтуїтивний характер. Щоб спростувати скептичне ставлення до пізнавальної ролі моралі, потрібно враховувати, що вона є однією з могутніх сил, які зумовлюють рефлексію, тобто осмислення людиною власних дій і їх законів; діяльність самопізнання, що розкриває специфіку духовного світу людини. Так, будь-який моральний осуд громадською думкою змушує людину замислитися над відповідною моральною проблемою, а відтак і звернутися до етики, тобто теорії моралі. Моральні проблеми постійно оволодівають свідомістю, переживаються, осмислюються. Результати такого осмислення відображаються на моральних почуттях. Саме тому їх іноді називають "почуттями-теоретиками". Отже, чогось людину навчає мораль, а чогось (глибше і ґрунтовніше) — її теоретичне мислення, пробуджене неспокоєм моральної самосвідомості, наприклад муками сумління. Зрозуміло, що пізнавальна функція моралі тісно взаємодіє із світоглядною, оцінювальною, виховною та є продовженням функції соціалізації.

3. Найважливішу роль у житті індивіда й суспільства відіграють моральні цінності, оскільки життя людини найбільш підпорядковується цим регуляторам. Боязнь осуду стримує, регулює і спрямовує поведінку та діяльність людини у моральне русло й не дозволяє їй здійснювати щось недобре. У свідомості індивіда спрацьовують такі регулятиви як сором, страх втратити в очах (своїх, чужих) гідність, людське обличчя, діє інколи сильніше, аніж будь-який юридичний закон.

Моральність, зазначав Гегель, немислима поза соціальним життям. Вона можлива лише у суспільстві, через взаємини людей, відношення до світу, до Бога тощо. В цьому відношенні особиста доброчинність набуває статусу загального принципу людського буття. Моральність, як історично сформована система неписаних законів, е основною ціннісною формою суспільства. У ній знаходять своє відображення загальноприйняті норми й дається оцінка людській діяльності.

Моральні цінності людини проявляються і через сукупність відносин, які  складаються між індивідом та індивідами, індивідом і суспільством в результаті чого особа цінує їх і свідомо вибудовує шкалу цінностей.

Надзвичайно великого значення у свідомості людини набуває життя. Як найвища цінність людини, воно з морально-етичних, соціальних, релігійних імперативів є безцінним.

Морально свідома людина не може, не має права жити, роздвоюючись між добром і злом. Вона свідомо стає на позиції добра, обирає корисне, позитивне й відображає все це не лише у поняттях, але й у почуттях (задоволення-незадоволення, захоплення-байдужість і таке ін.). Людина несе відповідальність за свої дії, поступки у відповідності до свого знання про моральні цінності. Досить важко оцінити поступок людини, котрий випадково (проти її волі) виявився корисним для суспільства. Яким його вважати: хорошим чи поганим, коли відомо, що індивід у своїх діях був невільний, була відсутня свобода вибору дій, чи мав місце корисливий мотив (жадоба влади, грошей, слави і почестей).

Як не парадоксально, але дати об'єктивну оцінку тим чи іншим діям, вчинкам індивіда на моральність неможливо без наявності свободи, яка забезпечує альтернативність вибору. Керуючись розумом, людина свідомо обирає й надає перевагу тому, що має для неї значимість, користь чи шкідливість. Це вибір, власне, її. І в цьому його цінність.

Особливість свободи ще й у тому, що вона не лише добро, а й зло. Вільна (свободна) людина може здійснювати свідомо не тільки добрі, а й шкідливі вчинки, переслідуючи корисливі, егоїстичні інтереси. Чи має право на суспільну чи індивідуальну свободу така людина? Однозначно дати відповідь у даному випадку неможливо, оскільки моральна діяльність ґрунтується на толерантності, передбачає плюралізм, вільний вибір, альтернативність, повагу до інших думок, дій, норм поведінки тощо. На основі консенсусу відбувається консолідація окремих людей, колективів, суспільства. Свобода суб'єктів діяльності за відсутності консенсусу, толерантності спроможна призвести до дезінтеграції суспільства (поділу його на групи), строкатість яких може геометрично зростати. За таких умов цінності втрачають своє призначення й перетворюються у декларування вузько групового та особистісного егоїзму, перестають бути механізмом соціальної орієнтації й регулювання, співставлення позицій та інтересів, накопичення й передачі досвіду тощо. Можливість для порозуміння й соціального співробітництва втрачається, оскільки не вистачає ні бажання, ні необхідності. Слід зазначити, що Й сама толерантність, як прояв плюралізму, волі та свободи має свої межі й за певних умов може бути обмеженою.

У моралі, як і в інших сферах суспільного життя теж мають місце як позитивні, так і негативні цінності. Історія цивілізації дає чимало прикладів того, що у її сфері існує немало різнопланових оцінок вчинків.

Цінності постійно збагачують змістом всі сторони людського буття, а їх пріоритети змінюються в процесі життя і діяльності. Так, епоха Середньовіччя засвідчила величезний пріоритет релігійно-церковних цінностей. Все суспільне життя і діяльність узгоджувалися з релігійними цінностями і підпорядковувалися їм. Релігійно-церковна сфера була й залишається однією з найважливіших у життєдіяльності людини. Релігійні цінності неначе "прив'язані" до конкретних умов життя, постійно осучаснються і модернізуються.

Сучасна релігія і церква відіграють не лише роль посередника між Богом і людиною, не тільки пов'язують людину з ним, а й прагнуть дати нормативний аналіз навколишньої дійсності, а пастві - пастирську настанову.

Досягти й набути бажаного релігія і церква зможуть лише позбувшись кон'юнктурних цінностей, та ставши на шлях реконструкції й активізації спасительної місії, реального піклування про людину. Людина має розглядатися як співпрацівник Бога, котрий поруч з ним бере участь у всіх релігійно-церковних і мирських справах.

Доктрину церкви слід повернути у бік доленосних цінностей людини й суспільства. Окрім суто релігійних, вона має культивувати загальносуспільні та загальнолюдські цінності, гармонійно поєднуючий релігійні цінності з соціальними. Релігійно-церковні цінності повинні бути насичені духом людяності, сюжетами свободи, гідності індивіда. Абстрактні релігійні цінності та ідеали не є нині ідеалами й соціальними цінностями. Потребує й переоцінки та формування нових ціннісних імперативів, установок, системи відносин і дій з державою у контексті взаємин моделі "відстороненої солідарності". Теїзація армії, освіти, культури, засобів масової інформації та надання церковним святам статусу державних (Різдво, Пасха, Трійця) не сприяють церкві і православ'ю позбутися кон'юнктурних цінностей. Не варто ігнорування ідей і цінностей сучасного екуменізму чи то спроба зачислити "до лику святих" членів царської сім'ї та ін. Ці псевдо цінності авторитету релігії і церкві не прибавили і не прибавлять. Потребує нової оцінки й переоцінки, критично сприйнятий сучасним православ'ям досвід старців. Мабуть, заперечувати його не слід, а використати лише необхідне.

Як слідує із наведених фактів, цінності мають багату й розгалужену структуру. Вони зачіпають практично всі сторони суспільного життя і діяльності. У будь-якій сфері формується образ того, що має бути і відповідає інтересам особистості. Саме належне може існувати реально, бути і тепер, а може бути виражене у формі ідеалу, спрямованого у майбутнє. В залежності від того як індивід сприймає буття, у нього формуються реалістичні цінності або віртуальні цінності, спрямовані у майбутнє. У всіх сферах людського буття, індивід спираючись на духовні конструкції, оцінює сторони, сфери своєї життєдіяльності. Вони і є тими цінностями, котрі орієнтують і спрямовують діяльність людини, людства в сучасному й складному, динамічному й суперечливому світі.