Культура стыда и вины

Культура сорому та культура вини

План

Вступ

• Характеристика культури сорому
• Сором як страх осуду.
• Поняття та характеристика культури провини
• Сором і провина: навіщо вони нам і чи є між ними різниця?
• Приклади історичних спільнот, що представляють культуру провини і сорому.

Висновки

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ 

Починаючи з кінця минулого століття в українському суспільстві стрімко змінюється не тільки напрямок морально-етичних цінностей, але й внутрішні механізми регуляції людської поведінки. В даний час ми вже маємо справу з результатами цих змін; та зараз, як ніколи раніше, важливо визначити засоби соціального контролю сучасного суспільства.     

Порівняльно-історичні дослідження показують, що різні засоби соціального контролю не стільки змінюють один одного, скільки співіснують, диференціюючись за сферами свого впливу. На думку С.Томкінса, сором і провина – це одна емоція, що по-різному представлена у свідомості. “Сором, – пише Томкінс, – приходить до нас як внутрішня мука, як хвороба душі. Байдуже, чи були причиною приниження і сорому чиїсь образливі насмішки, чи людина сама себе висміяла. В обох випадках вона відчуває себе ніби оголеною, відкинутою, такою, що втратила гідність”. Він описує сором як емоцію найвищої рефлексії, коли стирається межа між суб’єктом та об’єктом сорому і людина занурюється в болісне самоусвідомлення й саморозуміння.

 

Навпаки, в атмосфері масового терору або грубого східного деспотизму гіпертрофія страху викликає майже повну атрофію почуття сорому (на це звертав увагу вже древній китайський історик Сима Цянь), роблячи людей безсоромними, так що вони перестають розуміти навіть норми порядності, вважалися елементарними в минулому (характерний приклад-моральна деградація німецького суспільства в роки фашизму, коли багато людей не відчували не тільки провини, але навіть сорому, доносячи в гестапо на своїх знайомих, і т. п.).     

Вина - стан, в якому опиняється людина, зневажив норми і правила моралі, порушив свій обов'язок, уникнув відповідальності. Найбільш болісними для людини, що відчуває свою провину, є душевні страждання, пов'язані з муками совісті, каяттям, соромом. «Сором перед людьми - гарне почуття, але краще всього сором перед самим собою» (Л. М. Толстой)   

Це - «сором як орієнтація на зовнішню оцінку (що скажуть чи подумають оточуючі?) І вина як орієнтація на самооцінку, коли невиконання якоїсь внутрішньої, інтерналізованої норми викликає в індивіда докори сумління (самозвинувачення). Розглядаючи ці регулятори людської поведінки в якості стрижневого вимірювання культур, Р. Бенедикт у своїй знаменитій книзі «Хризантема і меч» протиставляла західні культури провини східних культур сорому.     

В якості типової культури сорому вона розглядала японську культуру, де «сором вважається основою всіх чеснот». У культурі, де приналежність до певної групи означає більше, ніж збереження індивідуальності, а головним механізмом соціального контролю є сором, у людини формується звичка співвідносити свої дії з моральними оцінками оточуючих. «Сором означає тривогу за свою репутацію; він виникає, коли індивід відчуває, що він у чомусь слабший за інших», наприклад через незрілість або порочності характеру.      

Сором і провина являють собою негативні механізми так як вони пригнічують або забороняють деякі зразки поведінки.     

 

1. Поняття та характеристика культури сорому

Сором – це результат порушення певних чітко визначених правил, норм, законів, якими керується етнос. Для носіїв «культури сорому» неприйнятним є порушення соціальних та морально-ціннісних норм, прийнятих у групі. Як зазначає Р. Бенедикт, «всюди, де поведінка приписується колективом, існують загальні уявлення, якими окремий індивід керується, іноді органів примусу взагалі немає. Людині соромно діяти інакше, ніж прийнято...Вона дивиться на себе очима інших. Подібні культури називаються культурами сорому» [Бенедикт 2004, 59].

 Безліч східних культур побудовані на культурі сорому, для якої характерна низка визначальних базових ознак. За логікою, та й на основі аналізу окремих найхарактерніших особливостей культури арабомовного світу, її теж можна певною мірою віднести саме до типу «культура сорому».

 

Так, культура сорому існує і розвивається за певними, чітко окресленими і визначеними ритуалами, дотримання яких є необхідним для всіх, що наштовхує на певні паралелі, адже кожен мусульманин керується у повсякденному житті у всіх його сферах приписами Корану і пророків, порушення яких прирівнюється до ганьби.

 

Почуття сорому формується в ранньому віці, з моменту усвідомлення дитиною того, що вона – окрема людина, яка потребує батьківської любові і може це втратити.

Сором паралізує: кров приливає до обличчя, коліна дрижать, важко зробити крок, незважаючи на відчайдушне бажання втекти. Жертва сорому втрачає контроль над своїм тілом, що робить сором іще більш глибоким. Людина відчуває себе прозорою наскрізь; вона відкрита, вразлива і беззахисна; поступово перетворюється на нікчему, яка не в змозі виправити свої недоліки. Особа стикається з неподоланним почуттям приниження і ганьби, втрачає здатність думати.

Зокрема, сором робить людину сприйнятливою до емоцій і оцінок оточуючих. Він сприяє розвиткові і підтримці комфортності щодо групових норм. Також гартує товариськість, діючи як обмежувач егоцентризму й егоїзму і, таким чином, підтримує прагнення до створення позитивних відносин з іншими людьми. Фіксація уваги на собі під впливом сорому

підсилює самокритику, заставляє усвідомити свої внутрішні протиріччя, що допомагає формуванню більш адекватного образу “Я”. Людина починає краще розуміти, як вона виглядає в очах інших.

 

Феномен сорому пов’язаний із розвитком автономії, почуттям приналежності до світу, а також здатністю особи відповідати на вимоги реальності. Сором відображає наше усвідомлення того, що він, як і всі ми, займає невеличке місце в цьому світі і є частиною того, що ми собою являємо.

Замість намагання позбутись сорому, слід навчитись використовувати його в конструктивних цілях як сигнал до змін. У цьому випадку людина зможе регулювати свою поведінку, щоб викликати симпатію в оточуючих без втрати почуття базової автономії, власної ідентичності.

Відтак, відбудеться перехід по висхідній від сорому до гордості, до почуття власної гідності. На думку В.А.Малахова, в основі сорому лежить моральнісна  відраза до себе, яка породжується дисонансом між тим, заради чого і як живе людина, і тим, ким вона покликана бути і ким є насправді . Звідси – самовизначення, тому сором веде до гордості.

Поріг почуття сорому тісно пов’язаний із тим, наскільки чутливою є особа щодо себе і щодо думки оточуючих про неї. М.Якобі вважає, що сором залежить від оцінювання всього свого життя і себе самого, або, точніше, наскільки все це знецінюється в моїх очах, причому не стільки від думки інших, скільки від власного сприйняття. Ми чуємо про провину частіше, аніж про сором тому, що сором ранить глибше.

 

2. Сором як страх осуду.

Багато авторів розглядають сором як страх перед осудженням ззовні. Сором виступає як переживання своєї невідповідності моральним вимогам перед обличчям інших. Інші люди, з якими нас поєднують загальні уявлення про добро і зло, про належне і неналежне, можуть засуджувати й осміювати нас, якщо ми поводимо себе невідповідно до прийнятих моральних норм і зразків. Коли людина боїться, зраджує або виявляє непотрібну агресію, вона зустрічає несхвалення, презирство або глузування оточуючих і соромиться власних учинків, сердиться на саму себе. За висловом К.Маркса, сором - це гнів, повернений усередину.

  Упасти в чиїхось очах - це значить утратити висоту, цінність, скотитися на нижчий рівень, де місце тільки негідним. Ось чому люди бояться сорому, ганьби, побоюються виявитися невідповідними деякому комплексу вимог, пропонованих співтовариством і оточуючими. Сором підсилює самокритику і тимчасово викликає почуття безсилля.

  Людина, яка соромиться, почуває себе об'єктом оцінки, її власні суб'єктивні сили і потенції сковані соромом, паралізовані. Ж.-П. Сартр пов'язує феномен сорому із самою нашою об'єктністю, яка виникає під поглядом іншого, зверненим до нас ззовні. Саме під цим поглядом ми розгублюємося і червоніємо: ми не знаємо, що робить з нас погляд іншого, яким він нас бачить. А якщо цей погляд із глузуванням, то він безпосередньо приписує нам приниженість і недосконалість.

   Цікаво те, що сором людина може відчувати не тільки від докорів, але і від надлишкових похвал, від дифірамбів, які, здавалося б, повинні тільки радувати. Зрозуміло, це відбувається лише з дуже совісними людьми, які відчувають незручність, думаючи, що насправді в них немає тих достоїнств, які їм приписують, їм соромно і за тих, хто надто щедро хвалить, і за себе, оскільки вони змушені слухати завищену оцінку. Втім, людині самозакоханій такий вид сорому не загрожує.

  Варто відзначити, що зовнішня безсоромність не завжди є свідченням загальної аморальності особистості. Часом людина не соромиться усього світу, але соромиться своїх, тих, хто значущий для неї. Коло дорогих і важливих для неї людей дуже вузьке, вона схиляється перед думкою тих, кого поважає, їхнє слово є для неї і похвалою, і вироком, а стосовно інших вона відчуває просту байдужість, і їхні докори не зачіпають її душі. В яких ситуаціях людина починає соромитися?

1.  Коли переживає й усвідомлює свою невідповідність пануючим у суспільстві нормам і цінностям. Коло Цих норм і цінностей виходить далеко за межі власне моральних відносин. Типовою ситуацією в цьому розумінні є переживання своєї бідності, убогості, неграмотності перед багатством, заможністю і високою освітою.

2. Людина соромиться не  тільки тоді, коли вона не відповідає  усталеним цінностям, але й коли вона не в змозі відтворити належним чином наявні в суспільстві стандарти. Соромно виділятися, випадати, не вписуватися. У вітчизняної молоді в 60-ті роки XX ст. вважалося соромітним не знати Хемінгуея, а в 70-ті - Маркеса. Тепер же соромно нічого не розуміти в Інтернеті й не знати, з якого боку підійти до комп'ютера.

3. Людина соромиться своєї невідповідності власне моральним орієнтирам, які сповідуються в певній культурі. Це насамперед сором за свої засуджувані вади, такі як пияцтво, похіть, невтримна агресивність, схильність до неправди.

4. Людина відчуває сором, коли її внутрішній світ розкривається перед іншими, а вона не готова до цього і не бажає цього. Вона почуває себе в такому випадку душевно голою, незахищеною, вразливою і соромиться своєї відкритості й незахищеності. Сором - це не тільки острах осуду і глузування, це ще і душевний механізм, який захищає інтимність і встановлює стіну між мною і чужими, яким зовсім не треба знати, який я всередині.

5. Людина може відчувати  сором не за себе (свою невідповідність  соціальним нормам і цінностям), а за іншого, коли чиясь поведінка на наших очах йде врозріз з прийнятими стандартами і викликає жалість чи глузування. В усіх подібних випадках ми вільно чи мимоволі ідентифікуємо себе з тим, хто помилився, переживаємо його становище як своє власне і соромимося так, ніби в незручне становище потрапили ми самі. Ідентифікація при цьому припускає деяку спільність «ми», але не залежить від ступеня реальної близькості до людини: можна соромитися не тільки за сина чи товариша, але і за вчителя, і за керівника держави, якщо їхні вчинки і дії належать до розряду соромітних.

 

6. Людина може випробувати помилковий сором. Так,наприклад, у підліткових колективах нерідко процвітає культ сили, жорстокості, показного цинізму, і той, хто не в змозі вдарити іншого, познущатися над ним чи обдурити його, сам піддається знущанню й осміянню. Він відчуває в цьому випадку помилковий сором - сором за свою м’якість і відсутність агресії, тобто цінності перевертаються. Інший варіант помилкового сорому - сором виявити назовні прекрасні за своєю суттю емоції. Наприклад, любов.

 Так, індивід може відкидати  сором. Психоаналітик Е.Еріксон описує  ситуацію, при якій убивця, якого мали повісити на очах у громади, замість того щоб соромитися, почав сварити тих, хто спостерігав за стратою, закінчуючи кожну тираду фразою: «Бог проклинає ваші очі». Він переносив сором із себе на інших - на глядачів страти.

  Людина, яка пройшла через осоромлення і продовжує жити, може придушити в собі пережитий сором і просто забути неприємну ситуацію, це теж психологічний захист.

 

3. Поняття та  характеристика культури вини

ВИНА - психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки (дії або бездіяльності) і його наслідків. Означає усвідомлення (розуміння) особою неприпустимість (протиправності) свого (юридичний словник). Для наявності цивільної провини потрібно: свідомість досконалого і воля зробити саме те, що абсолютно. (Брокгауз і Ефрон).       

Вина - продукт індивідуальної свідомості. Вина в цьому випадку переживається особистістю як розлад з власною совістю, як результат порушення приватних, внутрішніх установок. Вперше ці поняття були сформульовані в книзі американського фахівця з культурної антропології  Рута  Бенедикта "Хризантема і меч. Моделі японської культури". У главі "Моральна дилема" Р. Бенедикт говорить наступне: "У культурно-антропологічних дослідженнях виявляється надзвичайно важливим враховувати відмінність між культурами, що додають особливого значення сором, і культурами, що роблять упор на провину».   

Суспільство, в якому пропонуються абсолютні критерії моралі, яке грунтується на вихованні совісті у кожного його члена, являє собою культуру провини за визначенням.   

Іншими словами, культура провини виробила універсальні правила поведінки на підставі вищого боргу, загального для всіх.       

Почуття провини - це реакція на яке-небудь неправильне дію, досконале чи вимислом по відношенню до іншого, що викликає прагнення отримати покарання. Винний чоловік, таким чином, шукає покарання; далі, його вина, гальмуючи подальшу агресивність, має паралізуючий ефект. Така реакція найбільш наочним чином проглядається у депресивних хворих, загальмованих і відсталих, які звинувачують себе у гріховності.