Спільне підприємствр

Мета проекту – це бажаний і доведений результат, досягнутий у межах певного строку при заданих умовах реалізації проекту.

Досягнення поставленої  мети вимагає роз’вязання певних завдань, а саме:

- визначити можливі результати  проекту (прогнозування);

- надати кількісну оцінку  цим результатам;

- обгрунтувати можливість  досягнення цих результатів та  їх ефективність;

- визначити умови, за  яких ці результати мають бути досягнуті.

Декомпозиція цілей (Scope Definition). Послідовний  розподіл основних результатів проекту  на більш дрібні елементи, аж до пакетів  робіт, що добре піддаються керуванню. У результаті утворюється ієрархічна структура (дерево) робіт проекту (Work Breakdown Structure -- WBS).

Контекст проекту – це зовнішнє та внутрішнє середовище в якому  планується та здійснюється проект.

Зовнішнє середовище проекту включає  наступні фактори:

- фізичні (місце розташування, клімат, географічні особливості);

- економічні фактори (внутрішні та міжнародні);

- культурні, соціальні, політичні,  в тому числі підтримка з  боку сторонніх організацій; 
- технологічні (можливості та тип змін).

Внутрішнє середовище, в  основному, визначається взаємодією між  наступними учасниками та зацікавленими сторонами проекту:

- власник, яким може  бути уряд, рада директорів, акціонери,  приватна особа;

- користувач, ринок, покупець, клієнт, чиї потреби та бажання  необхідно враховувати та з’ясовувати;

- головна організація,  якою може бути міністерство або корпорація, відповідальна за роботи по проекту;

- команда з управління  проекту, включаючи штатних робітників  та консультантів;

- постачальники, оптові  фірми, підрядники, що забезпечують  матеріалами та послугами. 

Крім названих факторів, на контекст проекту впливають ірраціональні фактори, які важко підлягають формальному визначенню, але можуть впливати як позитивно так і негативно на проект, наприклад:

- фактори соціальної  системи (премії та якість життя);

- політичні фактори (влада,  обмежені ресурси, ідеологія);

- індивідуальні реакції  на премію, владу, якість життя.

В чому ж полягають відмінності  управління проектом від управління поточною діяльністю підприємства чи організації? 

Дії і проекти в основному  розрізняються тим, що перші виконуються весь час і є чимось постійним, тоді як проекти є тимчасовими і унікальними. Отже, проект може бути визначений через свої відмітні характеристики: проект - це тимчасова дія, що виконується для створення унікального продукту чи послуги. Тимчасове означає, що кожен проект має свій певний початок і кінець. Унікальний означає, що продукт або послуга принципово відрізняється від інших аналогічних продуктів або послуг.

Подібно більшості організаційних заходів, основна мета проекту —  задоволення потреб замовника. Характеристики проекту допомагають відрізнити його від інших дій організації. Основні характеристики проекту такі:

1. Установлена мета.

2. Визначена тривалість  виконання, із чіткою датою  початку і завершення.

3. Звичайно, у проекті  беруть участь кілька відділів і різноманітних фахівців.

4. Як правило, виконується  щось нове, чого ніколи не робилося  раніше.

5. Особливі вимоги за  часом, витратами і якості виконання  роботи.

По-перше, проекти мають  визначену мету, чи то будівництво 12-поверхового  житлового комплексу до 1 січня чи випуск нової версії спеціального пакета програмного забезпечення в якомога стислий термін. Така єдина визначена мета часто відсутня у повсякденному житті організації, де працівники щодня виконують ті самі операції.

По-друге, через те, що існує чітко визначена мета, проекти мають чітко визначений момент завершення, що зовсім не схоже на постійно виконувані обов'язки в традиційних видах робіт. У багатьох випадках працівники переходять від одного проекту до іншого, а не залишаються виконувати ту саму роботу. Після будівництва житлового комплексу у Києві інженер може одержати завдання побудувати нафтопереробний завод у Лісічанську.

По-третє, на відміну від  більшості видів організаційної роботи, що поділяється за принципом  функціональної спеціалізації, для проектів характерно комбінувати і поєднувати зусилля найрізноманітніших фахівців. Наприклад, замість того, щоб працювати в окремих кабінетах під керівництвом конкретних менеджерів, учасники проекту, незалежно від того, чи є вони інженерами, фахівцями в області фінансів чи маркетингу, фахівцями з контролю за якістю, працюють над виконанням проекту під керівництвом менеджера проекту.

По-четверте, проект ніколи не буває однаковим і завжди включає  якісь унікальні елементи. І питання  не в тому, чи будуть мати місце такі унікальні елементи, а в тому, якою буде ступінь унікальності. Очевидно, що здійснення того, що дотепер ніколи не робилося, як, наприклад, запуск людини на Місяць, вимагає рішення нових проблем і появи нових технологій. З іншого боку, навіть базові будівельні проекти, для виконання яких використовуються добре відомі і відпрацьовані методи і прийоми, вимагають врахування індивідуальних інтересів замовника, що також робить їх унікальними. І, нарешті, проекти зв'язують обмеження за часом, витратами і особливі вимоги до виконання робіт. Проекти оцінюють по тому, що було виконано, скільки це коштувало і як багато часу було на це витрачено.

Три вищезгаданих обмеження  накладають більшу відповідальність, ніж при виконанні багатьох інших  робіт. Ці ж три фактори підкреслюють одну з першорядних функцій управління проектом, а саме: балансування часом, витратами і роботою при одночасно максимальному задоволенні вимог клієнта.

• Проекти можуть охоплювати один підрозділ організації або виходити за рамки організації, залучаючи  спільні підприємства чи використовуючи інші форми партнерства. Проекти  часто є найбільш важливими компонентами стратегії організації бізнесу.

 

3.Стратегія розвитку вільних економічних зон в Україні.

 

Процес реформування економіки  України логічно пов'язується з  якісними змінами у системі правового  регулювання економічних відносин, стимулює законотворчу і правозастосовчу  діяльність, призводить до виникнення і закріплення іноді маловідомих українській правовій системі правовідносин, інститутів і правових конструкцій, з урахуванням нових вимог часу. Не є винятком і сфера спеціальних (вільних) економічних зон (далі — СЕЗ), утворення яких на сьогодні розглядається як один з найбільш перспективних напрямів реформування економіки України, забезпечення зайнятості населення, залучення інвестицій, розвитку підприємництва і зовнішньоекономічного співробітництва тощо. Саме про це свідчить те, що кількість подібних зон постійно зростає, і цей процес отримує підтримку з боку Президента, Уряду та органів місцевого самоврядування України. Між тим аналіз чинного законодавства, останніх досліджень та публікацій з окресленого питання свідчить, що механізм організаційно-правового забезпечення СЕЗ є невідпрацьованим і недосконалим. З огляду на зазначене, не тільки актуальним, а й необхідним є розроблення дієвих шляхів з удосконалення правового регулювання спеціальних економічних зон в Україні, що слугуватиме забезпеченню єдиного підходу до формування нормативно-правової бази у цій сфері.

Правове регулювання СЕЗ є специфічною  діяльністю держави, в особі її органів, пов'язаною з розробленням юридичних  приписів і визначенням юридичних  засобів забезпечення їх дієвості, що регулюють питання утворення і функціонування зони, її суб'єктів. Такий зміст правового регулювання" СЕЗ охоплює різноманітну діяльність нормотворчих органів держави, пов'язану з вибором типу, методів, способів регламентації, визначенням співвідношення нормативних та індивідуальних засобів регулювання, тобто формуванням того юридичного інструментарію, який об'єктивно необхідний в умовах СЕЗ для забезпечення її нормального функціонування.

Як свідчить міжнародна практика, правове регулювання у СЕЗ  здійснюється як на рівні внутрішнього законодавства, так і міжнародних договорів (наприклад, про захист інвестицій). Щодо внутрішнього законодавства, то діяльність економічних зон базується на спеціальних правових актах. При цьому виділяються дві моделі: по-перше, це може бути окремий, самостійний закон або положення про зони; по-друге, поєднання «рамкового» закону про зони з відповідними положеннями про них, які визначають цілі створення СЕЗ, стратегію її розвитку, органи управління тощо.

Державна практика правового забезпечення процесів створення і функціонування СЕЗ в Україні почалася з прийняттям 13 жовтня 1992 р. Верховною Радою базового Закону «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон», який загалом визначив порядок створення і ліквідації, механізм функціонування СЕЗ на території України, загальні правові й економічні основи їх статусу, а також загальні правила регулювання відносин суб'єктів економічної діяльності цих зон з органами державної виконавчої влади та іншими органами. Він одночасно став складовою законодавства про іноземні інвестиції.

Шляхом прийняття спочатку основного  закону про СЕЗ, крім України, пішли  й інші республіки колишнього СРСР. Наприкінці листопада 1990 р. у Казахстані прийнятий спеціальний Закон  «Про вільні економічні зони в Казахській ССР». У грудні 1992 р. Верховною Радою Республіки Киргизстан прийнятий Закон «Про вільні економічні зони». Пізніше, у 1993 p., виходить Закон Республіки Молдова «Про зони вільного підприємництва» тощо.

До країн, де прийняті спеціальні закони, які встановлюють єдині для всієї країни умови створення і функціонування СЕЗ, належать США (1934 p.), Мексика (1946 p.), Південна Корея (1970 p.), Великобританія (1984р.), Колумбія (1985р.) та інші.

Базовий закон про СЕЗ в Україні  став першим спеціальним нормативним актом у цій сфері. Після нього 14 березня 1994 р. Кабінет Міністрів України затвердив Концепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні, у якій дається повне визначення поняття СЕЗ, фіксуються цілі, правові основи, загальні принципи і передумови створення і функціонування СЕЗ в Україні, наводиться їх класифікація і на відміну від основного закону дається загальна характеристика кожного типу зон. Пропонується стратегія розвитку СЕЗ в Україні, у якій зазначені основні чинники або умови, що обумовлюють вибір виробничої спеціалізації зони, доцільність створення певних типів зон у регіонах країни з умовами, котрі найбільш їм відповідають.

Із затвердженням даної Концепції  в Україні почалося активне створення  спеціальних економічних зон. Відповідно до Перехідних положень Конституції України (п. 4) Президент протягом трьох років після вступу в силу чинної Конституції мав відповідне право видавати схвалені Кабінетом Міністрів України і скріплені підписом Прем'єр-міністра укази з економічних питань, не урегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради України у порядку, встановленому ст. 93 чинної Конституції. Проте у разі, якщо Верховна Рада не прийме закон або не відхилить поданий законопроект більшістю від конституційного складу, такий указ Президента набирає сили і діє до набрання чинності законом, прийнятим-Верховною Радою України з цих питань. Тому саме указами Президента, а не законами України утворена більшість спеціальних економічних зон і територій пріоритетного розвитку (далі — ТПР).

Починаючи з 1995 р. Президентом України  підписана низка указів. Одним  з перших створена Північнокримська експериментальна економічна зона «Сиваш», на основі якої почали розроблятися численні проекти. Одночасно з підписаними Президентом указами про створення в Україні ряду СЕЗ у Верховну Раду на розгляд були подані аналогічні законопроекти. Президент втратив повноваження видавати укази, які регламентують порядок створення і функціонування СЕЗ, з 28 червня 1999 р.

Одним з перших Верховна Рада прийняла Закон від 24 грудня 1998 р. «Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим  інвестиційної діяльності у Донецькій  області», у якому вперше визначені  терміни «територія пріоритетного  розвитку», «спеціальний режим інвестиційної діяльності», а також «реструктуризація та перепро-філювання підприємства». Незабаром прийняті закони про СЕЗ «Славутич», «Яворів», «Курортополіс Трускавець» та інші.

Вагомим кроком у державній практиці створення та розвитку СЕЗ на території України стала постанова Кабінету Міністрів України від 24 вересня 1999 р. № 1756 «Про заходи щодо створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон і територій із спеціальним режимом інвестиційної діяльності», якою затверджена Програма розвитку в Україні СЕЗ і територій із спеціальним режимом інвестиційної діяльності на період до 2010 р. У програмі визначаються критерії створення у країні різних типів СЕЗ, етапи їх формування, а також критерії добору територій, яким надано статус ТПР.

Незважаючи на стрімкий розвиток в Україні процесів створення і функціонування СЕЗ і ТПР, дослідники виділяють два основних недоліки національного законодавства у цій сфері правового регулювання. Перший — це правова норма, яка вказує на обов'язковість прийняття Верховною Радою України окремого закону щодо конкретних СЕЗ (ст. 2 Закону «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон»); і другий - існування достатньо великої кількості органів державної влади, що здійснюють управлінські функції керівництва зоною, від яких залежить розроблення документів стосовно СЕЗ, надання пільг і багато інших питань. У першій проблемі дослідники вказують на існування двох підходів:

1) на необхідне прийняття одного  нормативного акта (закону), який чітко регламентував би загальний порядок створення СЕЗ в Україні; а створення конкретних зон повинно закріплюватися нормативними актами виконавчої влади (Кабінетом Міністрів) або Президентом України;

2) на прийняття загального (базового) нормативно-правового акта щодо створення СЕЗ; питання їх створення і кінцевий правовстановлюючий документ повинні поставати у двох формах: закону України про спеціальні економічні зони, які охоплюють велику територію І мають певні стратегічні інтереси для держави, а також рішення виконавчої влади (Кабінету Міністрів) або Президента України щодо СЕЗ, котрі розташовані на відносно невеликій території і виконують окремі господарські операції («точкові» зони).