Соціально трудові відносини

 

Система соціально-трудових відносин

 

Система соціально-трудових відносин включає такі взаємопов’язані  елементи: суб’єкти, види, рівні, предмети, принципи і типи.

Розглянемо ці елементи більш докладно.

Як сказано вище, основними  суб’єктами соціально-трудових відносин у ринковій економіці виступають:

• наймані працівники, об’єднання найманих працівників чи їхні органи;
• роботодавці, об’єднання роботодавців чи їхні органи;
• органи законодавчої та виконавчої влади, місцевого самоврядування від імені держави.

Суб’єкт соціально-трудових відносин – це юридична або фізична особа, яка володіє первинними або делегованими первинними носіями правами в соціально-трудових відносинах.

Найманий працівник – це громадянин, що уклав трудовий договір (контракт) з роботодавцем на проведення певної роботи у відповідності зі своїми здібностями, професійними якостями, індивідуальними можливостями, кваліфікацією та ін. Є декілька формулювань поняття «найманий працівник», але в будь-якому випадку воно повинне відповідати наступним вимогам:

1. Найманий робітник – це фізична особа, що перебуває в трудових відносинах з роботодавцем.
2. Трудові відносини між робітником та роботодавцем виникають на підставі укладеного трудового договору.
3. Основа трудового договору – виникнення трудової функції, що спричиняє відносини найманого робітника і роботодавця між собою, при цьому вони носять правовий, економічний, організаційний та соціальний характер.
4. Виконання трудової функції найманим робітником пов’язане з дотриманням внутрішнього трудового розпорядку, виконанням існуючих посадових інструкцій, інших трудових регламентів і означає його прийняття до складу працюючих в організації.

Виходячи з наведеного слід підкреслити, що частка населення, зайнятого в тіньовій діяльності, в неформальному секторі економіки, не є суб’єктом офіційних соціально-трудових відносин, що підтримуються державним законодавством.

Роботодавець – людина, що працює самостійно та наймає на роботу одну чи декілька осіб для виконання певних функцій. При цьому, вона може бути як володарем засобів виробництва, так і найманим спеціалістом. Наведене загальноприйняте визначення є досить поверхнєвим. В багатьох літературних джерелах воно розкривається по-іншому, в залежності від напрямку розгляду питання автором. Мало хто приділяє увагу подвійному аспекту цього питання: як юридичному, так і організаційно-економічному.

У вигляді юридичної особи роботодавця  представляє вповноважена ним особа  – керівник організації. Він виконує  ряд функціональних обов’язків: укладає  договори, наймає та звільняє працівників, виконує організаційні функції, оперативне керівництво, делегує ряд повноважень підлеглим.

Як фізична особа з найманим робітником з вищевказаних питань спілкується  безпосередньо сама особа.

Тому роботодавець є  носієм первинних прав у соціально-трудових відносинах. Виходячи з вищевказаного, визначити термін «роботодавець» доцільно так: це юридична чи фізична особа, що є власником засобів виробництва, створює робочі місця, використовує найману працю згідно з трудовим договором (угодою), які від роботодавця – юридичної особи – вповноважений укладати керівник організації, а від роботодавця – фізичної особи – безпосередньо сама особа.

Держава – політична форма організації життя суспільства, що створюється як результат виникнення та діяльності публічної влади – особливої керівної системи, що керує основними сферами суспільного життя та при необхідності спирається на силу примусу.

Сучасні фахівці в  галузі соціально-трудових відносин пропонують виділяти чотири групи суб’єктів  соціально-трудових відносин:

1. Первинні носії прав та інтересів (наймані робітники, роботодавці, держава, місцеве самоврядування).
2. Представницькі організації та їхні органи – є носіями делегованих повноважень (об’єднання роботодавців, професійні спілки, органи влади й управління).
3. Органи, через які реалізується соціальний діалог (Національна рада соціального партнерства, інші постійні або тимчасові органи в галузях, регіонах, в організаціях).
4. Органи, що покликані мінімізувати наслідки можливих конфліктів, попереджувати загострення соціально-трудових відносин (примірні, посередницькі структури, незалежні експерти, арбітри тощо); навчальні, інформаційні, консультативні та інші формування.

При цьому розподілі  сторонами угод, переговорів, індивідуальних та трудових спорів, що реалізують свої первинні або делеговані повноваження, виступають суб’єкти перших двох груп.

Соціально-трудові відносини – це зв’язуюча ланка між підлеглими і керівниками, групами підлеглих і керівниками, певними групами керівників і окремими їх членами. Ні одна група керівників, ні один член трудової організації не можуть існувати поза такими відносинами. В практиці виділяють види соціально-трудових відносин за окремими ознаками.

По змісту діяльності: виробничо-функціональні; професійно-кваліфікаційні; соціально-психологічні; суспільно-організаційні.

По суб'єкту: міжорганізаційні (організація – організація); внутрішньоорганізаційні (організація – особистість); внутрішньовиробничі (особистість – особистість).

По обсягу керівних повноважень: відношення по горизонталі; відношення по вертикалі.

По характеру розподілу  прибутків: у відповідності з  трудовим внеском; не відповідно трудовому внеску.

По ступеню регламентованості: формальні (офіційно оформлені); неформальні (офіційно не оформлені).

По способу спілкування: безособові; міжособові.

Рівень соціально – трудових відносин визначається властивостями соціально-економічного простору, в якому функціонують суб’єкти соціально-трудових відносин. Залежно від кількості учасників та напрямків взаємозв’язків між ними виділяють індивідуальний, груповий та змішаний рівні соціально-трудових відносин.

Індивідуальний рівень характеризується взаємозв’язками між окремими найманими працівниками, окремим найманим працівником і окремим роботодавцем, окремими роботодавцями.

Груповий рівень соціально-трудових відносин представлений взаємодією об’єднань найманих працівників  з об’єднаннями роботодавців.

Змішаний рівень соціально-трудових відносин характеризується відносинами  працівників і роботодавців з  державою; найманий працівник –  держава; роботодавець – держава.

Залежно від територіального  критерію виділяють рівень підприємства, галузі, регіону.

Під предметом соціально-трудових відносин розуміють соціально-трудові  процеси і явища, які виникають  у соціально-трудовій сфері. Їх можна  розділити на три блоки: соціально-трудові  відносини зайнятості; соціально-трудові  відносини, які пов’язані з організацією та ефективністю праці; соціально-трудові відносини, які виникають у зв’язку з винагородою за працю.

Тип соціально-трудових відносин визначається їх характером, способами їх регулювання, вирішенням проблем, тобто тим, яким конкретно чином приймаються рішеннями у соціально-трудових відносинах. Основну роль у визначенні типу соціально-трудових відносин відіграють принципи рівності і нерівності.

Типи соціально-трудових відносин відображають можливі умови  взаємодії між суб'єктами соціально-трудових відносин, підкреслюють їх ставлення один до одного.

Патерналізм – це жорстка регламентація поведінки суб'єктів соціально-трудових відносин, умов та особливостей їх взаємних пріоритетів з боку держави чи керівництва організацією.

Соціальне партнерство відображується в захисті суб'єктів соціально-трудових відносин, забезпеченні їх самореалізації шляхом узгодження взаємних пріоритетів з соціально-трудових питань з метою забезпечення конструктивної взаємодії.

Конкуренція відбивається в суперництві суб'єктів соціально-трудових відносин за можливості та ліпші умови реалізації особистих інтересів в соціально-трудовій сфері.

Солідарність спирається на взаємну відповідальність та взаємоповагу людей, яка, в свою чергу, базується  на спільних інтересах; на однакових поглядах на потребу та напрямки змін в системі соціально-трудових відносин, прийняття суспільно-важливих рішень в цій сфері.

Субсідіарність підкреслює прагнення людини до особистої відповідальності за досягнення своїх цілей та за дії під час вирішення соціально-трудових проблем.

Дискримінація проявляється через свавільство, незаконне обмеження  прав окремих суб'єктів соціально-трудових відносин, в ході чого порушуються  принципи рівних можливостей на ринку  праці.

Конфлікт є крайньою ступінню прояву протиріч в інтересах взаємодіючих суб'єктів соціально-трудових відносин. Він проявляє себе у вигляді трудових спорів, страйків та ін., тобто найбільш негативно впливає на весь трудовий процес.

Основними типами соціально-трудових відносин є патерналізм та соціальне партнерство.

Сфери соціально-трудових відносин

 

Ринок праці – це одна з головних складових соціально-трудових відносин. Ринком праці називають сукупність трудових відносин між суб’єктами купівлі-продажу праці з приводу найму та використання робітників в суспільному виробництві.

Основними суб’єктами на ринку праці виступають: покупець (роботодавець) – володар засобів  виробництва, та продавець (працівник) – володар товару «праця». Об’єктом купівлі-продажу є право на використання одиниці товару – «праці» в конкретних умовах в обумовлений період часу.

Ринок праці характеризується двома основними показниками: пропозицією  робочої сили та попитом на неї.

З пропозицією робочої  сили на ринку праці можуть виступати:

незайняте населення  в працездатному віці, що шукає роботу (безробітні);

частково або повністю зайняте населення в працездатному  віці, що має роботу, але з окремих  причин потребує її зміни чи додаткової роботи (працівники з підприємства-банкрута, студенти денної форми навчання);

незайняте населення в непрацездатному віці, що шукає роботу (пенсіонери за віком, що мають сили для праці, школярі під час канікул).

Попит на робочу силу виникає  в двох випадках:

незадовільне кількісне  забезпечення частки потреб суб'єктів  народного господарства в кадрах (неповний штат робітників);

незадовільне якісне забезпечення частки потреб суб'єктів  народного господарства в кадрах (повний штат робітників, але не відповідного рівня кваліфікації, тощо).

Розглянемо, як складаються  соціально-трудові відносини на різних видах ринку праці.

Відкритий ринок праці  складає економічно активне населення, що шукає роботу та потребує підготовки та перепідготовки, перенавчання. Він  охоплює також вакантні робочі місця  в усіх без винятку секторах економіки.

Прихований ринок праці  складають особи, що формально вважаються зайнятими в суспільній діяльності, але в зв'язку зі змінами в діяльності організації можуть бути звільнені; особи з неповним робочим днем (тижнем); особи, що завантажені не в повному обсязі або не відповідно до наявної кваліфікації.

Частковий (фрагментарний) ринок праці передбачає обмеження  діяльності чинників попиту та пропозиції робочої сили нормативним регулюванням праці у вигляді трудового  законодавства. Ці обмеження пов'язані  з нормативно встановленими умовами  найму, звільнення та переводу співробітників, оплатою та мотивацією їх праці, умовами праці та інше.

Регульований ринок  праці створює правові основи поведінки суб'єктів соціально-трудових відносин: законодавче та нормативне регулювання цих відносин, добавляючи систему колективних угод. Останні встають в один ряд з державними законодавчими актами щодо врегулювання соціально-трудових відносин, але не повинні містити протиріч до державних законодавчих актів з цього питання.

Організований ринок  праці виступає як найвища ступінь його розвитку. До правових основ його діяльності додається, з одного боку – комплекс організацій та установ, що безпосередньо забезпечують функціонування ринку праці, з другого – взаємодія політики зайнятості з іншими напрямками соціальної політики держави (пенсійним забезпеченням, освітньою політикою, економічною політикою в питаннях структурних змін, тощо).

Тіньовий ринок праці  охоплює форми зайнятості, що не регулюються законодавчим шляхом, тобто  ті, що здійснюються з порушеннями  діючого законодавства: форми зайнятості з ухиленням від оподаткування, порушеннями трудових угод, незареєстрованою діяльністю, тощо.

Сегментація ринку праці  по секторах характеристик чи поведінки  людей відповідає розподілу суб'єктів  соціально-трудових відносин за потребами, характеристиками, реакцією на схожі умови в рамках однієї професії, сфери економіки, галузі, тощо.