Роль інституцій ЄС у здійсненні єдиної торговельної політики

1. Роль інституцій ЄС у здійсненні єдиної торговельної політики.

Впровадження спільної торговельної політики належить до компетенції ЄС. Європейські інституції узгоджують єдиний митний тариф, укладають митні й торговельні угоди, гармонізують заходи з лібералізації торгівлі з третіми країнами, визначають експортну політику та вживають запобіжних заходів, передусім для того, щоб у зародку припинити нечесну торговельну практику. Якщо угоди слід обговорити з третіми країнами, ЄК надає Європейській Раді свої рекомендації. Та, своєю чергою, вповноважує ЄК до проведення переговорів. ЄК від імені ЄС бере участь у переговорах і консультується зі спеціальним Комітетом-133, призначеним Радою для надання їй допомоги у виконанні цього завдання. ЄК працює в межах системи вказівок, визначених Європейською Радою. Реалізуючи свої повноваження, передбачені ст. 133 (ДЄСп), зокрема й стосовно укладання угод, Європейська Рада діє за принципом кваліфікованої більшості.

Торгово-політичні рішення  у Комітеті-133 ухвалюються простою більшістю, їх здебільшого підтримує  Рада ЄС. Проте, якщо взаємної згоди не досягнуто, Рада ЄС ухвалює самостійне рішення. Водночас слід зауважити, що у зовнішньоекономічній політиці ЄС, у тому числі зовнішньоторговельній, особливо яскраво виражається схильність до пошуку консенсусу, хоча вплив Європейського Парламенту на зовнішньоторговельну політику ЄС обмежений. Таким чином, нормативне та організаційне забезпечення спільної торговельної політики ЄС можна представити за допомогою наступної схеми (рис. 1.1).

2.Особливості регулювання зовнішньої  торгівлі в ЄС. 

Регулювання (від лат. regulo - приводити до ладу, встановлювати порядок) міждержавних торговельних відносин має довге історичне минуле, яке тісно пов’язано з появою і розвитком міжнародної торгівлі. Але протягом багатьох століть, навіть в колоніальний період розвитку світогосподарських зв’язків, міждержавне торговельне регулювання не мало значного поширення. Перша міждержавна система регулювання торговельних відносин була розроблена з метою вирішення проблем традиційних галузей промисловості країн Європи, що постраждали під час світової війни^[1]. Необхідність в поширенні міждержавного регулювання торгівлі виникла внаслідок підвищення залежності економіки країн, у тому числі європейських, від зовнішньої торгівлі. В 1950р. лише 7 % світової продукції експортувалися. До 1999 р. ця цифра зросла до 23 %, а на даний час експорт в структурі світового продукту складає близько 50 %. Таке зростання обсягів міжнародної торгівлі протягом останніх десятиріч пов'язане, перш за все, з досягненнями в транспортній сфері, в сфері комунікацій і інформації. Розвиток електронної комерції в Інтернеті поглиблює процеси гігантських змін, „які трансформують навіть роль самого ринку в нашому житті і світовій системі”^[2]. Е.Тоффлер^[3] прогнозує „стирання межі між локальними та глобальним ринками” внаслідок закінчення у близькому майбутньому процесу побудови глобального єдиного ринку, коли його буде необхідно тільки підтримувати та оновлювати. Національні економіки окремих країн почали, за виразом Н.Моисеева^[4]„інтегруватися в єдиний загальнопланетарний економічний організм з універсальною системою регулювання” в якому вирішальну роль в визначені подальшого розвитку світової економіки відіграють глобальні компанії, що і є носіями границь глобального ринку. Їх потреби обумовлюють зсуви в структурі світової торгівлі і визначають напрями реструктуризації світової економіки і світових ринків^[5].

Основними зсувами в системі  світових ринків є збільшення відносної  частки продукції обробної промисловості  у порівнянні з сировинними секторами. При цьому з середини 80-х років ХХ століття частка продукції обробної промисловості в експорті країн, що розвивається збільшується відносно розвинутих європейських країн. Разом з тим, основою збільшення експорту країн, що розвиваються, є продукція, виготовлена в результаті трансферту сучасних, але не передових технологій: частка доданої вартості в них значно менше, ніж у товарів походженням з розвинених країн^[6].

Щодо продукції новітніх технологій розвинуті країни, зокрема  США, Японія, ФРН, Великобританія, Франція, прагнуть зберегти монопольне становище  в цьому секторі (політика неопромеркантілізму)^[7] за допомогою різних методів регулювання торговельних відносин.

Серед основних напрямів сучасних змін в регулюванні торговельних відносин країн ЄС для забезпечення конкурентоспроможності необхідно  виділити:

-                       зміни в виборі методів регулювання зовнішньої торгівлі з тарифних на нетарифні;

-                       уніфікація заходів з лібералізації торговельних умов, підтримка принципів „вільної торгівлі”, звужування можливостей країн-членів використовувати власні інструменти обмеження торгівлі;

-                       зміни в цілях державного конкурентного регулюванні щодо міждержавного злиття компаній;

-                       регулювання має регіональний характер, захищаючи інтереси в цілому членів ЄС та сприяє їх економічної інтеграції.

Однією з найбільш важливих і суттєвих змін, що відбуваються в  структурі зовнішньоекономічного  регулювання країн, являється зменшення  відносної частки мита. Внаслідок  багатосторонніх переговорів у  межах Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ) митний тариф втрачає своє значення основного традиційного засобу регулювання зовнішньої торгівлі. Від початку роботи ГАТТ середній митний збір скоротився у 10 разів (з 40 % до 4 %). Окремі країни взагалі відмовляються від застосування деяких видів мита. В США та Аргентині, наприклад, встановлення експортного мита заборонено конституцією. Але разом з відмовою від застосування вивізного мита розвинені країни все активніше вдаються до засобів нетарифного регулювання – квотування, ліцензування або державного субсидіювання експорту^[8].

Однією з важливих причин таких змін регулювання зовнішньої торгівлі у країнах ЄС стало проведення політики уніфікації податкових систем країн товариства з метою створення спільного ринку. Політика уніфікації оподаткування зовнішньоторговельної діяльності була проголошена із самого початку інтеграційних процесів у Західній Європі. Термін спільна торговельна політика (common commercial policy) з'явився в Угоді про заснування Європейського Економічного Співтовариства у 1957 р. У наш час результатом цієї політики стало зближення методів стягування непрямих податків. У сфері прямого оподатковування окремим країнам надається велика самостійність^[9].

Протягом інтеграційних  процесів міждержавні угоди ЄС системно звужували можливості держав-членів застосовувати власні, незалежні торговельні заходи захисту. Виконання заходів торговельної політики будь-якою державою-членом не має гальмуватися торговим дисбалансом та призводити до економічних труднощів в одній чи більше державах-членах. Сфера дії спільної торговельної політики ЄС сконцентровано у п’яти основних напрямах: гармонізована зміна тарифних ставок; укладання тарифних і торговельних угод; досягнення уніфікації заходів з лібералізації; експортна політика; заходи із захисту торгівлі, такі як ті, що мають бути прийняті у випадку демпінгу чи субсидування. В цілому в ЄС, відповідно до вимог Світової організації торгівлі відбувається системна заміна тарифних методів регулювання на нетарифні, наприклад, санітарні та екологічні стандарти.

Посилення глобальної конкуренції обумовлює об’єктивну потребу європейських компаній в розширенні ринків збуту. В наслідок цього конкурентні цілі міждержавного антимонопольного регулювання в ЄС стосовно протидії злиттю та поглинанню компаній уступають місце іншому завданню – допомагати крупномасштабним злиттям в Європі для того, щоб зробити європейські компанії більш конкурентноздатними на глобальних ринках. Цей інструмент політики протекціонізму є достатньо новим для Європи - закон о злиттях, згідно з яким ЄС підтримує злиття між високоприбутковими та високоефективними європейськими фірмами серед країн-членів як спосіб підвищення їх глобальної конкурентоспроможності прийнято в ЄС тільки в 1990 році. До цього подібні міждержавні злиття не підтримувалися урядами як такі, що заважають конкуренції.

3.Митна служба в ЄС.

Сертифікація продукції  в країнах Європейського Союзу. Спостереження за внутрішнім ринком Європейського Союзу повинні  забезпечуватися вже на митних кордонах ЄС, це повинно забезпечити високий  рівень захисту суспільних інтересів  країн Європейського Союзу. Всі вироби, що потрапляють на ринок Європейського Союзу, повинні відповідати за безпеку здоров'я і безпеки на робочих місцях, щодо захисту прав споживачів, з екологічної безпеки та іншої безпеки в цілому. Безпека продукції на території ЄС повинна бути гарантована не залежно від країни виробництва.

Митні служби країн  Європейського Союзу зобов'язані  гарантувати дану безпеку, у випадках, коли в країни ЄС експортується продукція  з третіх країн.

Контроль на кордоні  і контроль на внутрішньому ринку, найбільш ефективний спосіб гарантувати, що продукція відповідає всім вимогам законодавства ЄС та безпечна для людини і навколишнього середовища. Митні органи та органи нагляду за ринком, контролюють продукцію до вільного обігу на ринку. Продукція потрапляє на територію країн Європейського Союзу в обов'язковому порядку повинна підтверджувати свою відповідність документально. В залежності від виду продукції і призначення продукції, потрібно надати чи ЄС Сертифікат Відповідності (EC Certificate of Conformity) або ЄС Декларацію Відповідності (EC Declaration of Conformity), якщо продукція підпадає під європейські Директиви, які визначають порядок маркування продукції знаком СЕ (CE Mark) , Сертифікат Відповідності або Декларацію Відповідності, у випадках, коли це не потрібно, надаються результати випробувань або реєстраційні посвідчення на конкретну продукцію, що визначено законодавством (Директиви, Рішення, Регламенти) Європейського Союзу.

Митні органи, які контролюють зовнішні кордони ЄС зобов'язані співпрацювати з органами по нагляду за внутрішньому ринком з контролю продукції, що надходить на ринок Європейського Союзу. Це досягається виробленням загального підходу до взаємодії різних служб з контролю і обміном інформації.

Безпека продукції та дотримання контролю продукції, що надходить на ринок Європейського  Союзу, здійснюється згідно (Regulation EC 765/2008) Регламенту (ЄС) № 765/2008.

Регламент вводить чіткі правові рамки  для контролю виходу продукції на ринок ЄС і чіткі зобов'язання національних компетентних органів, в тому числі митниці країн Європейського Союзу. Регламент визначає підхід до контролю імпортованої продукції за вимогами безпеки продукції, наявність всіх супровідних документів, у тому числі ЄС сертифікатів відповідності та ЄС Декларацій Відповідності, коли продукція підпадає під процедуру сертифікації, пов'язаної з обов'язковою маркуванням знаком СЕ. У випадках, коли продукція не підпадає під дану процедуру сертифікації, необхідні підтверджуючі документи про відповідність продукції з безпеки, до таких документів можна віднести протоколи випробувань і Декларації Відповідності. У випадках відсутності даних документів, влади ЄС зобов'язані провести відповідні перевірки характеристик продукції за рахунок постачальника або імпортера, продукція випускається на внутрішній ринок лише в тих випадках, коли характеристики були підтверджені і випущені відповідні документи.

Митні органи мають наступні повноваження відповідно до Регламенту (EC) No 765/2008:

-Про  призупинити випуск продукції, коли є підозра, що продукція небезпечна або не відповідає гармонізованому законодавства ЄС (європейські стандарти, Директиви ЄС) або відсутня документація підтвердження відповідності та вимоги до маркування СЕ.

-Не  дозволяти випуск для вільного обігу, в разі, якщо контролюючі органи приходять до висновку, що продукція становить серйозну небезпеку, митні служби, отримавши дану інформацію, позначають дану продукцію як небезпечну, не має права обороту на ринку Європейського Союзу і вона підпадає під заборону . У тому випадку, якщо з'ясовується про невідповідність європейським стандартам продукції, то митні служби обозначают дану продукцію як невідповідної гармонізованому законодавству ЄС та вона так само не може бути випущена для вільного обігу в ЄС.

-Дозволити  випуск для вільного обігу  на будь-яку продукцію відповідно  до відповідним законодавством  ЄС;

У разі, якщо випуск для вільного обігу був  припинений, митні служби зобов'язані  негайно повідомляти компетентні  національні контролюючі органи, яким дається три робочих дні на виконання попереднього розгляду по конкретній продукції і прийняття рішення.

В даний  час, митні служби та контролюючі  структури всіх країн Європейського  Союзу мають спільну базу даних  по продукції, яка не відповідає вимогам ЄС і інформація про таку продукцію розміщується в реальному часі. В умовах кризи, країни Європейського Союзу посилюють контроль відповідності продукції гармонізованим стандартам ЄС, у 2011 році при митному контролі пріозошел зростання затримання продукції по причині відсутності документів, що підтверджують відповідність або відсутність РЄ маркування, на 27% по всій території ЄС. Найбільший ріст затримання продукції произошол у Польщі на 38%, Латвії на 34,1%, Литві на 34%, Чехії на 29%, Словаччині на 29%, Фінляндії на 28,5%, Німеччини на 28,3%, Угорщині на 28% і Франції на 27,8%, що вказує на активізацію контролю за імпортною продукцією в умовах кризи.

4. Процедура антидемпінгового розсліду вання в ЄС.

 Безпосередньо порядок проведення антидемпінгової процедури та розслідування в ЄС визначається Регламентом Ради ЄС № 384/96, прийнятим в грудні 1995 р. «Про захист проти демпінгового імпорту з країн, які не є членами Європейського Співтовариства» (Антидемпінговий регламент) [161].

Згідно даного регламенту інституціональну основу антидемпінгового регулювання в ЄС складають: Комісія ЄС, Рада ЄС та так званий Консультативний комітет. Рішення, прийняті в рамках антидемпінгової процедури, можуть бути оскаржені в Суді ЄС або Суді першої інстанції.

У відповідності до ст. 5 Регламенту Ради ЄС № 384/96 антидемпінгова процедура ініціюється за письмовою скаргою фізичної або юридичної особи, або асоціації, яка діє на користь «виробників Спільноти». Ця скарга спрямовується до Комісії ЄС або компетентного органу держави-члена ЄС, яка передає її до Комісії. Комісія, в свою чергу, на протязі 45 діб вивчає скаргу і приймає рішення про порушення або відмову в порушенні розслідування. Рішення про початок антидемпінгового провадження публікується в Офіційному журналі Європейського Союзу. Згідно п. 11 ст. 5 Антидемпінгового регламенту ЄС Комісія при ініціюванні антидемпінгової процедури повинна провести консультації з експортерами, імпортерами, представниками асоціацій імпортерів та експортерів, зацікавлених у справі, представниками країни експорту та сторонами, які подали скаргу.

Антидемпінгова процедура  ЄС передбачає два рівні проведення розслідування: розслідування на рівні  Спільноти та розслідування на національному  рівні країн-членів ЄС. Так, згідно п. 1. ст. 6 Антидемпінгового регламенту ЄС, слідом за ініціюванням процедури, Комісія, діючи у співробітництві з державами-членами, продовжує розслідування на рівні Спільноти.

При проведенні розслідування  Комісія має право (п. 3, 4 ст. 6 Антидемпінгового регламенту) вимагати від держав-членів: