Роль государства в образовании

Вступ

У всі часи держава приділяла  особливу увагу системі освіти, яка  в різних соціально-економічних  і соціокультурних умовах виконує  соціальне замовлення на формування особистості. Тому ідеали людини сучасної Америки або України так само відмінні один від одного, як обидва вони відмінні від ідеалу людини, що його формувала система освіти фашистської  Німеччини. Пильна увага держави  до системи освіти зумовлена тим, що остання отримує державне замовлення на формування особистості визначеного  типу. А керівництво нею держава  здійснює через державну освітню  політику. 

В Україні опубліковано чимало наукових праць про державну політику та її аналіз. В. Тертичка навіть зробив припущення, що в нашій країні вийшло друком чи найбільше досліджень з цієї тематики порівняно з країнами СНД і Центрально–Східної Європи [10, c. 8]. Серед дослідників проблем державної політики варто назвати  В. Гальперину, В. Ребкала, Т. Брус, Л. Прокопенка, В. Романова, О. Рудіка, В. Тертичку та ін.                      

Дослідженням теоретико-методологічних засад державної політики в галузі освіти присвятили свої праці В.Андрющенко, В. Дарманський, Д. Дзвінчук, В. Журавський,  В. Кремень, В. Луговий, С. Ніколаєнко, В.Огнів'юк, Н. Протасова й інші вітчизняні науковці.Зазначені проблеми активно досліджують відомі в цій галузі зарубіжні фахівці А. Адамський, А. Бардашкевич, П. Браун, І. Налєтова, Л. Палл, В. Полонський, О.Смолін, Ж. Халлак, В. Шкатулла та багато інших. 

Мета  дослідження

З'ясувати сутність змісту понять «державна політика в галузі освіти», «державна освітня політика». Визначити етапи формування державної  політики в галузі освіти та шляхи  вдосконалення державної освітньої  політики. Довести, що освітня політика є дієвим інструментом впливу держави  на систему освіти. Програми є визначення невідкладних і перспективних заходів щодо реалізації основних напрямів модернізації системи освіти з урахуванням вимог сучасного інформаційно-технологічного суспільства, економічних і соціальних гарантій професійної самореалізації педагогічних працівників та утвердження їх високого соціального статусу в суспільстві.

Цієї мети передбачається досягти шляхом вирішення таких основних завдань:

- оптимізація кадрового забезпечення навчальних закладів;

- модернізація системи підготовки педагогічних працівників;

- оновлення змісту і форм професійної діяльності педагогічних працівників, удосконалення післядипломної освіти;

- підвищення ролі вчителя у формуванні громадянського суспільства;

- поглиблення міжнародного співробітництва у сфері новітніх педагогічних технологій та розширення співпраці з діаспорою;

- підвищення рівня соціально-економічного і фінансового забезпечення підготовки педагогічних працівників, їх професійної діяльності та післядипломної освіти.

Термін «державна політика в галузі освіти» або «державна  освітня політика» почав використовуватися  у науковій літературі 60-70–х років  ХХ століття, коли в СРСР, США, державах Європи та в Японії освіту почали розглядати як найважливіший чинник економічного розвитку й соціального прогресу, як сферу, що потребує особливої уваги  на загальнодержавному рівні. Цей період характеризується «інформаційним вибухом», тобто бурхливим розвитком природничих  і фізико-математичних наук.

Так, значні успіхи СРСР у  галузі космічних досліджень у 60-х  роках стали чи не головною причиною зміни освітньої парадигми в  усіх розвинених країнах світу. Принциповою  особливістю освітньої політики в ці роки стає пріоритетність фінансування системи освіти й визнання її сферою національних інтересів. Державні  витрати на освіту в усьому світі зростають більш як у 12 разів. У ВВП усіх передових країн світу частка цих витрат підвищується до початку 80-х до 5,7%  порівняно з 3,6% у 1960–му. Тоді ж в освітній політиці різних держав з'являється така особливість, як планування розвитку освіти. Якщо 1960 року лише кілька розвинених країн здійснювали його, то 1970–го вже 57 прийняли план розвитку освіти [2, с. 3].

На думку російських дослідників, передумовами того, що державні інституції почали цілеспрямовано формувати державну освітню політику стали: перехід  людства від індустріального  до постіндустріального суспільства; раціоналізація професійної діяльності людини; посилення взаємозв'язку виховання  та освіти, культури й освіти, ментальності й освіти як способу збереження і  розвитку цивілізованості окремих  держав; альтернативний характер розвитку самого освітнього процесу, його комплексність, системність і структурованість змістовного й організаційного  порядку; необхідність забезпечення загальнолюдських потреб освітянської діяльності, збагачення досвідом надання освітніх послуг; інформатизація громадського життя  в цілому; інноваційний характер розвитку системи. Із впливом цих об'єктивних обставин пов'язане виникнення у 60-70–ті  роки минулого століття освітньої політики сучасних держав [6, c. 32–33;  5, с. 3–56].

У науковій та науково-популярній літературі дається декілька визначень  поняття «державна освітня політика». Ось деякі з них: «освітня політика – найважливіша складова політики держави, інструмент забезпечення фундаментальних  прав і свобод особи, підвищення темпів соціально-економічного і науково-технічного розвитку, гуманізації суспільства, зростання культури. Освітня політика встановлює на основі суспільної згоди  докорінні цілі й завдання розвитку освіти, гарантує їх утілення в життя  шляхом узгоджених дій держави й  суспільства.

Найперше завдання освітньої  політики на сучасному етапі –  це досягнення сучасної якості освіти, її відповідність актуальним і перспективним  потребам особи, суспільства й держави» [11, с. 2]; «державна політика у сфері  освіти – політика, в основі якої лежить принцип пріоритетності питань освіти, недопущення створення й  діяльності політичних організацій  та релігійних рухів у державних  і муніципальних освітніх закладах, органах управління. Організаційною основою державної політики є програми розвитку освіти, що приймаються найвищим органом законодавчої влади» [9, c. 32]; «освітня політика – складова частина політики держави, сукупність теоретичних ідей, цілей і завдань, практичних заходів розвитку освіти…» [4, c. 10]; «освітня політика – це передусім політика, що забезпечує розвиток і функціонування системи освіти. Вона спрямована на забезпечення суспільства знаннями, необхідними для суспільного розвитку» [3, c. 20]; «освітня політика – це сфера діяльності, пов'язана відносинами між соціальними групами щодо передачі новим поколінням накопиченого соціального досвіду, і трансляція культури. Предметом освітньої політики є відносини або система відносин, що виникають в процесі діяльності» [1, c. 6]; «освітня політика – це діяльність держави стосовно функціонування та розвитку системи освіти. Розробка освітньої політики ґрунтується на всебічному аналізі, метою якого є виявлення та  порівняння можливих варіантів політики. Прийнята освітня політика встановлює пріоритетні напрями для фінансування, управління, планування системи освіти та контролю за нею» [7,  c. 3].

Отже, саме поняття «державна  освітня політика» передбачає, що суб'єктом її є державні органи регулювання  освітнього процесу (органи законодавчої, виконавчої та судової влади, інститути  громадянського суспільства). Водночас у сучасних політичних умовах суб'єктами державної освітньої політики виступають як регіональні структури управління освітою, так і міжнародні органи й установи, котрі здійснюють освітню  політику на світовому рівні (наприклад, ЮНЕСКО, Міжнародний валютний фонд, ЄС, Міжнародний фонд «Відродження»  та ін.). Склад і компетенції органів  та інституцій освітньої політики є  специфічними для кожної держави. 

Об'єктами освітньої політики виступають власне самі національні  системи освіти, офіційно закріплені в кожній державі, міжнародні зв'язки національних систем освіти, структурні елементи. Через неоднаковий рівень економічного розвитку в державах сучасного світу їхня освітня політика спрямована на розвиток різних елементів системи освіти.

У розвинених державах освітня  політика є важливою частиною соціальної стратегії. Освіта й освітня політика, що спрямовує її розвиток, виходять на перший план у програмах державних  реформ. У сучасних умовах глобалізації держава починає ділити свої функції впливу на систему освіти з транснаціональними корпораціями. Концепції неолібералізму і неоконсерватизму дедалі більше пов'язують освіту з міжнародною економікою. Освіта стає одним із багатьох виробів на міжнародному ринку, подібно до хліба, автомобілів, телевізорів та іншої побутової техніки тощо.

Формування так званого  ринкового менталітету на глобальному  рівні послаблює державну політику в сфері освіти, насамперед її соціальну  спрямованість на скорочення соціальної нерівності у сфері освіти. Держава, державна освітня політика дедалі більше залежить від приватних інтересів, які потрапляють під вплив  великих міжнаціональних сил. Під  тиском глобального капіталізму  міжнаціональні корпорації кидають  виклик владі окремої держави (це і є політика неолібералізму). Сучасні  неоліберали керуються баченням слабкої держави: все, що приватне, – добре, все, що суспільне, – безперечно, погане. Тенденції формування освітньої політики в таких умовах орієнтовані на приватні сили та підприємства, сформовані глобальним капіталізмом під впливом міжнаціональних корпорацій та їхніх інвесторів [12, c. 7].

Пріоритетна увага держави  до освіти, її повноцінна бюджетна підтримка  повинна відповідати реальним потребам сучасної та майбутньої України. Саме цілеспрямована державна освітня політика може сприяти зростанню добробуту  кожного громадянина й конкурентоспроможності всієї країни. Ця політика буде ефективною тільки тоді, коли розроблятиметься й  проводитиметься в поєднанні  з активною інноваційною політикою  країни. Вищій освіті слід брати  активну участь у створенні конкурентоспроможної інфраструктури – технопарків, інноваційних центрів тощо.

Реальна пріоритетність освіти в цілому та її важливої підсистеми вищої освіти повинна визначатися  двома чинниками: з одного боку –  суспільством і державою, з другого  – освітянською громадськістю. До того ж ці два фактори мають взаємодоповнювати  один одного. Суспільству належить розглядати освіту як національне багатство, уводити її до переліку основних пріоритетів, об'єктів першочергової підтримки  тощо. Зі свого боку, освітянська  громадськість повинна зосередити увагу на розробці конструктивних і  реальних пропозицій та програм з  оновлення й розвитку системи  вітчизняної освіти. Постановка питання  саме в такій площині дозволить  відбудувати національну систему  освіти, підняти її престиж, забезпечити  сталий розвиток держави.  

Вивчення процесів формування державної освітньої політики показує, що в загальному контексті політика може розглядатися як форми, завдання, зміст діяльності держави, утілення нею власних повноважень. Саме тому формування державної освітньої  політики охоплює такі етапи: 1) визначення принципових завдань; 2) накреслення  перспективних і найближчих цілей, які мають бути досягнуті у  конкретний термін; 3) вироблення методів, засобів, форм діяльності; 4) вибір організацій (інституцій), за допомогою котрих здійснюватиметься  діяльність і можуть бути досягнуті  поставлені цілі; 5) підбір і розстановка  кадрів, здатних зрозуміти й виконати накреслені завдання. Безумовно, ці позиції  передбачають аналіз конкретної ситуації, перегляд (добір) можливих варіантів  вирішення поставлених завдань. На нашу думку, така інтерпретація політики об'єднує в одне ціле саму політику, її розробку і, головне, реалізацію. Для  формування та реалізації державної  освітньої політики слід також визначити  принципи, на яких ґрунтується державна політика в галузі освіти.  

Принципи та цілі освітньої  політики вирізняються найбільшою статичністю. Їх зміна, як правило, є наслідком  зміни чи серйозного коригування  політичного курсу. А дії суспільства  й держави щодо розвитку системи  освіти в досягненні декларованих цілей  повинні змінюватися досить динамічно, адекватно реагуючи на різні чинники. Тому, характеризуючи освітню політику, важливо не тільки, і навіть не стільки вивчати декларовані цілі, скільки аналізувати реальні дії та конкретні результати розвитку освітньої системи.

Наприклад, освіту в СРСР наприкінці 20-х – на початку 30-х  років ХХ століття можна досить обґрунтовано вважати унікальним явищем. У ній  навдивовижу гармонійно поєдналися традиції дореволюційної школи й  модернізм молодої Країни Рад (у  межах можливостей політичного  режиму). Покоління вчених, які здобули  освіту в цей період, забезпечило  безпрецедентну перемогу науково-технічної  думки й розвиток наукомістких виробництв наприкінці 50–х років ХХ століття. Стан шкільних справ в 60–ті роки вже не відповідав викликам часу. Дуже гостро постало питання про зміну  змісту освіти, підвищення її теоретичного рівня. Фактично модернізація освіти була одним із напрямів освітньої політики 60–х років минулого століття усіх провідних  країн світу.

Реформа змісту освіти в  рамках світових тенденцій пройшла  й у СРСР і дістала неофіційну назву «Реформа академіків». Було переглянуто  зміст таких освітніх галузей, як фізика, математика, підготовлено нові підручники, практично не визнані  педагогічною громадськістю через  їх перевантаженість і ускладненість. Якщо «нова» освіта в інших країнах  підвищувала роль математики та природничо-наукових предметів із збереженням значення гуманітарних дисциплін, то в СРСР гуманітарну  складову значною мірою вихолостили.

В умовах нинішнього оновлення  змісту освіти й підвищення її якості звернення до аналізу минулих  реформ є доречним. Важливо, усуваючи наслідки ідеї піднесення теоретичного рівня освіти (перевантаженість навчальних планів і програм), не переорієнтовувати  сучасну освіту із загальнокультурного  змісту з його фундаментальними основами на формування лише конкретних практичних навиків. 

У 60–ті роки ХХ століття остаточно оформилася концепція  безперервної освіти, що залишається  провідною освітньою ідеєю й  нині. Освіту почали розглядатися як безперервний процес, що розпочинається з перших років і продовжується протягом усього життя.

Освітня політика не здатна видати миттєвий результат. Проте вона, як і будь-яка діяльність, що забезпечує кінцевий продукт, може й повинна  піддаватися моніторингу. Складність оцінки системи освіти, як і освітньої  політики в цілому, полягає в тому, що їхні соціальні наслідки виявляються  як соціальні внески через 15–20 років.