Інноваційна політика держави

     Науково-технічний  прогрес(НТП), визнаний у всьому світі як найважливіший фактор економічного розвитку, нерозривно пов’язаний з поняттям  інноваційного процесу. Це, як справедливо відзначив американський економіст Джеймс Брайт, єдиний у своєму роді процес, що поєднує науку, техніку, економіку, підприємництво і керування. Він складається в одержанні нововведення і продовжується від зародження ідеї до її комерційної реалізації, охоплюючи в такий спосіб весь комплекс відносин виробництва, обміну, споживання.

     Існує безліч форм керування інноваціями на самих різних рівнях: від підрозділів корпорацій до держави, у цілому покликаного в сучасних умовах здійснювати спеціальну  економічну політику. Як і практично всяка інша політика, вона неоднакова в різних країнах, хоча і  підлегла до однієї і тієї ж мети: стимулюванню інноваційної активності і розвитку науково-технічного потенціалу. [ № 6]

     Інновація — це кінцевий результат впровадження досягнень НТП з метою отримання економічного, соціального, екологічного, науково-технічного або іншого ефекту. Інновації втілюються у вигляді нових технологій, видів продукції, і оргапізаційно-технічних і соціально-економічних рішень виробничого, фінансового, комерційного та іншого характеру.

     Річні вчені трактують це поняття по-різному  — залежно від предмету свого дослідження. Наприклад, І. Шумпетер під інновацією розуміє науково-організаційну комбінацію виробничих факторів з метою впровадження нових видів споживчих товарів, нових виробничих і транспортних засобів, ринків і форм організації в промисловості. Ю. П. Морозов трактує інновацію як прибуткове використання нововведень. Д. В. Соколов під інноваціями розуміє кінцевий результат створення і впровадження принципово нового або модифікованого нововведення, яке задовольняє конкретні суспільні потреби та уможливлює отримання ряду ефектів (економічного, соціального, науково-технічного, екологічного). М. Хучек зазначає, що  інновація — це впровадження будь-якої нової речі,новини, реформи.

     Аналіз  різноманітних визначень інновації  веде до висновку, що специфічний зміст інновації становлять зміни, а головною функцією інноваційної діяльності є функція технічних, технологічних, економічних, організаційних, соціальних, екологічних та інших змін. [№ 1, с. 169].

     Інноваційна діяльність - це діяльність, що спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоздатних товарів і послуг.

     Основним  об'єктом інноваційної діяльності є  інновації - новостворені і (або) вдосконалені конкурентоздатні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери, забезпечують економію витрат чи створюють умови для такої економії. Відповідно до Закону України "Про інноваційну діяльність" (36/02-ВР) об'єктами інноваційної діяльності виступають:

         -інноваційні програми і проекти;

         -нові знання та інтелектуальні продукти;

         -виробниче обладнання та процеси;

         -інфраструктура виробництва і підприємництва;

         -організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру і якість виробництва і (або) соціальної сфери;

         -сировинні ресурси, засоби їх видобування і переробки;

         -товарна продукція; 

         -механізми формування споживчого ринку і збуту товарної продукції. [№ 3]

     Терміни «інновація» та «інноваційний процес»  є близькими, але не однозначними. Інноваційний процес пов'язаний зі створенням, освоєнням і поширенням інновацій. Інноваційний процес складається з таких взаємозумовлених стадій: виникнення ідеї, фундаментальні дослідження, прикладні дослідження, дослідно-конструкторські розробки, дослідне виробництво, споживання.

     В основі інноваційного процесу лежить створення, впровадження і поширення  інновацій, необхідними властивостями  яких є науково-технічна новизна, практичне  їх застосування і комерційна реалізованість з метою задоволення нових  суспільних потреб. Ефективність інноваційного процесу визначається лише після впровадження інновації, коли стає зрозуміло, в якій мірі вона задовольняє потреби ринку.

     Організаційну, правову та економічну підтримку  інноваційної діяльності на різних рівнях і різних формах забезпечує інноваційна інфраструктура - сукупність підприємств, організацій, установ, їх об'єднань, асоціацій будь-яких форм власності, що надають послуги із забезпечення інноваційної діяльності (консалтингові, маркетингові, інформаційно-комунікативні, освітні, юридичні, тренінгові тощо).

     Суб'єктами інноваційної діяльності можуть бути фізичні і (або) юридичні особи України, фізичні і (або) юридичні особи іноземних  держав, особи без громадянства, об'єднання цих осіб, які провадять  в Україні інноваційну діяльність і (або) залучають майнові та інтелектуальні цінності, вкладають власні чи запозичені кошти в реалізацію в Україні інноваційних проектів.

     При цьому під інноваційним підприємством  прийнято вважати інноваційний центр, технопарк, технополіс, інноваційний бізнес-інкубатор тощо - підприємство (об'єднання підприємств), що розробляє, виробляє і реалізує інноваційні продукти і (або) продукцію чи послуги, обсяг яких у грошовому вимірі перевищує 70 відсотків його загального обсягу продукції і (або) послуг. [№ 5]

     Інноваційні процеси більшою мірою, ніж інші елементи НТП, пов'язані з ринковими відносинами. їхня спрямованість і темпи залежать від соціально-економічного середовища, в якому вони функціонують і розвиваються.

     Розрізняють три форми інноваційного процесу:

• простий внутрішньоорганізаційний (натуральна форма);
• простий міжорганізаційний (товарна форма);
• розширений.

     Простий внутрішньоорганізаційний інноваційний процес передбачає створення й використання нововведення у рамках однієї організації. Нововведення при цьому не набирає безпосередньо товарної форми. У разі простого міжорганізаційного інноваційного процесу нововведення стають предметом купівлі-продажу в стосунках між виробниками та споживачами. Розширений інноваційний процес виявляється не тільки в самій інновації, а й у підготовці нових виробників для нововве дення. Внаслідок взаємної конкуренції виробників нововведення вдосконалюється, набуває нових якостей, розширюються його ринки збуту.

     Процес  поширення інновацій проходить  дві фази: 1)створення нововведення і його розповсюдження; 2) дифузія нововведення. На першій фазі корисний ефект нововведення ще не реалізується повною мірою, а тільки створюються перспективи такої реалізації. На другій фазі внаслідок збільшення виробництва нововведення відбувається зниження витрат і збільшення споживачів, а отже, перерозподіл корисного ефекту. Дифузія інновацій — це процес їх передавання комунікаційними каналами, внаслідок чого нововведення проникають в інші галузі виробництва та знаходять все більше споживачів.

     З поняттям інноваційного процесу тісно пов'язане інше поняття — інноваційна діяльність. Це діяльність, спрямована на використання й конкретизацію результатів наукових досліджень і розробок для розширення й оновлення номенклатури та підвищення якості продукції з її наступною ефективною реалізацією на внутрішньому і зарубіжному ринках. Інноваційна діяльність, яка пов'язана з капіталовкладенням в інновації, отримала назву інноваційної форми інвестування.

     Головною проблемою державного регулювання є проблема міри втручання держави в дію ринкових механізмів, які формують економічне середовище інноваційного процесу. Вирішити цю проблему можна, якщо порівняти корисний ефект та суспільні витрати, пов'язані з інноваційним процесом, Тоді логіка теорії врахування суспільних витрат та корисного ефекту як найбільш реалістичної моделі ринкового механізму стає обгрунтуванням державної інноваційної політики. Досвід індустріально розвинутих країн доводить, що внаслідок застосуваня добре продуманої державної інноваційної політики можна досягти значного прискорення інноваційного процесу.

     Суспільні витрати на виробництво інноваційного  продукту складаються з двох частин: по-перше, це приватні витрати суб'єкта інноваційного процесу (приватні витрати називають іще внутрішніми) і, по-друге, зовнішні для цього суб'єкта витрати, які зробили інші юридичні чи фізичні особи в країні у зв'язку з продукуванням інноваційного продукту. Отже, суспільні витрати — це сума внутрішніх та зовнішніх витрат, пов'язаних з інноваційним процесом. Відповідно до цього визначаються граничні витрати. Граничні витрати — це така величина суспільних витрат, яка характеризує приріст витрат (внутрішніх та зовнішніх) унаслідок збільшення їх на одиницю виробництва інвестиційного продукту.

     При оцінюванні ефективності інноваційного процесу, крім категорії витрат, використовують категорії ефекту. Розрізняють приватні і зовнішні ефекти. Приватний ефект — це ефект, який отримує безпосередньо суб'єкт інноваційного процесу (такий ефект іще називають внутрішнім). Зовнішній ефект — це ефект, який отримують інші юридичні чи фізичні особи в країні у зв'язку з використанням інноваційного продукту. Суспільний ефект є сумою перших двох. Це стосується і граничних їхніх характеристик, що показують значення приросту цих ефектів на додаткову одиницю інноваційного продукту під час його виробництва та споживання.

     Суспільні витрати та ефекті є зовнішніми параметрами інноваційного процесу, які відображають додаткові витрати та зиски суспільства. Наслідком втручання держави в ринкові відносини між суб'єктами інноваційної діяльності у зв'язку зі стимулюванням підприємців-інноваторів буде перерозподіл таких зовнішніх ефектів на користь останніх.

     Зовнішні  ефекти виникають у третіх осіб унаслідок  того, що в ціні товару через дифузію  інновацій не відображено витрат, пов'язаних із виготовленням цього товару, а також не відбуваєтьєся перерозподілу ефекту між виробником і споживачем. Такі зовнішні ефекти та витрати мають назіву екстерналій.

     Позитивні екстерналії фактично значають наявність у товарі безкоштовних ресурсів та споживчих якостей, що їх використовують треті особи, які не беруть участі в інноваційному процесі.

     Наслідком позитивної екстерналії є недовиробництво інноваційного товару, на який існує в суспільстві ефективний попит.

     Вирішення проблеми позитивної екстерналії в економіці відбувається переведенням частини зовнішніх витрат та ефектів, які отримує суспільство, у внутрішні (приватні), тобто через так звану інтерналізацію. У процесах інтерналізації в розвинутих країнах бере активну участь держава, яка за рахунок державних коштів компенсує виробникам інноваційного продукту недоотриману частину ефекту.

     Державне  регулювання інноваційного процесу є однією з головних умов розвитку економіки. [№  1, с. 171-175]

     Інноваційна політика - це комплекс впливу державних структур на економіку, пов'язаних з стимулюванням економічної та соціальної ефективності інноваційних процесів, а також комплекс організаційних заходів, спрямованих на створення сприятливих умов виникнення та функціонування інноваційної інфраструктури.

     Основні напрями державної інноваційної політики:

         -підтримка фундаментальних досліджень;

         -фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт для створення нової техніки та технологій, а також суттєвого вдосконалення існуючих;

        -створення законодавчої та інформаційної бази для забезпечення і стимулювання інноваційної діяльності.

     При цьому найважливішими засобами регулювання інноваційної діяльності на державному рівні є: закони і законодавчі акти; обсяги і джерела фінансування; асигнування і дотації з місцевого бюджету; ціноутворення; норми і нормативи; державні замовлення і закупки; ставки податків і пільги по оподаткуванню; відсотки за кредит і державні гарантії; мито й митні податки; ліцензії і квоти; розробка і реалізація державних і цільових комплексних програм.[№ 4, с. 89-90]