Інноваційна діяльність підприємства

     На  завершення короткого огляду стану  інноваційної інфраструктури та її внеску в стимулювання інноваційних процесів доцільно звернути увагу на аналогічні процеси у Російській Федерації, яка теж долає труднощі модернізації свого виробництва і забезпечення його конкурентоспроможності на ринках наукомісткої продукції. Відомо, що за темпами розвитку інфраструктури технологічного бізнесу Росія помітно випереджає Україну. Достатньо сказати, що тільки у системі вищої школи функціонує більше 70 технологічних парків, створені десятки федеральних і регіональних наукових і науково-технологічних центрів, зареєстровано більше 20 венчурних фондів із сумарним капіталом біля 2,0 млрд. дол. Разом з цим відомо, великий російський капітал не проявляє помітного інтересу до розвитку високотехнологічних виробництв, а частка Росії на світових ринках наукомісткої продукції продовжує залишатися дуже низькою і становить всього 0,3% .

     Ці  дані достатньо переконливо доводять, що проблема інноваційного розвитку не може бути вирішена тільки за допомогою збільшення кількості інноваційних структур; така проблема є комплексною і її розв'язання лежить у площині створення критичної маси усіх необхідних для цього умов. Наявність сучасної інфраструктури, безумовно, входить до числа таких умов, однак їх не вичерпує. Необхідно ще багато іншого: рівність прав суб'єктів господарювання і реальна конкуренція, якість і стабільність ринкових механізмів, подолання корупції, розумний протекціонізм по відношенню до вітчизняних виробників і всебічне заохочення інноваційного попиту, реальна, а не декларована підтримка науково-технологічного комплексу, сучасна культура підприємництва і професійний менеджмент.

    Усе це не виникає водночас і може бути досягнуто тільки в результаті реалізації довгострокової господарської політики, терпеливого і послідовного вирощування осередків нової економіки. Така задача архіскладна, але без її постановки і реалізації сподіватись на швидкий перехід на інноваційні рейки розвитку буде марним. [Федулова] 

3.2 Міжнародне співробітництво. 

     Міжнародне  науково-технічне співробітництво  є, мабуть, єдиною складовою наукової сфери України, показники якої постійно поліпшуються. За останні роки нашою країною підписано близько 30 угод про співробітництво з міжнародними організаціями й окремими державами. Найбільш динамічно таке співробітництво розвивається з Європейським Союзом (Програми ГМТА8, ТАСІ8, СОРЕКМСШ і ін.) і окремими державами   Європи, з Північною Америкою, де основну роль у розвитку  співробітництва  грає  Фонд  цивільних досліджень США, і з Науковим Комітетом НАТО, у рамках програм якого українські дослідники одержали близько 500 грантів. Особливо слід зазначити діяльність УНТЦ, який уже третій рік фінансує програму партнерських проектів українських учених з їхніми колегами і потенційними інвесторами з країн-донорів цього Центру. Традиційно значне місце в науковій кооперації України займають Росія, у співробітництві з якою особливо виділяються спільні розробки високих технологій, і ряд країн СНД. Найбільш активно бере участь у міжнародній кооперації Національна академія наук України, близько 90 організацій якої проводять спільні дослідження з закордонними партнерами майже по 600 темам. Значна кількість співробітників НАНУ беруть участь у роботі провідних наукових центрів, є членами міжнародних комітетів, працюють у редакційних колегіях іноземних наукових журналів, беруть участь у виконанні великих міжнародних програм. У десятки разів зросла інтенсивність міжнародних комунікацій українських учених: закордонні стажування, участь у конференціях і семінарах, публікації в іноземних журналах, читання лекцій за рубежем.

     Безсумнівно, що інтеграція вітчизняної науки  у міжнародний контекст є позитивним явищем. Після довгих років ізоляції наша наука одержала можливість безпосереднього зіставлення зі світовим рівнем, а також вигоди від кооперації по значному числу наукових напрямків, у яких ми маємо незаперечні досягнення. Ці вигоди тим більше очевидні, якщо врахувати, що значну частину витрат на участь українських фахівців у різних формах кооперації покривають закордонні партнери. Безумовно, це дозволяє нашим ученим бути учасниками нових досліджень, сприяє збереженню кадрів, розширенню міжнародної комунікації, придбанню досвіду наукового менеджменту, а в деяких випадках - дозволяє поліпшити матеріальну базу.

     Слід  реально оцінювати можливості інтеграції України до структур ЄC, не абсолютизувати цей напрям розвитку міжнародної кооперації з таких причин: асигнування з бюджету ЄС на здійснення Шостої рамкової програми не є достатніми. Загалом вони становлять приблизно 6% загальних державних витрату регіоні ЄС на цивільні наукові цілі (з розрахунку на одну країну – члена ЄС – 15 млн євро витрати становили близько 290 млн євро на рік).

     Позитивна тенденція розвитку міжнародного співробітництва в галузі науки і технологій, підвищення міжнародного співробітництва в галузі науки і технологій, підвищення міжнародного авторитету України в цій сфері, яка спостерігається впродовж останніх років, може істотно сприяти залученню інвестицій у розвиток національної науки й інноваційних технологій, збереженню і розвитку науково-технологічного потенціалу України за умов виконання українською стороною свої зобов’язань за укладеними угодами і договорами, сплачення Україною обов’язкових внесків (або своєї частки) у міжнародні організації.

     Однак, якщо більш уважно розглянути структуру  проектів, які фінансуються з міжнародних джерел, стає очевидним, що в більшості випадків ми маємо справу з тією чи іншою формою фінансової підтримки нашого наукового співтовариства, а не з фінансуванням нових досліджень, котрі виконуються у кооперації з закордонними партнерами. Особливо це очевидно для спільних технологічних розробок, число яких відносно невелике. Помітимо також, що деякі з пропонованих нам форм співробітництва не можна розцінювати тільки позитивно. Варто враховувати, що міжнародні інститути, надаючи підтримку нашим ученим і науковим колективам, зовсім не прагнуть до розвитку науково-технічного потенціалу України. Незважаючи на всю очевидність внеску розвинутих країн у стабілізацію положення української науки, він певною мірою несе в собі також небезпеку закріплення нашої країни у аутсайдерах економічної і науково-технічної політики світових лідерів. [Федулова Л.І., Інноваційна економіка: Підручник. –  К.: Либідь, 2006. – 480 с. (с.438 - 446)] 

Висновок

     Одним з головних завдань будь-якого  суспільства є оволодіння найновітнішими науково-технічними досягненнями, широке використання  загальнолюдського інтелектуального надбання через створення та розвиток інформаційних мереж, забезпечення на цій основі соціального прогресу встановлення моральних обмежень щодо небезпечних наслідків науково технічного прогресу. Вирішення цих проблем вимагає формування раціональної системи управління нововведеннями, яка б враховувала специфіку та динаміку об'єкту управління, взаємозв'язок елементів всередині системи, вплив зовнішнього середовища на функціонування системи.

     Необхідність науково-технічного розвитку економічних систем будь-якого рівня викликається такими причинами, як: зростання культури суспільства і підвищення вимог споживачів щодо якості та різноманітності товарів і послуг: конкуренція виробників з метою збереження свого місця на ринку і отримання найвищого прибутку; ресурсні та екологічні обмеження, що виникають у зв'язку з вичерпанням традиційних ресурсів та необхідністю збереження довкілля; прогрес у суміжних галузях та країнах, з якими кооперується дана економічна система: системний розвиток науки за внутрішніми законами пізнання природних та суспільних явищ. Науково-технічний прогрес в економіці відбувається циклічно, тобто з періодичними коливаннями інноваційної активності, які пов'язані з фазами економічних та науково-технічних циклів. Взагалі циклічність є механізмом саморегулювання ринкової економіки.

      Економічний цикл є формою розвитку ринкової економіки  і охоплює період руху ринкової економіки  від однієї кризи до іншої. Економічний  цикл характеризується коливанням рівня  ділової активності. Циклічність  характеризується періодичним зростанням та спадом виробництва періодичними змінами ринкової кон'юнктури (цін, процентних ставок, курсу цінних папері, заробітної плати, дивідендів). Періоди підвищення економічної активності характеризуються переважно екстенсивним типом економічного зростання, а періоди зниження економічної активності - початком переважно інтенсивного економічного розвитку.

      Економічний цикл включає чотири послідовні фази: кризу (коли спад ділової активності досягає найнижчої точки), депресію (застійний стан економіки, коли спад ділової активності минув найнижчу точку), пожвавлення (дідова активність зростає, досягає вищої точки попереднього циклу), піднесення (зростання і розширення ділової активності випереджають вищу точку попереднього циклу). Всі фази циклу виконують певні функції в кожній фазі містяться  умови для перетворення її в іншу фазу. Інтенсивність циклічних коливань ринкової економіки пов'язана з обсягом інвестицій. Масове оновлення і розширення капіталу, збільшений обсягів виробництва створюють нову, більш надійну матеріально-технічну онову для наступного циклу.

      Держава, проводячи "антициклічну" політику, за допомогою використання кредитно-грошових та податкових важелів стимулює економіку  в умовах кризи та стримує її надмірний  розвиток у фазі піднесення. В умовах кризи державні заходи направлені на пониження кредитних ставок, скорочення податків, прискорену амортизацію та податкові знижки на нові інвестиції. У фазі піднесення держава сприяє подорожчанню кредиту, вводить нові податки та підвищує старі, відміняє прискорену амортизацію та податкові пільги на нові інвестиції. Таким чином, механізм саморегулювання ринкової економіки поєднується з державним впливом на відтворювальний процес.

      Розрізняють малі (до 10 років) та великі (50-60 років) цикли розвитку ринкової економіки. У межах малих циклів модернізується обладнання оновлюється виробничий апарат, зростають інвестиції у виробництво, збільшується ємність ринку. Великі цикли пов'язані із радикальними науково-технічними перетвореннями в економіці, впровадженням базових нововведень, які суттєво змінюють як набір продуктів, що пропонуються покупцям, так і технологію їх виготовлення. Великі економічні цикли характеризуються структурною перебудовою всієї економіки. Малі та великі економічні цикли не протистоять один одному, а взаємодіють, доповнюючи один одного, складаючи єдиний процес економічного розвитку.

Науково-технічні цикли характеризують динаміку розвитку науки і техніки.  Кожний науково-технічний  цикл включає наступні фази:  зародження нової ідеї, її оформлення у винахід або інші форми закріпленні інтелектуальної власності, експериментальна перевірка; освоєння; поширення; стабільний розвиток; старіння витіснення з ринку.   За тривалістю виділяються цикли:   короткострокові (зміна моделей техніки, модифікація технологій); середньострокові (зміна поколінь техніки та технології, які реалізують базисний винахід); довгострокові - зміна переважаючих технологічних укладів, які реалізують нові принципи; понаддовгострокові або цивілізаційні цикли, пов'язані з переходом   (раз у декілька століть) до нового технологічного способу виробництва.

      Структура науково-технічного циклу включає  наукові цикли (формування і розвиток нових наукових ідей, теорій, парадигм); винахідницькі цикли (хвилеподібна динаміка винахідницької активності): інноваційні цикли (освоєння на фазах депресії та оживлення економічного циклу кластеру базисних інновацій, які потім реалізуються через поліпшуючі інновації); технічні цикли (зміна технічних систем, тобто поколінь та напрямків технічних, технологічних укладів та способів виробництва). Перехід до нового етапу у розвитку суспільства починається з формування наукової бази технологічного перевороту (загальнотехнічної революції). Структура технологічного перевороту охоплює базисні напрямки які складають ядро нової технічної системи.

     Актуальність  формування та постійного вдосконалення  національних системи управління нововведеннями зумовлена місцем, яке посідає  НТП у житті суспільства, особливо в період економічних трансформацій.

     По-перше, НТП забезпечує інтенсивний розвиток виробничих сил і підвищення техніко-економічного рівня продукції; розширте можливості варіювання ресурсами і послаблює залежність розміщення продуктивних сил від природних умов; дозволяє підвищити можливості імпортозаміщування і збільшити експортний потенціал держави. По-друге, перехід економіки України до ринку, усвідомлення ресурсних та екологічних обмежень, орієнтація на світовий ринок, викликає нагальну необхідність сполучення інвестицій з інноваціями, оскільки застосування застарілих рішень, обертається значними збитками і втратою конкурентноздатності національної економіки.

     По-третє, централізований механізм управління НТП в Україні демонтований, тоді як виробничо-економічні системи поки що не мають достатньої рефлексії до нововведень. Попередній розвиток виробничо-економічні системи на переважно екстенсивній основі призвів до консервації застарілих виробничих процесів, деградації якості продукції. Переорієнтація на нові соціально-економічні пріоритети обумовлює необхідність узгодженого регулювання НТП на всіх рівнях управління, переміщення центру ваги управління нововведеннями на виробничий рівень. 
 
 
 

    Список  літератури: 

1. Економіка підприємства // М.В. Афанасьєв, А.Б. Гончаров – Харків: Видавництво «ІНЖЕК»  2003

2. Регіональні аспекти інноваційного розвитку // Бубенко П.Т. — Харків: НТУ «ХПІ»  2002

3. Економіка підприємства // Підручник // За загальною  редакцією д. ен. проф. Л.Г. Мельника – Суми: ВТД «Університецька книга» 2004

4. Економіка підприємства //За загальною редакцією Й.М. Петровича — Київ 2000

5. Економіка підприємства // За загальною редакцією  С.Ф. Покропивного — Львів:

Видавництво «Магнолія плюс» / Видавець В.М. Піча, 2004 

6. Економіка і організація інноваційної діяльності // За загальною редакцією Стельмащук А.М.  — Тернопіль: Економічна думка 2001