Напрями та інструменти еколого-економічного регулювання у національній економіці України

 

напрями та інструменти еколого-економічного регулювання у національній економіці України.

   План

     Вступ

1. Напрями екологічної політики
2. Еколого-економічні інструменти
3. Принципи формування і механізми дії

    Висновки

    Список використаної літератури

 

     Говорячи про різні форми еколого-економічних інструментів природокористування, варто пам'ятати про певну умовність подібної класифікації. Умовність форм еколого-економічних інструментів обумовлена рядом обставин.

По-перше, різні форми  еколого-економічних інструментів є в основному варіаціями двох основних видів впливу на економічні інтереси суб'єктів господарської  діяльності: податкового, що є вилученням доходу, і дотаційного, що є прямою чи непрямою передачею доходу. Зокрема, будь-які види платежів можуть кваліфікуватися  як деякі форми податку (на викиди шкідливих речовин, на складування  відходів, на використання природних  ресурсів і ін.), а будь-які види пільг (податкових, кредитних, і ін.) як приховані форми дотацій чи субсидій.

По-друге, часто ті чи інші аналогічні за змістом інструменти  в різних країнах називаються  по-різному (в одних - податки, в інші - плата, у третіх - платежі, у четвертих, як, наприклад, стали недавно називатися в Україні, - збори). Тобто часті розходження в назві інструмента визначаються не стільки його змістом, скільки термінологічними особливостями даної країни.

По-третє, віднесення еколого-економічного інструмента до тієї чи іншої форми  пов'язано не стільки з видом  передачі чи вилучення доходу, скільки  з організаційною процедурою його здійснення. Зокрема наприклад, податки пов'язують звичайно з акумулюванням засобів  на бюджетних рахунках, а платежі - з наступним створенням спеціальних  фондів цілеспрямованого використання.

    В загальному випадку найчастіше виділяють чотири основних напрями екологічної політики:

1) Правове регулювання  – законодавче встановлення допустимих  форм використання природного  потенціалу і застосування нормативно-правових  актів як державного так і  міжнародного рівнів. Основними критеріями ефективності в правому регулюванні слід вважати несуперечливість, прогресивність, необхідність і достатність.  Правові норми повинні відповідати сучасним екологічним вимогам, бути здійсненними, мінімально можлива кількість нормативних актів повинна забезпечити комплексне вирішення проблем прямого регулювання природокористування.

2) Економічне регулювання  – державне планування (відбір проектів, економія сировини, енергії і матеріалів), економічне стимулювання та контроль з боку держави (системи штрафів, компенсацію за викиди, перерозподіл прибутків тощо) за використанням природного потенціалу з використанням ринкових механізмів. Основними критеріями ефективності в економічному регулюванні слід вважати – досягнення запланованих природоохоронних цілей із залученням мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального природоохоронного ефекту, співвідношення витрат на здійснення природоохоронних заходів до отриманого екологічного ефекту.

3) Інформаційно-технологічний  напрям – розробка і впровадження  наукоємних, мало- і безвідходних технологій, моніторинг стану довкілля і прогноз розвитку екологічного стану територій, доступ всіх зацікавлених верств населення до екологічної інформації та гласність/прозорість прийняття рішень. Критеріями ефективності в даному випадку можуть бути: ауково-технічний рівень розробок; покращення стану здоров’я населення за рахунок зменшення впливу негативних екологічних факторів;співвідношення між рівнями фактичного забруднення навколишнього природного середовища або виснаження природних ресурсів і гранично допустимого забруднення або виснаження, яке базується на науково обґрунтованих оцінках і характеризується як критичне навантаження на навколишнє природне середовище; скорочення витрат природних ресурсів та енергії на одиницю продукції.

4) Світоглядний напрям – виховання бережного і раціонального ставлення до природи у всіх громадян, особливо в уповноважених приймати управлінські рішення. Критеріями ефективності в цьому напрямі є рівень свідомої активності людини і суспільства в забезпеченні охорони природи, стан участі громадськості в прийнятті екологічно значущих рішень.

    Слід зазначити що необхідною передумовою вирішення екологічних проблем є наявність відповідного рівня економічного розвитку – без задоволення базових потреб людського життя неможливо сформувати в суспільстві усвідомлення практичної необхідності екологічних витрат. Важливою вимогою до екологічної політики є своєчасність її заходів.

Для того, щоб на практиці здійснювати природоохоронний курс держава може на управлінському рівні  використовувати досить широкий  спектр засобів політичного впливу. До таких засобів можна віднести :

1) державну підтримку  заходів природоохоронного характеру  (організація та фінансування  відповідних науково-дослідних проектів  та грантів, підготовка фахівців в галузі екології, здійснення моніторингу, регулювання процесів земле та водокористування, здійснення належної охорони прибережних зон водоймищ та річок, утримання природозаповідних територій, виконання зобов’язань за міжнародними програмами тощо);

2) державне економічне  регулювання і стимулювання природоохоронної  діяльності підприємств і організацій  різної форми власності  (інвестиції  та субсидії, позики і кредити,  державні гарантії по банківських  позиках для установ, що здійснюють  природоохоронну діяльність;  пільгові  тарифи на очистку і переробку  промислових і комунально-побутових  стоків на водоочисних спорудах);

3) державні заходи, які  примушують природокористувачів  до охорони довкілля (екологічна  експертиза; розробка і запровадження  екологічних нормативів і стандартів  якості середовища;  заборони  постійного або тимчасового характеру,  обмежувальні або дозвільні системи;  стягнення штрафів за порушення  природоохоронного законодавства,  запровадження економічних й  адміністративних санкцій аж  до закриття промислових підприємств  тощо);

4) державні заходи, спрямовані  на спонукання природокористувачів до охорони довкілля (нормативно-ринкові інструменти; купівля-продаж прав-дозволів на забруднення довкілля, тощо).

 

Еколого-економічні інструменти: принципи формування і механізми  дії

 

Кількість інструментів екополітики, що використовуються для економічного захисту навколишнього природного середовища, постійно зростає.

     Англійський економіст Д. Пірс відзначає: країни, що входять до Організації економічного співробітництва і розвитку, використовують до 150 прикладів економічних інструментів, з яких 80 – податки або платежі. Вдосконалення економічних інструментів для захисту природи дозволяє зберегти та покращити стан навколишнього природного середовища на планетарному рівні.

    Із сукупності інструментів екополітики необхідно вибрати пріоритетні, тобто такі, які враховують національні еколого-економічні особливості природокористування і дозволяють досягти ефективних результатів від екополітики. Проаналізуємо окремі види еколого-економічних інструментів.

1. Податок – це обов’язкове  і безповоротне вилучення коштів  з юридичних та фізичних осіб  до державного бюджету – для  забезпечення цільових функцій.  Особливістю податкового еколого-економічного інструментарію є те, що кошти спрямовуються на фінансування екологічних проблем.

     Податки виражаються у формі екологічних податків, які мають на меті грошову компенсацію ефектів виробництва чи споживання товарів (послуг), вплив яких на сторонніх осіб не відображається в ціні товарів (послуг). Екологічний податок може компенсувати неадекватні ринкові сигнали шляхом збільшення ціни за користування природними ресурсами до рівня, що відповідає реальним витратам цих ресурсів.

    Екологічний податок не завжди буде ефективним вирішенням екологічних проблем. У ситуаціях, коли незначна кількість небезпечної сировини може завдавати шкоди природному довкіллю та здоров’ю людини необхідно надати перевагу командно-регулятивним методам.

Екологічні податки підходять до тих ситуацій, коли існує просте та зрозуміле співвідношення між процесом забруднення та шкідливим впливом на довкілля. Коли ця система складна, то в розвитку екологічного оподаткування можуть виникнути проблеми, що зумовлює нераціональна структура системи оподаткування. У таких умовах командно-регулятивні заходи, що спрямовані на зменшення забруднення, доповнюють рішення про оптимальний розмір плати за забруднення.

    Важливо виробити просту та доступну систему екологічного оподаткування, щоб враховувати: певні види діяльності, що призводять до забруднення; заходи, спрямовані на обмеження викиду забруднювача.

У деяких випадках найбільш вдалою податковою екологічною структурою може бути система платежів, які  покривають широку різноманітність рішень чи заходів. Для цього необхідно створити тісний зв’язок між екологічним податком та тими рішеннями, що мають значний вплив на досягнення певної екологічної мети.

2. Мита. Шляхами екологізації  митної політики є застосування  підвищених митних тарифів для екологічно несприятливих товарів (пестицидів, відходів) та звільнення від ввізного мита продукції екологічного призначення (зокрема екологічного устаткування).

3. Плата, платежі, збори  (payment, charges) – це сплата економічним суб’єктом за використання ресурсів, природних благ за можливості здійснення господарської діяльності. В еколого-економічній сфері плати і платежі є найбільш поширеною формою інструментарію завдяки можливості встановлення зв’язку економічних показників з розмірами впливу на середовище. Сюди можна віднести: плату за забруднення навколишнього середовища, плату за викиди (скиди), плату за землю; плату за мінеральні ресурси; платежі за вирубування лісу.

    Ефективність застосування природоохоронних податків у різних країнах світу різна. Так, виробники, які дотримуються певних стандартів забруднення, сплачують нижчі платежі за викиди (скиди), а ті, хто не виконує стандартів, – вищі. Більш високі рівні оподаткування вимагають складної податкової структури та відповідних адміністративних механізмів. До країн, які досягли найбільших успіхів у розвитку екологічної системи оподаткування, належать Данія, Норвегія, Нідерланди, США, Фінляндія та Швеція.

    Важливою мірою є стимулювання екологічно обумовленої діяльності економічних суб’єктів за допомогою системи пільгових податкових інструментів, що непрямо відіграють роль дотаційного інструментарію. До основних напрямків надання податкових пільг можна віднести: податкові пільги з ПДВ та податку на прибуток на виробництво продукції екологічного призначення, для підприємств, що випускають екологічно чисту продукцію, податкові пільги з податку на прибуток на інвестиції екологічного призначення.

    Одним з можливих шляхів зниження витрат на збирання податків є застосування екологічного податку на ресурси у формі акцизів.

Акцизи є вилученням надприбутку, що можуть одержати суб’єкти при торгівлі. У здійсненні екологічної політики акцизи відіграють важливу роль завдяки можливості впливати на ціни енергоносіїв та мінеральної сировини.

Цей тип платежу встановлюється відповідно до потенціалу ресурсу щодо генерування викидів (скидів). Для  більш шкідливих ресурсів розробляються  податкові оклади, які розрізняють  ці відмінності. Так, етиловий спирт  оподатковується за підвищеною ціною, ніж неетиловий.

     Екологічні податки на ресурси мають переваги над податками на забруднення. Акцизи знімаються з товаровиробників і витрати на стягнення податку є мінімальними. Вони не вимагають моніторингу рівнів забруднення та забезпечують цінове стимулювання для бережливого ставлення до природних ресурсів.

4. Штрафи – це грошове  покарання у вигляді стягнення  з юридичних та фізичних осіб, винних у порушенні чинних  законів, договорів, правил. Відповідно до екологічної сфери можна віднести такі види штрафних санкцій: міжнародні санкції за порушення умов міжнародних договорів у галузі навколишнього середовища; штрафи за недотримання екологічного законодавства у країні.

5. Субсидія – це цільова  безповоротна допомога в грошовій  чи натуральній формі, що надається  за рахунок коштів державного бюджету або інших недержавних фондів економічним суб’єктам. В екологічній діяльності субсидії виділяють на здійснення природоохоронних програм, фінансування науково-дослідних робіт; фінансування міжнародних проектів екологічної спрямованості.

6. Дотація – це грошова  допомога чи інші види допомоги за рахунок державних чи інших джерел, які надаються юридичним та фізичним особам для покриття збитків чи на заходи екологічного спрямування.

7. Грант  – це вид  економічної допомоги, що надається  безповоротно державою чи іншими  організаціями на конкурсній  основі на виконання наукових  досліджень, конструкторських розробок природоохоронного значення.

8. Кредит – це поворотна  позика в грошовій чи натуральній  формі, надана кредитором позичальнику  з виплатою позичальнику відсотків за користування позичкою.

9. Прискорена амортизація  основних засобів – це система  заходів з застосуванням норм  амортизації, що створює умови  для збільшення розмірів амортизаційних фондів у перші роки експлуатації основних засобів природоохоронного значення.

10. Виплати, відшкодування  витрат – це відшкодування  витрат екологічного характеру.  Виплати можуть проводитись прямо  чи за посередництвом спеціально  створюваних екологічних фондів. У практиці природокористування  різних країн можна зустріти різноманітні форми використання виплат, у тому числі:

– виплати підприємствам чи окремим особам на компенсацію збитку від забруднення середовища (як аварійного, так і постійно діючого);

– виплати країнам, що мають негативний баланс трансграничного забруднення середовища;

– виплати підприємствам чи населенню за згоду «терпіти» по сусідству екологічно несприятливий або потенційно небезпечний об’єкт;

– компенсація витрат підприємствам, що здійснюють екологічно необхідні, але економічно не прибуткові види діяльності (створення і підтримка охоронних, рекреаційних територій, переробка відходів та ін.).