Лізингове та венчурне підприємництво

   Країни, що є промислово розвиненими, ось  уже декілька десятиріч володіють успішно функціонуючою системою венчурного фінансування інноваційної діяльності. Для української економіки, попри те, що перший інноваційний фонд на теренах нашої держави було засновано у 1992 році, цей феномен є достатньо новим, що обумовлено низкою чинників. Це, зокрема, недосконала нормативно-правова база, недостатній рівень фінансового забезпечення науково-технічної та інноваційної діяльностей, особливо у фундаментальній науці, неефективне використання потужностей наявних об’єктів інноваційної інфраструктури, повільне формування ринку інноваційної продукції, невідповідність наявних венчурних фондів вимогам інноваційного розвитку, неналежний контроль із боку держави за виконанням законодавства у сфері охорони права інтелектуальної власності. Важливим моментом є розгляд венчурного підприємництва як засобу, що здатен протистояти т. зв. “відтоку мізків” до інших країн.

   Із  венчурним капіталом українські підприємці отримають не лише доступ до західних фінансових ресурсів, але  й передовий управлінський досвід та різноманітні ділові контакти, що є  необхідними для міжнародної  комерціалізації власних технологічних розробок, за збереження контролю над компанією у своїх руках. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВИСНОВКИ  ТА ПРОПОЗИЦІЇ 
 

   В умовах переходу до ринку, дефіциту власних  джерел інвестування заміни застарілого  парку виробничого обладнання необхідно якнайсерйозніше взятися за вивчення міжнародного досвіду для використання його у вітчизняній практиці. Попри порівняно широку висвітленість вітчизняною наукою інноваційної тематики проблема ефективного функціонування механізму інноваційного інвестування потребує додаткового розгляду.

   Додаткового опрацювання потребують методи дії  на венчурні фонди та регулювання  їх діяльності як прямі, так і опосередковані. Також істотним питанням є формування найефективнішого у вітчизняних  умовах механізму стимулювання венчурного підприємництва, який усував би можливості зловживання статусом венчурного фонду із метою податкової оптимізації. Венчурне підприємництво, окрім того, потребує розгляду не тільки як відокремлений феномен економічного процесу, а й як складова частина цілісної системи національної інноваційної інфраструктури. Тобто венчурне підприємництво потребує розгляду під таким кутом зору, який уможливив би побачити його у межах єдиної цілісної концепції розвитку національної інноваційної системи, не лише відособлено, але й у статиці, разом із усією системою його взаємозв’язків з іншими суб’єктами та об’єктами економіки у динаміці.

   Світовий  досвід свідчить, що країни, які послідовно забезпечують безперервний та якісний  трансферт наукових знань у нові технології та вироби, отримують значні переваги в забезпеченні стійких темпів економічного розвитку. Досвід розвинутих країн, що використовували венчурну індустрію для створення конкурентоспроможної економіки, переконливо свідчить про значне зростання у них виробництва конкурентоспроможної продукції, прискорене використання новітніх технологій в усіх галузях промисловості, зростання зайнятості населення тощо.

   Крім  цього, успішна діяльність венчурного капіталу позитивно впливала на такі фактори економічного середовища, як:

   • переорієнтація індустріального шляху розвитку економіки на інноваційний;

   • стимулювання крупних виробничих структур до впровадження і використання новітніх технологій;

   • активний розвиток фондового ринку;

   • призупинення витоку висококваліфікованих спеціалістів і талановитих учених за кордон та ін.

   За  час свого існування венчурний  бізнес проявив себе як один з ефективних засобів стабілізації й розвитку реального сектору економіки. Венчурний  капітал зіграв значну роль у реалізації найважливіших нововведень кінця  ХХ ст. Саме в такий спосіб були реалізовані такі видатні досягнення людства, як мікропроцесори, персональні комп’ютери, технологія рекомбінатних молекул ДНК та ін., а такі фірми, як „Майкрософт”, „Джинентек”, „Диджитал екуамент” піднялися до рівня лідерів нових галузей сучасного наукоємного виробництва.

   Держава повинна активно впливати на процеси  інноваційних перетворень, взявши на себе організаційні, регулюючі та контролюючі  функції, як це відбувається в інших  країнах (Китай, Японія, Туреччина).

   Із  венчурним капіталом українські підприємці отримають не лише доступ до західних фінансових ресурсів, але й передовий управлінський досвід та різноманітні ділові контакти, що є необхідними для міжнародної комерціалізації власних технологічних розробок, за збереження контролю над компанією у своїх руках. 

   Говорячи  про лізингове підприємництво, хотілося б зазначити, що в Україні є можливості для розвитку лізингових операцій не тільки в галузях із сезонним (сільське господарство, переробні галузі) і пересувним характером робіт (будівництво, транспорт), де оперативність і гнучкість лізингу неоціненні, а й у великому виробництві. Вже нині цілі галузі народного господарства мали б можливість вирішити багато своїх проблем за допомогою лізингу.

   Лізингові компанії, надаючи свої послуги дрібним і середнім підприємцям, які не можуть придбати обладнання у власність, підприємствам, що не хочуть його придбати, а бажають апробувати в експлуатації, а також фірмам, що не потребують постійного володіння технікою, з допомогою лізингу мають можливість сприяти розвиткові зовнішньоекономічних зв'язків національних підприємств з іноземними партнерами. Наприклад, якщо у підприємства є аргументовано розроблений варіант як заробити валюту, використовуючи імпортну техніку, то за недостатності власних валютних коштів реальну допомогу таким підприємствам міг би надати лізинг.

   З використанням лізингу ефективність орендованого устаткування зростає. Висока рентабельність лізингу та наявність  чіткої нормативної бази можуть сприяти  форсуванню темпів розвитку цієї операції. При дефіциті внутрішніх капіталовкладень такий шлях є виходом зі створеної ситуації.

   Аналізуючи  сильні і слабкі сторони лізингу, можна зазначити, що він, як форма  інвестицій, дає можливість підприємцям  швидше оновлювати матеріально-технічну базу, користуватися новою технікою та передовою технологією, випробувати нову техніку, покрити сезонні потреби в спеціальних технічних засобах на час фактичної їх експлуатації, вона не потребує і обов’язковому порядку негайного початку платежів за таку форму кредиту. При цьому лізингове майно не зараховується на баланс лізингоодержувача, тобто не збільшує його активів і, відповідно, податків. Воно також не включається у кредиторську заборгованість, тобто його можна вважати позабалансовим фінансуванням. Порядок здійснення платежів за лізингом гнучкіший, ніж за кредитною угодою. У ряді випадків може мати місце укладення лізингових угод без необхідності застави. Лізинг підвищує ліквідність підприємства і здатність підприємства сплатити майбутні борги. Крім того, при лізингуванні можна розраховувати на додаткові послуги (інформаційного, юридичного, сервісного характеру) з боку лізингодавця.

   Попри цілу низку переваг, у лізинга  є й вади: необхідність більшої, ніж  при купівлі за рахунок позики, кількості учасників угоди; складніша організація й триваліша підготовка до укладання лізингової угоди; вищі адміністративні витрати. У кінцевому підсумку лізингова угода дорожча, ніж позика, оскільки у вартість лізингу закладається в обов’язковому порядку сума амортизації. Лізинг може бути дешевшим від кредитної позики тільки за умови наявності певних пільг, що, до речі, практикується в багатьох розвинутих країнах для стимулювання його розвитку.

     Та не зважаючи на деякі недоліки цієї діяльності, можна з впевненістю сказати, що лізинг як особлива форма господарювання здійснює комплексний вплив на основні складові елементи виробничого процесу: на засоби праці і на живу працю людини, на ступінь використання техніки і робочої сили. На поверхні господарського життя ефект лізингу складається з об’єктивної переваги оперативного використання досягнень науково-технічного прогресу, збільшення масштабів діяльності, зниження питомих витрат та інтенсифікації всього виробничого процесу. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 

1. Андрощук  Г. Государственная инновационная  политика//Бизнесинформ.-1997.-№1.-С.37-40

2. Горемыкин  В.А. Лизинг: практическое учебно-справочное  пособие. — М.: 1997

3. Гришин  І.Я. Національна ідея тотальних  інновацій та інформаційна технологія  клієнт-сервер//Вісник УАДУ.-1996.-№2.-С.205-208

4. Закон  України "Про інноваційну діяльність" вiд 04.07.2002 р.

5. Закон  України “Про підприємництво”//ВВР.-1996.-№31.-С.144

6. Проект  закону України “Про венчурну  діяльність в інноваційній сфері”. –

http://gska2.rada.gov.ua/

7. Яковец  Ю. Инновационное инвестирование: новые подходы // Экономист.-1995.-№1.-С.31-33 

[1] Данилова  Л.І. Лізинг як фактор інвестиційного  розвитку // Фінанси України. —  1998. — №11

[2] Медведков  С.Ю. “Лизинг в экономике США” // “США: политика, экономика, идеология”.— 1980.— № 5, стр. 101

[3] Закон  Украины "О лизинге" от 16 декабря 1997 года // Резюме вновь  принятых законодательных и нормативных  актов по предпринимательской  деятельности на Украине.— 19 - 25 января 1998 года. — № 4 (218)

[4] Суть та значення лізингу в розвитку матерільно-технічної бази структур агробізнесу. - http://agroua.net/economics/documents/

[5] Чекмарева  Е. “Лизинговый бизнес”, Москва, “Экономика”, 1993 год, с. 58

[6] Лукашов А. В.  Венчурное финансирование. - http://www.glavres.ru/glavnyy_venchurnyy_resurs/teorija

[7] Кузьмін  О.Є., Литвин І.В. Сутність та  розвиток венчурного підприємництва //Вісн. Нац. ун-ту “Львівська політехніка”. – 2005. – № 527: Менеджмент та підприємництво в Україні: етапи становлення та проблеми розвитку. – С. 92–98

[8] Поручник  А.М., Антонюк Л.Л. Венчурний капітал:  зарубіжний досвід та проблеми  становлення в Україні: Монографія. – К.: КНЕУ, 2000. – 172 с.

[9] Розпорядження  Президента України “Питання  створення технопарків та інноваційних  структур інших типів” №17/96 від  23.01.96р.// УК.-1996.- 26 лютого(№30).-С.22

[10] Васильев  Н.М. Лизинг:организация, нормативно-правовая  основа, развитие. — М.: 1997

[11] Тарасенко Т. В., Архієреєв С. І. Досвід упровадження урядових програм інноваційного розвитку. – Харків.: Золоті сторінки. – 2007. – 76 с.

[12] Калитка  Г.Б. Лізинг: реалії, проблеми, перспективи  // Фінанси України.— №2.— 1999, с.43

[13] Баранецький І.О. Особливості та перспективи розвитку венчурного підприємництва в Україні // Формування ринкових відносин в Україні, Зб. наукових праць НДЕІ Мінекономіки України. – К., 2004. – №4(35). – С. 46-52.

[14] Красовська  О., Грига В. Венчурный капитал: ошибки в трактовании и состоянии дел в Украине // Економіст. – 2007. – № 9. – С. 75–77

[15] Васильєва Т.А. Взаємодія держави і банків при формуванні національної мережі венчурних фондів в Україні //АПЕ. – 2008. – № 4(82). – С. 204–212

[16] Йохне М. А. , Стадник В. В./ Економіка і організацій інноваційної діяльності – К.: Академія, 2005. – 400 с.

[17] О. А. Приткіна, Ю. М. Стасюк. Інноваційна політика України та  інтеграція до ЄС / Фінанси України. – 2005. – № 5. – С. 36-43.