Лізингове та венчурне підприємництво

   Така  схема була поширена на початковому  етапі розвитку лізингу в сусідніх країнах, наприклад, у Білорусі. І це правильна схема, оскільки лізингові компанії, що виникають на пострадянській території, нечисленні, малопотужні й не володіють достатньою мірою технікою лізингування. Вітчизняним лізинговим компаніям також потрібна операція сублізингу, оскільки при відсутності замовлень лізингоодержувач змушений сам вдаватися до сублізингу.

   Впровадження  лізингу завжди супроводжується  багатьма труднощами. Однак без упровадження лізингових схем український споживач може залишитися взагалі без можливості придбати нову техніку — транпортну, сільськогосподарську чи будь-яку іншу.

   Українські  компанії до лізингу відносяться  набагато холодніше, ніж їх західні  колеги. Пов’язано це з тим, що Україна  не надто пестить фінансові структури і промисловість сприятливими умовами для проведення таких угод, і з відсутністю у самих фінансових структур потрібної кваліфікації. Проте, не дивлячись на це, лізингом в Україні вже намагаються займатися. Це, зокрема, командитне товариство "Лізингова компанія "Укрінтерлізинг", Львівська торгово-промислова палата, страхова компанія "АСКА" (страхування лізингових угод), лізингова компанія "Оптимус", заснована на польському капіталі та деякі інші.

   Тепер спробуємо перерахувати лише деякі виграшні для української економіки проекти, які можна було б здійснити за допомогою лізингу.

   По-перше, лізинг виступає як комерційний кредит, тобто кредит в натуральній формі, що дає можливість купувати сучасніше  устаткування та технології, а також нарощувати збут виготовленої продукції і ставати ефективним важелем маркетингу для виробників.

   Потім, лізинг допоміг би здійснити необхідну  структурну перебудову економіки України  в бік енергозбереження, як це відбулося  з економікою США після енергетичної кризи 1974-1975 рр.

   Україна за допомогою лізингу може підняти  свою авіабудувальну промисловість, виходячи з того, що тепер повітряні вантажі  — найприбутковіші і що держава  володіє найкращим в світі  вантажним літаком АН-225 "Мрія" і має зручне геополітичне становище, яке дозволяє контролювати перевезення по напрямках: Західна Європа — Близький Схід, Близький Схід — Північна Америка (через Північний полюс), Західна Європа — Далекий Схід. Україна могла б брати в лізинг казеїнові, олійножирові, маргаринові, шкіропереробні та інші заводи під гарантії уряду. В Україні такою справою вже зайнялися приватні фірми, які пропонують казеїнові заводи на так званих компенсаційних умовах (угодах).

   Ще  потрібно зазначити, що за спостереженнями  спеціалістів, фінансовий лізинг в Україні недієздатний. Ефективніший і перспективніший оперативний лізинг.

   На  думку більшості фахівців, сьогодні розвиток лізингових економічних взаємовідносин у нас блокується ще й відсутністю  чіткої узгодженості в діях різних відомств і служб у плані регулювання цього процесу: різні законодавчі акти передбачають різні моменти лізингу, митна служба має при цьому свої інтереси, податкова — свої і т.д. Без досягнення такої узгодженості перспективи широкого розвитку лізингу в Україні досить сумнівні. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ 4

   Венчурне  підприємництво як складова інноваційної інфраструктури 

   Місце венчурного підприємництва в інноваційній інфраструктурі визначають характерні йому особливості. Зокрема, венчурний  капітал має фінансову природу, а не позичкову, що накладає свій відбиток на специфіку його діяльності, адже це створює можливість венчурним інвесторам брати безпосередню участь в управлінні проектами та в розвитку цієї інноваційної структури, що надає їй додаткову перевагу, оскільки поєднання знань, навичок та особистих контактів людей із різних сфер діяльності додає їй гнучкості, мобільності та збільшує шанси на загальний успіх. У випадку ж кредитування новоствореної інноваційної фірми банком, автор ідеї змушений покладатися винятково на власні сили, при цьому ще й ризикуючи закладеним майном. Основні переваги, що їх отримують зацікавлені сторони у процесі венчурного фінансування, зображено на рисунку.

   Венчури, оскільки вони мають фінансову природу, у національній інноваційній інфраструктурі доцільно віднести до фінансових структур. Попри те, вони можуть виконувати також  і функції інших складових  інноваційної інфраструктури, зокрема  об’єктів інформаційної системи, організацій з підготовки та перепідготовки кадрів, консалтингових установ (з питань захисту, оцінки вартості і використання інтелектуальної власності, маркетингу, комерціалізації).

   Будучи  елементом інноваційної інфраструктури на рівні національної економіки, венчури, своєю чергою, для успішного функціонування потребують розвиненої інфраструктури венчурного підприємництва. Як уже говорилося, важливою умовою сприяння розвитку венчурного бізнесу є наявність об’єктів виробничо-технологічної інноваційної інфраструктури. Переважно більшість венчурних капіталістів не ризикують вкладати ресурси у стартапи, а ретельніше придивляються до уже розпочатих проектів. Цілком очевидно, що абсолютна більшість таких інноваційних починань розвивається у межах технополісів, технопарків, інкубаторів. Власне із поширенням венчурного підприємництва об’єкти виробничо-технологічної інноваційної інфраструктури набули ще однієї дуже важливої функції: сприяти доступу носіїв ідей інноваційних підприємців, до венчурного капіталу, і навпаки, спростити венчурним капіталістам, охочим ризикнути із метою отримання потенційного надприбутку, доступ до малих інноваційних фірм. Отже, і венчурні капіталісти знають, де можуть знайти об’єкти для інвестування, і інноватори отримують можливість звернутися за інформаційною допомогою щодо пошуку інвестора до керівництва технопарку, тим більше, що венчури часто ґрунтуються безпосередньо на території технопарку чи інкубатора. Окрім того, значна частина технопарків цілеспрямовано здійснює роботи із інформаційного забезпечення венчурного процесу, ведучи бази даних потенційних інвесторів та приймаючи інноваційні бізнес-проекти інноваторів із тим, щоб потім надати до них доступ потенційним інвесторам. Зрештою, істотною перевагою об’єктів виробничо-технологічної інноваційної інфраструктури є скупчення великої кількості кваліфікованих науковців та спеціалістів у певних галузях науки та виробництва, що із часом можуть перекваліфікуватися у венчурних капіталістів.

   Європейське співтовариство приділяє увагу підтримці становлення і розвитку венчурного бізнесу в країнах Центральної і Східної Європи. За участю Європейського банку реконструкції і розвитку (ЕБРР) і EVCA розгорнуті відповідні програми. У результаті вже зараз венчурний бізнес має міцні позиції і продовжує активний розвиток у Польщі, Чехії, Румунії, Угорщині.

   Створення системи венчурного фінансування інноваційних процесів в Україні має бути спрямоване на вирішення наступних завдань  реструктуризації економіки:

• залучення значного обсягу приватного капіталу в науково-технічну сферу, перевищення якого над державними інвестиціями може досягати сотень раз;
• формування ефективної системи залучення в господарський обіг інтелектуальної власності та інших результатів інтелектуальної діяльності;
• здійснення модернізації вітчизняної промисловості зі створенням нових виробництв, що базуються на високих технологіях;
• забезпечення умов для раціонального використання основних фондів багатьох підприємств, що втратили конкурентоздатність;
• залучення цільових іноземних інвестицій у розвиток технологічної сфери;
• організація нових спеціалізованих і високоприбуткових ринків цінних паперів малих високотехнологічних компаній;
• зменшення безробіття і вирішення завдяки цьому гострих соціально-економічних проблем.

   Україна вимушена і зобов'язана прийняти глобальний виклик, адекватно і професійно реагувати на тенденції світових ринків для забезпечення своїх національних інтересів, економічної безпеки і сталого розвитку. Особлива роль в цьому плані належить сприянню розвитку венчурного підприємництва та мережевої економіки в Україні з метою рівноправної і незалежної інтеграції в світовий інноваційний простір.  
 
 
 

РОЗДІЛ 5

   Розвиток  венчурного підприємництва в Україні: проблеми та шляхи їх розв’язання 
 

   В Україні у період незалежності було створено більше, ніж півсотні венчурних фондів. Попри те, що венчурні фонди в Україні по суті своїй майже не мають нічого спільного із аналогічними фондами у США чи інших розвинених країнах. Проблема полягає в тому, що справжня мета їх створення – не фінансування інноваційних проектів, а реалізація тих чи інших схем управління власністю і мінімізація податків власників капіталу шляхом використання податкових переваг, які надані фонду законодавством України (мається на увазі, що інвестиційні фонди не сплачують податок на прибуток).

   Взагалі у вітчизняному законодавстві венчурним  фондом вважають корпоративний або  пайовий інвестиційний фонд (тобто  фонд закритого типу), вкладниками  якого можуть бути винятково юридичні особи, а структура активів позбавлена істотних законодавчих обмежень. На Заході фондами приватного капіталу вважають фінансових посередників, що вкладають кошти інвесторів у приватні непублічні (тобто ті, чиї цінні папери не котируються на фондових ринках) компанії. Венчурними ж називають ті фонди приватного капіталу, які інвестують у фірми, що знаходяться на порівняно ранніх стадіях свого розвитку і переважно працюють на ниві інноваційної діяльності. Тобто далеко не усі фонди приватного капіталу на Заході вважаються венчурними.

   В українській практиці розмежувати поняття “венчурні інвестиції” та “інвестиції у приватний капітал” доволі складно. Звісно, з теоретичної точки зору поняття “інвестиції у приватний капітал” є значно ширшим і включає в себе не тільки венчурні інвестиції, але й неризикові види інвестицій та навіть байаути, тобто викуп цінних паперів компаній, що уже відбулися на ринку, проте на практиці “чистих” венчурів в Україні виявити дуже важко, оскільки інвестиційні фонди, що декларують себе як венчури, здійснюють також й інші види інвестування.

   Структура українських венчурів така: управління активами фонду здійснює компанія з  управління активами (КУА), а зберігання активів забезпечує компанія-хранитель. Окрім того, структура галузей  застосування венчурних інвестицій в Україні та у розвинених країнах абсолютно різна. Якщо у США основна частка венчурних інвестицій дістається підприємствам галузі програмування та біотехнологій, де саме зараз спостерігається особлива інноваційна активність, то в Україні більше 50 % опитаних венчурних фондів інвестують свої кошти у сільське господарство, будівництво, сферу фінансових послуг, близько 30 % – у транспорт, харчову промисловість, гуртову торгівлю, тобто галузі, де інноваційна активність, якщо і спостерігається, то аж ніяк не може йтися про високотехнологічні виробництва та передові розробки .

   Отже, можна зробити висновок, що сучасні  українські венчурні фонди у своїй  масі не зовсім відповідають загальноприйнятим  критеріям венчурного підприємництва у тому сенсі, що здійснюють інвестування не у високотехнологічні галузі.

   З метою усунення можливостей до зловживання  податковими пільгами, що їх отримує  венчурний фонд, необхідно не поширювати пільгового режиму на відносини, що виникають  у зв’язку зі створенням і діяльністю недиверсифікованих інститутів спільного інвестування закритого типу, які здійснюють винятково приватне розміщення цінних паперів власного випуску та активи яких більш ніж на 50 % складаються з корпоративних прав та цінних паперів, що не допущені до торгів на фондовій біржі або у торговельно-інформаційній системі, які регулюються законодавством у сфері спільного інвестування.

   Законодавча політика України у сфері стимулювання розвитку венчурного підприємництва не повинна обмежуватися разовими законодавчими втручаннями у діяльність самих лише венчурних фондів. Як уже зазначалося, венчурний бізнес можливий лише за наявності розвиненої інноваційної інфраструктури, отож, венчурне підприємництво потребує комплексного підходу до вирішення проблеми становлення та ефективної діяльності як окремих видів об’єктів інноваційної інфраструктури, так і цілої національної інноваційної системи. Законодавчо необхідно насамперед чітко визначити юридичний статус суб’єктів венчурного підприємництва із тим, щоб унеможливити податкову мінімізацію з боку інвесторів, що лише із цією метою під видом венчурних фондів проводять свою діяльність. Також важливим є системний підхід до національної інноваційної системи як єдиного цілого, підпорядкованого єдиній логіці розвитку, щоб окремі законодавчі акти не вступали у суперечність один із одним, при цьому залишаючи невисвітленими окремі питання. Необхідною є і система заходів щодо регулювання патентного та авторського права, права на інтелектуальну власність із метою їх суворого дотримання суб’єктами підприємницької діяльності – це збільшить інтерес інвесторів до венчурного механізму фінансування, оскільки знизить ризик втрати розробником ексклюзивних прав на технологію. Також це сприяло б залученню до фінансування українських інновацій іноземних венчурів, оскільки вони отримали б змогу працювати у звичному для себе цивілізованому законодавчому полі із питань інтелектуальної власності.

   Важливим  моментом є співпраця держави  та комерційних структур, зокрема  банків, у створенні венчурних  фондів. Участь держави у створенні  мережі венчурних фондів як рівноправного партнера дають їй змогу набувати і реалізовувати особисті та майнові права на об’єкти промислової й інтелектуальної власності, виконувати делеговані їй функції фінансового забезпечення та комерційної реалізації нововведень. Реалізація державою прав управління та майнових прав на нематеріальні активи через венчурні фонди робить її суб’єктом ринкової економіки, який вкладає капітал у початкові стадії розвитку нових напрямків інноваційного процесу і в міру їх економічної реалізації створює умови для нових інвестицій в інноваційний бізнес. Банки теж отримали б свої вигоди від участі у фондах венчурного фінансування через те, що мали б можливість податкової оптимізації внаслідок участі у венчурному фонді (прибутки, що були отримані внаслідок функціонування інститутів спільного фінансування, не підлягають оподаткуванню).