Iнститутів та їх розвитку в Україні

У цілому інституційна складова є найважливішим елементом  ринкової інфраструктури, який є класичною  формою її прояву.

Інститути - це установи, що відображають традиції, правила, норми, звичаї та закони, які, знижуючи кількість інформації, необхідної для індивідуальних і колективних дій, створюють суспільству умови для його відтворення. Інститути поділяються на:

• інститути загального призначення
• спеціальні

 Отже для правильного функціонування ринкової економіки потребується дієздатність та правильна робота всієї ринкової інфраструктури та безпосередньо її інституційної складової.

РОЗДІЛ 2. РОЗВИТОК ІНСТИТУТІВ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ В  УКРАЇНІ.

2.1 Становлення  інституціональних складових розвитку ринкової економіки України

Нині Україна  вийшла на рівень економічної зрілості, коли економічні механізми роблять  довгострокове економічне зростання  неминучим процесом. Проте без  відповідного сприяння з боку владних  структур об'єктивне бажання виробників максимізувати прибуток, а споживачів — краще жити не матиме вагомого економічного ефекту. «Влада, — пише Е. Тоффлер, — неминуча частина виробництва, і це істина для усіх економічних систем».[2, с.53] с Розвиваючи ці ідеї, неоінституціоналісти стверджують, що економічні інститути, які стимулюють економічне зростання, виникають за таких обставин:

• коли політичні інститути надають владу групам, які зацікавлені у широко розгалуженій системі інфорсменту прав власності;
• коли вони передбачають ефективні обмежувачі для дій власть імущих;
• коли не існує можливостей для отримання значного зиску від перебування при владі.

На початку XXI ст. багато зарубіжних експертів відмічали  провали інституціональних реформ в Україні. Зрозуміло, що функціональність, надійність і ефективність створених за трансформаційний період українського суспільства інститутів заслуговує критики. Проте слід врахувати, що існування окремих із них не мало в нашій країні історичного аналогу на відміну від країн Центральної та Східної Європи. У цьому зв'язку необхідно враховувати ще один суттєвий момент — ендогенність економічних інститутів та інститугів в більш широкому розумінні, які, принаймні частково, детерміновані суспільством або його сегментами.

Початок формування нової інституціональної структури економіки України можна віднести до 1990-х — початку 2000-х років. Основними типовими критеріями є: приватизація, законодавство (обсяг та якість нового законодавства і правових інститутів), стан банківського сектору (рівень незалежності, ділових навичок і практики розміщення кредитних ресурсів, а також рівень нагляду і платіжної системи), роль уряду (його ринкова орієнтація й ефективне управління державним сектором). Сучасні економісти цей стандарт доповнюють набором різних оцінок якості корпоративного управління, економіко-правових факторів розвитку фінансових ринків та ін.[3, с. 54]

Динаміку розвитку ринкової інфраструктури в 1991-2002 роках  очевидно з нижченаведенної діаграми. Не дивлячись на деякі коливання, основна тенденція проглядається чітко - ріст кількості бірж, що свідчить про постійне зростання потреб України в розвитку інститутів ринкової інфраструктури.

Питання недосконалості інституційного середовища у трансформаційній економіці були центром аналізу  відомих представників неоінституціоналізму (Д. Норд, Т. Еггертсон, Дж. Корнаі, А. Сен, О. Вільямсон). У своїх працях вони намагалися пов'язати неочікувані результати зі свідомими рішеннями. В Росії окремі аспекти цієї проблеми аналізують В. Андрефф, А. Олійник, В. Полторевич та інші, в Україні — A.A. Чухно, Ю.М. Пахомов, В.М. Геєць, A.A. Гриценко, В.О. Мандибура, В.Є. Новицький та ін.

В міру завершення становлення традиційних ринкових інститутів проблемою стає нормативно-практичне  забезпечення стабільності інституціонального оточення. Розвиваючи ідеї Д. Норта[8, с. 46], відомий інституціоналіст О. Вільямсон, у працях якого розглянуті базові характеристики стабільності господарських відносин, що складаються в тому числі з відносин власності, запропонував розрізняти інституціональні угоди та інституціональне оточення. Ці поняття характеризуються такими основними компонентами, як загальна стійкість структур власності, які склалися, і правил присвоєння протягом усього періоду здійснення довгострокових інвестицій, політична і правова стійкість, дієздатність судової системи, культура контрактів і «зобов'язань, які викликають довіру». Відомий шотландський філософ і економіст Д. Юм вважав, що «стабліьність володіння», «передача власности шляхом згоди» є трьома основними природними законами. У другій половині першого десятиріччя XXI ст. для України все ще актуальними залишаються питання політичної нестабільності та слабкої влади. Тому на перший план виходить проблема дієздатної судової системи,

інфорсменту контрактних  прав і прав власності. Проблема політичної стабільності сьогодні для України — одна з найбільш гострих. У контексті стійкості інституціонального оточення можна говорити про інституціональну

кризу.

2.2 Умови розвитку  інститутів ринкової економіки

Зарубіжні економісти виділяють політико-правові умови, що формують позитивне інституціональне оточення, які з окремими застереженнями можуть бути застосовані й до української дійсності — це наявність уряду, достатньо сильного, щоб захистити права власності своїх громадян.[3, с. 55] Якщо ці критерії (стійкості, зрілості) розглядати в контексті української дійсності, то можна стверджувати, що Україна не досягла відповідної зрілості створених інститутів, хоча можна говорити про завершення першого етапу інституціонального розвитку, визнаючи наявність «білих плям» у сфері формальних інститутів (перш за все, право і державний інфоремент). Ключовими завданнями є забезпечення стійкості інституціонального оточення, яке склалося, та адаптивності створених інститутів, тобто йдеться про «точну надбудову» відповідно до економічних реалій, які змінюються. За відсутності адекватного інституціонального фундаменту економічне зростання в Україні буде мати короткотерміновий кон'юнктурний характер.

Наявність постприватизаційних  «інституціональних пасток» в Україні, які ускладнюють функціонування майнових відносин, — це наслідок не особливого лібералізму українських реформаторів, а скоріше специфічних проблем самої перехідної економіки:

• глибокого розходженням між формальними правами власності й реальними можливостями контролю, відсутності серйозних санкцій, неефективності процедур банкрутств, наявності легальних і напівлегальних форм перерозподілу власності на користь осіб, які приймали політичні рішення і т.п.;
• історичного сприйняття інституту власності, який обумовив неефективність функціонування майнових відносин (вкладеної праці у власності дуже мало, тому вона не стійка і зневажається іншими).

Відомі в  історичній ретроспективі підходи  у сфері власності не мають  ідеального інструментарію для вирішення завдань стимулювання економічного зростання. Цього не вдалося уникнути і неоінституціоналізму. У «пігувіанському» або «коузіанському» варіантах регулювання передбачається вплив на економічне зростання через норми і диференціацію прав власності, зниження трансакційних витрат, мінімізацію відволікання ресурсів на процеси стабілізації економічної системи, ефективний розподіл ресурсів. У цьому полягає обмеженість такого підходу до вирішення завдань стимулювавння економічного зростання: відсутність макроекономічних механізмів регулювання, необхідність первинних інститутів і процедур, правова спрямованість.

Досвід трансформаційного  періоду розвитку економіки України  засвідчив, що різкі зміни відносних  цін, перш за все — на природні ресурси, неминуче породжують ряд «зовнішніх ефектів». У ході подальших операцій, які пов'язані з купівлею-продажем корпоративної власності й особистого майна, вдається досягти такої зміни структури власності у «зовнішніх ефектах». Перехід до нової структури власності забезпечує більш ефективну алокацію (тобто розподіл) ресурсів.

Зрозуміло, що за таких змін інституціональне оточення має передбачати чіткі «правила змін правил», у крайньому випадку  — для передбачуваних змін. Разом  з тим, інституціональне оточення, яке  склалося, має включати господарські механізми (перш за все ринкові), здатні реалізувати такі зміни. Відсутність цих механізмів стала причиною відхилення від описаних теоремою Р. Коуза ефектів «ланцюга» ринкових угод, які підвищують вартість приватизованих активів і в кінцевому рахунку змогли б забезпечити найбільш ефективне їх використання. Серйозно обмежувались дії «коузіанських процесів» — ринкових процесів реалокації ресурсів і формування нових, більш ефективних структур власності.[4, с. 26]

У своїй праці  Г. Демсіц показав, що наявність чітко визначених прав приватної власності є однією із необхідних передумов ефективного функціонування ринкових відносин.[6, с. 39] Досвід України свідчить, що результати дії ринкових сил у початковий період формування приватної власності можуть суттєво відрізнятися від результатів, які описані теоремою Коуза. Разом з тим, не можна відкидати ринкових процесів, які, згідно з логікою Коуза, забезпечують інтернаціоналізацію ринкових екстерналій(вплив ринкової трансакції на третіх осіб, не опосередкований ринком).

2.3 Проблеми  розвитку інститутів ринкової  економіки в Україні

Для сучасної України  хронічною інституціональною проблемою  залишається захист прав власності. Як приклад можна навести «Криворіж-сталь». Головна проблема тут не в тому, що первинний продаж був незаконним. Скоріш за все, він був здійснений на формально законних підставах, але, як не парадоксально, саме це створює основні ризики бізнесу з позицій захисту прав власності в Україні.[10, c. 76]

Фактором психологічного тиску на великий бізнес залишається невизначеність у перегляді підсумків приватизації. Жодна з конструктивних пропозицій — публічне політичне рішення про мораторій на перегляд підсумків у цілому, зниження термінів давності, диференціація можливих підходів до перегляду угод залежно від наявності кримінальної складової, прийняття детальних правил націоналізації і т.п., які прозвучали з вуст політиків з початку 2000-х років, не було прийнято (або було реалізовано надто формально). Аналіз помилок і недоліків попередніх етапів приватизації важливий для попередження помилок при приватизації земельних надр, землі, енергетики, залізниці.

Важливою проблемою  розвитку українського суспільства  в рамках неоінституціоналізму є  формування адекватного інституціонального оточення у судової сфері, ліквідації кризи державного правового застосування.[12 c.34]

 Проявом  такої кризи може бути і  широкий спектр як мінімум  малообґрун-тованих судових рішень  в різних корпоративних суперечках, і хронічна боротьба відомств  за розширення своїх контрольних повноважень, і виконання державними правоохоронними органами функцій приватного інфорсменту на комерційній основі. Стан судової системи України в основному коливається в межах від «неефективна і корумпована» (в системному плані) до «ринок судових послуг» і «катастрофічний стан». Україна тривалий час лишається на стадії відтворюваного протиріччя перехідного періоду: з одного боку, для припинення правопорушень потрібна система ефективного інфорсменту; з іншого, — ефективність інфорсменту об'єктивно знижується масовістю таких порушень. Отже, справа не тільки в неефективній судовій реформі, але і в економічних та правових передумовах формування інституціонального оточення, яке має безпосереднє відношення до «тонкої надбудови» уже створених інститутів.

Важливою перешкодою для розвитку ринкових відносин в  Україні є відсутність імпліцитних (самостійно виконуваних) контрактів і  неформальних норм поведінки, які передбачають довіру партнерів один до одного. Ще в кінці XIX ст. А. Маршалл писав: «Нормальне здійснення багатьох угод в роздрібній і оптовій торгівлі, на фондовій і бавовняній біржах грунтується на прийнятому припущенні, що усні контракти, які укладені без свідків, чесно виконуються: проте в країнах, де таке припущення не має сили, деякі аспекти західного вчення нормальної вартості зовсім неможливо застосувати» [7, с. 91]. Очевидно, що ця обставина приводить до надлишкового правового формалізму і зарегульованості.

З досвіду країн  з ринковою економікою і завдяки  аналізу теоретичних моделей  сучасних неоінституціоналістів можна зробити висновок, що в багатьох випадках інформсмент господарських прав удається забезпечити завдяки взаємній зацікавленості учасників господарського процесу. Причиною рідкісних звернень безпосередньо до судово-правових органів є високі витрати на ведення позовів у суді. Найбільш ефективним «регулятором» відносин між фірмами виступають, як правило, спонтанні процеси самоорганізації, які забезпечують поступове удосконалення контрактних відносин між учасниками господарського процесу. Нова інституціональна теорія виходить з того, що такі «зобов'язання, які викликають довіру» (описані Д. Нортом)[8, с. 46] можуть утвердитися лише протягом тривалого періоду. Поведінкові стандарти, які забезпечують функціонування вказаних зобов'язань, не слідують і не можуть автоматично слідувати за загальною лібералізацією господарського життя.

Отже, для української  економіки в період утвердження  ринкових принципів господарювання залишається гострою проблема ефективних неформальних інститутів. Відмітимо  ті інституціональні елементи, які перебувають на межі формальних і неформальних інститутів.[15,c.46] Роль легальних (які не відносяться до кримінальних) недержавних форм, що обслуговують інтереси широкого кола економічних агентів, стає особливо значимою саме в умовах нестійкого інституціонального оточення (включаючи слабкі або неоптимально функціонуючі державні форми). Перш за все це інститут саморегулювання.

В Україні становлення  системи саморегулюючих організацій (ССО) як принципової системи інфоременту  штучно обмежується державною владою.[14, c.76] Про це свідчить відсутність відповідних законів, ставлення судової системи до недержавних форм вирішення спорів, ставлення державних відомств до тих ССО, які претендують на незалежність своїх членів та ін.

Невіддільною інституцією ринку є вільні ціни, за допомогою яких в умовах конкурентного середовища здійснюється еквівалент­ний обмін, а отже, реалізуються інтереси продавця і покупця, відтворюється рівновага в економіці.[16,c.28] Проте це класичне положення економічної теорії діє лише за наявності відповідних інших ринкових умов: монополізації сфер розподілу, обміну і виробництва, наявності різдих форм господарювання, великих, середніх, малих підприємств, які управляються не з єдиного центру, а самостійними товаровиробниками. В Україні усіх цих передумов поки що в розвиненому вигляді немає.