Еволюційний розвиток інтелектуальної власності

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

Київський національний університет технологій та дизайну 

Кафедра менеджменту сфери послуг 
 
 

Реферат

на тему:

«Еволюційний  розвиток інтелектуальної  власності» 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                                                       Виконала

                                                                                                студентка гр.. ІЕмг 1-07

                                                                                Семенова О.В.

                                                                        Викладач

                                                                                 Кузьміна С. А. 
 

Київ  – 2011

     Інтелектуальна  власність у широкому розумінні  означає закріплені законом права на результати інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній областях.

     Інтелектуальна  діяльність – це творча діяльність, а творчість – це цілеспрямована розумова робота людини, результатом  якої є щось якісно нове, що відрізняється неповторністю, оригінальністю, унікальністю. Чим вищий інтелектуальний потенціал індивідуума, тим цінніші результати його творчої діяльності – інтелектуальна власність [4].

     Для людини характерні два види творчості  – художня і технічна. Результатом художньої творчості є літературні і художні твори. Результатом технічної творчості – винаходи, торговельні марки, комерційні таємниці тощо.

     Результати  художньої творчості використовуються в гуманітарній сфері для збагачення внутрішнього світу людини, формування його світогляду. Результати ж технічної творчості застосовуються переважно у сфері виробництва товарів і надання послуг. Вони сприяють підвищенню технічного рівня суспільного виробництва, його ефективності, забезпечують конкурентоспроможність вироблених товарів і послуг.

     За  сформованою історичною традицією  результати технічної творчості  називають об’єктами права промислової  власності, або "промисловою власністю". Поняття "промислова власність" іноді  помилково ототожнюється з матеріальними об’єктами промисловості – будинками, спорудами, устаткуванням. Однак це не так. Промислова власність – це вид інтелектуальної власності. Слово "промислова" у цьому словосполученні закріпилося, очевидно, у результаті того, що вона застосовується, головним чином, у промисловості, що є сектором економіки, зацікавленим в ній.

     Підкреслимо, що під інтелектуальною власністю  розуміють не результат інтелектуальної  діяльності людини як такий, а право  на цей результат. На відміну від  матеріальних об’єктів, тобто таких, що можна відчути на дотик, наприклад, книги, автомобіль, право не можна відчути на дотик. Отже, інтелектуальна власність є нематеріальним об’єктом.

      Одна  з основних властивостей інтелектуальної  власності полягає в тому, що вона повинна приносити матеріальну чи іншу користь. Це може бути додатковий прибуток, отриманий від використання інтелектуальної власності у сфері матеріального виробництва. Іноді інтелектуальна власність у явному вигляді може не приносити прибутку, але, створюючи додаткові труднощі для конкурентів, полегшує тим самим просування власних товарів і послуг на ринок. Нарешті, вона може сприяти духовному розвитку громадян [1].

      Однак для того щоб одержати ту чи іншу користь від права на об'єкт  інтелектуальної власності, необхідно  спочатку його створити, а для цього потрібно затратити фінансові, людські та інші ресурси. Тому якщо на даному підприємстві розроблена нова технологія одержання виробів з використанням власного об'єкту інтелектуальної власності, а конкурент почав незаконно виготовляти ці ж вироби за цією самою технологією, то його вироби виявляться дешевшими, а отже і більш конкурентоздатними. Таким чином, творець об'єкта інтелектуальної власності опиниться у невигідному становищі [3].

      Мабуть, уперше на цю обставину звернули увагу  в Англії в період швидкого розвитку мануфактури. Уже на початку XIV століття королівською владою там надавалися виробництв. Така підтримка прийняла форму дарування особі, що впровадила нову технологію, виключного права користування цією технологією протягом часу, достатнього для її освоєння. Дане виключне право давало розробнику перевагу в конкурентній боротьбі. Королівство, у свою чергу, одержувало нову технологію виробництва, що сприяло зміцненню його економічного положення.

      Такі  права закріплювалися документом, що називався патентною грамотою, що означало "відкритий лист", оскільки він мав печатку в кінці, а не на згорнутому листі. Згодом наданням такого права стали зловживати, використовуючи його для збільшення надходжень у скарбницю. З'явся протести, і питання, пов'язані з патентами, стали вирішувати в судовому порядку. Класичним прецедентом стала "Справа виробників сукна з Іпсвіча" (1615 p.), при слуханні якої було заявлено: "Але якщо людина привнесла в королівство новий винахід або нове ремесло, ризикуючи при цьому життям і майном і затративши свої засоби тощо, чи якщо людина зробила нове відкриття, то в подібних випадках король своєю милістю і прихильністю у відшкодування його витрат може подарувати йому привілей корис-татися таким ремеслом чи промислом тільки визначений час, тому як на початку люди королівства перебувають у неведенні щодо цього ремесла і не мають ні знань, ні навичок, щоб користатися ним. Але коли термін патенту минає, король може знову подарувати його".

      Для того щоб покінчити із зловживанням даруванням особливих прав, у 1628 році був прийнятий статус про монополії. Відповідно до цього статусу, не мали с всі монополії, дарування і пільги, за винятком "будь-яких патентних грамот і грамот на привілеї на термін, який дорівнює 14 рокам чи менше, що повинні від цього часу видаватися на виключне право на виготовлення будь-якого виду нових виробів у межах цього королівства дійсному і першому винахіднику таких виробів, яким ніхто інший з часу видачі таких патентних грамот і грамот на привілеї не повинен був користатися".

      Зрозуміло, згодом система патентного права  була багато в чому удосконалена. Але, як ми бачимо, уже на початку XVII століття були закладені його основи. Патенти, як вид інтелектуальної (промислової) власності використовуються дотепер як інструмент, що регулює створення і передачу нових технологій [3].

      Іншим об'єктом промислової власності, історія якого виходить з глибини  століть, є торговельні марки. Такі знаки у вигляді символів зображувалися  ремісниками на товарах, що виготовлялися ними чи стався скотарями як "клейма" на тварині в давні часи. Однак, незважаючи на поважний вік, вони реалізували важливий елемент законодавства про товарні знаки, що діє донині, а саме: фіксували зв'язок між товаром і виробником.

      Термін "товарні знаки" (торговельні марки) почали вживати тільки в XIX столітті. З цього ж часу вони стали виконувати нинішню роль у поширенні товарів, доведенні їх до покупця, розширенні торгівлі. Однак чим ширше застосовували торговельні марки, тим більше було випадків їхнього незаконного копіювання. Тому в середині минулого століття англійськими судами були вироблені засоби захисту проти таких порушень. Так народилася знаменита заборона на ведення справи під іншим ім'ям: ніхто не мав права видавати свої товари за товари іншої особи [2].

      У 30-40-х роках XX століття було в основному  завершено розвиток законодавства  про торговельні марки (Німеччина, 1936 рік; Британія, 1938 рік; США, 1946 рік). Ці закони в основних рисах не втрат  чинності і на сьогодні.

   Ключовим  моментом у розвитку авторського права послужив винахід друкувального верстата винахідником Гуттенбергом у XV столітті, що уможливило копіювання літератури механічним способом, а не переписуванням від руки. Однак це вимагало великих додаткових витрат. У цих умовах знадобився захист від конкуренції з боку виготовлювачів і продавців незаконних копій. Королі в Англії і Франції і курфюрсти в Німеччині стали надавати підприємцям привілею у вигляді виключних прав на відтворення друкованих копій і їхнє поширення протягом обмеженого терміну. У випадку порушення цих прав здійснювалися примусові міри захисту через накладення штрафів, арешти, конфіскації незаконних копій і вимоги відшкодувати можливий збиток.

   Із  впровадженням друкарства різко  виріс обсяг продажів, а отже і  доход друкарів і продавців. Тому автори книг поруш питання про захист своїх прав. Унаслідок цього в Англії в 1709 році парламентом було прийнято відомий Статут королеви Анни - перший закон про авторське право (копірайт¹): "Про заохочення утворення шляхом закріплення за авторами чи набувачами копій друкованих книг прав на останній на час, що встановлюється відтепер". Закон забезпечував автору виключне право друкувати і публікувати книгу протягом 14 років від дати першої публікації, а також передавати це право торговцю. Законом передбачалося подвоєння цього терміну ще на 14 років, якщо автор був живий.

   У 1791 і в 1793 роках був закладений фундамент французької системи  авторського права. На відміну від  англійської системи, у французькій  права автора інтерпретуються як авторські права, якими автор користується все життя. Однак і в Англії і у Франції авторські права розглядалися, по суті, як права власності, що мають економічну цінність, тобто як матеріальні права.

   Наступний імпульс розвитку авторського права  додали філософи Німеччини, зокрема Еммануїл Кант. Вони бач в копірайті не просто форму власності, що забезпечує економічну вигоду для автора, а щось більше - як частину своєї особистості. Зрештою ця ідея привела до вироблення системи неекономічних або моральних прав.

   Пріоритетне значення інтелектуальної власності серед інших об'єктів власності було втілене в законодавстві деяких штатів США. Наприклад, у законі штату Масачусетс від 17 березня 1789 p. відзначено, що "немає власності, яка належить людині більше, ніж та, котра є результатом її розумової праці".

   Сучасна форма закону про копірайт закріплена в законі Сполучених Штатів Америки 1976 року, що передбачає захист здобутків  протягом усього життя автора і 50 років  після його смерті [5].

   Зазначимо, що існує концептуальне розходження у відношенні до копірайту в країнах загального права і країнах з кодифікованим цивільним законодавством. У перших відносяться до копірайту як до форми власності, що може бути створена індивідуальним чи колективним автором і, будучи створеною, підлягає комерційній експлуатації, так само як будь-яка інша власність. При цьому складові права копірайту спрямовані винятково на здобуття економічної вигоди. У країнах з кодифікованим цивільним законодавством авторське право також має характеристики власності й закон спрямований на захист економічного змісту цієї власності. Однак у цьому випадку авторське право втілює також ідею про те, що твір автора є вираженням його особистості, що вимагає такого ж захисту, як і економічний потенціал твору [6].

   Протягом  кінця XIX ст. та у XX сторіччі в міжнародних конвенціях були закріплені правила та норми, які повинні підтримувати певну рівновагу між правами авторів та інтересами користувачів інтелектуальної власності. Коли в XIX ст. створювалася міжнародна система інтелектуальної власності в літературній і винахідницькій діяльності ключову роль грали індивідуальні автори і винахідники. Необхідність охороняти їх права стала політичним і ідеологічним обґрунтовуванням початку переговорів стосовно перших основних угод про охорону прав інтелектуальної власності. Поступово, вже в XX ст. творча праця талановитих людей розширювалася в міру зростання рівня освіти населення. В XIX ст. і на початку XX ст. найкрупніші товаровиробники були у вугільній, сталеливарній і автомобільній промисловості. В XIX ст. в індустріально розвинених країнах виникло усвідомлення того, що охорона інтелектуальної власності тільки на національному рівні недостатня. При такому рівні охорони стимули до розвитку обмежувалися отриманням прибутку, який можна було одержати лише в межах однієї країни. Роботи авторів творів і винахідники з невеликих країн відтворювалися у всьому світі, але винагороду за них вони одержували тільки на національному ринку. Саме з цієї причини інтернаціоналізація охорони інтелектуальної власності стала швидко розвиватися. У березні 1883р. було створено Паризьку конвенцію з охорони промислової власності. У вересні 1886 р. у Берні була укладена конвенція з охорони літературних і художніх творів. У квітні 1891 р. у Мадриді була укладена третя міжнародна угода — «Про міжнародну реєстрацію знаків». Наслідком цього стало підписання в липні 1967 р. у Стокгольмі Конвенції, що заснувала Всесвітню організацію інтелектуальної власності (ВОІВ). Конвенція набрала сили в 1970 р. Головними цілями ВОІВ є сприяння охорони інтелектуальної власності у всіх країнах і забезпечення адміністративного співробітництва між Паризьким і Бернським союзами, що займаються питаннями інтелектуальної власності.