Економічні цикли

      Середньострокові, або промислові цикли (цикли Жугляра або цикли Маркса), як показала більш ніж 150-річна світова практика, можуть мати тривалість в рамках 7—12 років, хоча класичний їх тип охоплює приблизно 10-річний період. Даний тип циклічного розвитку є подальшим об'єктом нашого аналізу. Він зв'язаний з моделлю багаточинника порушення і відновлення економічної рівноваги, пропорційності і збалансованості народного господарства. В своєму класичному варіанті промисловий цикл містить чотири фази, які послідовно зміняють одну іншу: криза, депресія, пожвавлення і підйом. Чотирьохфазна структура промислового циклу в економічну науку була введена К. Марксом.

      В дослідженнях причин середньострокових  економічних циклів в даний час  широке розповсюдження отримав підхід, згідно якому середньострокові цикли є слідством випадкових дій на економічну систему, так званих імпульсів, або шоків, що порушують економічну рівновагу і що викликають у відповідь коливання.

      Виділяють декілька типів імпульсів:

      • шоки пропозиції, що впливають на виробництво.

      До  них відносяться технологічні зсуви, кліматичні зміни, відкриття нових джерел сировини, коливання світових цін на сировині і т.д.;

      • шоки, пов'язані з рішеннями державних  органів влади на макрорівні і  впливаючи явним чином на попит. Це фіскальна і грошова політика, коливання обмінного курсу, ставки позикового відсотка;

      • шоки в попиті приватного сектора, такі як зміни в інвестиційних і  споживацьких витратах цього сектора економіки.

      Будівельні  цикли, які часто називають “циклами З. Коваля”. Охоплюють 15-20-річний період і визначаються тривалістю оновлення основного капіталу. У зв'язку з цим можна сказати, що дані цикли мають тенденцію до скорочення під впливом чинників НТП, що викликають моральний знос устаткування і проведення політики прискореної амортизації. Американський економіст і статистик Саймон Кузнец (1901-1985 рр.) прийшов до висновку, що показники національного доходу, споживацькі витрати, валютні інвестиції в устаткування, будівлі і ін. здійснюють взаімосвязнні двадцятирічні коливання. Основною причиною цих коливань є оновлення жител і певних типів виробничих споруд.

      Великі  цикли мають тривалість приблизно 50-60 років; вони викликаються головним чином динамікою НТП» на чому більш детально зупинимося нижче. Довгі цикли, або довгі хвилі, закономірність яких була обґрунтована російським економістом Миколою Дмитровичем Кондратьевим (1892-1938 рр.) викликаються тим, що ринкове господарство на індустріальній стадії свого розвитку проходить через послідовно чергуючи періоди сповільненого і прискореного зростання. В період сповільненого зростання промислові цикли відрізняються більшою глибиною криз, тривалістю депресії і слабкістю підйомів. Тривалість кожного такого циклу – біля півстоліття. Н.Д. Кондратьев припустив, що науково-технічний прогрес є ендогенним чинником цієї довготривалої циклічності (від греч. endo – всередині + від греч. gemos – рід, походження). Основна причина цих циклів лежить в механізмі накопичення капіталу.

      Статистичні дані, узяті по Англії, Франції, Німеччині  і США за 140 років (з кінця XVIII - почала XIX вв.), дозволили знайти наявність циклічних хвиль тривалістю в 48-55 років. Вивчення даних, за словами Н. Д. Кондратьева, "дозволило встановити чотири важливі економічні правильності в розвитку великих економічних циклів:

      а) перед початком і на початку підвищувальной хвилі кожного великого циклу спостерігаються глибокі зміни в умовах економічного життя суспільства. Вони виражаються в значних змінах в техніці (чому передують у свою чергу значні технічні відкриття і винаходи), в залученні в світові економічні зв'язки нових країн, в зміні здобичі золота і грошового обігу;

      б) на періоди підвищувальной хвилі  кожного великого циклу доводиться найбільша кількість соціальних потрясінь воєн, в революцій;

      в) періоди пониженої хвилі кожного  великого циклу супроводжуються тривалою і особливо різко виявленою депресією сільського господарства;

      г) в період підвищувальної хвилі великих  циклів середні капіталістичні цикли  характеризуються стислістю депресії і інтенсивністю підйомів; в період пониженої хвилі великих циклів спостерігається зворотна картина". Н. Д. Кондратьев вважав, що, хоча вивчений період недостатній для остаточних висновків, існування великих циклів представляється, щонайменше, вельми вірогідним. Як перша гіпотеза для пояснення великих хвиль кон’юнктури була висунута концепція, істота якої полягає в наступному. "Великі цикли можна розглядати як порушення і відновлення економічної рівноваги тривалого періоду. Основна причина лежить в механізмі накопичення, акумуляції і розсіяння капіталу, достатнього для створення нових основних продуктивних сил".2 Згідно прогнозу Н. Д. Кондратьєва, після економічної кризи 1920-1921 рр. світове господарство вступає в низхідну смугу великого циклу, що провіщає надзвичайно великі господарські потрясіння. Це передбачення повністю виправдалося: в 1929-1933 рр. гігантська руйнівна хвиля захлеснула світову економіку.

      Приблизно через півстоліття - в 1974-1975 рр. відбулося  найглибше за післявоєнний період падіння  виробництва. Ця обставина знов нагадала про великі цикли, знайдені Н.Д.Кондратьевим.

      Була  проведена періодизація "великих  циклів". Кожний з них має п'ять  фаз: 1) депресія, 2) пожвавлення, 3) під'їм, 4) процвітання і 5) стабільність. Кожна  фаза має тривалість від 8 до 12 років. У зв'язку з цим були уточнені тимчасові відрізки протікання довгих хвиль:

      1-а  хвиля: від депресії 1772-1783 рр. до  нестабільності 1812-1825 гг.;

      2-а  хвиля: від депресії 1825-1838 рр. до  нестабільності 1866-1873 гг.;

      3-а  хвиля: від депресії 1873-1885 рр. до  нестабільності 1913-1929 гг.;

      4-а  хвиля: від депресії 1929-1938 рр. до нестабільності 1966-1974 гг.;

      5-а  хвиля: від депресії 1974-1982 років... Н.Д.Кондратьев попереджав, що "великі  цикли" можуть повторюватися  "за інших рівних умов". Проте  життя, як відомо, вносить численні  поправки. До того ж концепція довгих хвиль не є універсальною теорією, покликаною пояснити всі економічні факти. Разом з тим вона є важливим науковим інструментом вивчення довготривалих закономірностей соціально-економічного розвитку.

      Сучасні вітчизняні і зарубіжні дослідники внесли немало нового в концепцію "великих циклів". Перш за все підтвердилася нерівномірність і циклічність науково-технічного прогресу. Але не знайдений зв'язок довгих хвиль з оборотом основного капіталу. Було помічено, що характер цих хвиль обумовлений довготривалими коливаннями норми прибутку: періодами її зниження і зростання на протязі приблизно 50 років. При тривалому падінні норми прибутку (що відображає зниження ефективності економіки) нагромаджуються такі істотні суперечності, що звичайні хвилі середньої тривалості не можуть їх дозволити. Тільки під час "великих депресій" відбуваються глибокі структурні зміни в продуктивних силах і соціально-економічних відносинах. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      Розділ 2. Основні методи державного анти циклічного регулювання.

      2.1.    Світовий досвід  макроекономічного  регулювання.

      Аналіз  світового досвіду стверджує, що засновницькою в теорії державного регулювання є Кейнсіанська теорія, яку часто характеризують як теорію попиту її основними ознаками і короткостроковість, орієнтація на попит і відповідно підтримка державної політики, орієнтованої на попит. Головним інструментом державного регулювання Кейнс вважав фіскальну політику, а найважливішим об'єктом - ресурси інвестицій і процентні ставки. Основні твердження Кейнсіанської теорії стосуються таких аспектів макроекономіки як нестабільність економіки, відсутність постійної тенденції до рівноваги, які спричинили необхідність антициклічного державного регулювання, зокрема, впливу на загальногосподарський попит.

      Кейнсіанська  теорія регулювання ринку широко використовувалась у практиці урядів Європи з 30-х до середини 70-х років. У 70-ті роки, коли в країнах з розвинутою ринковою економікою з'явилась тенденція до зниження рівня продуктивності праці та посилення інфляційних процесів, до теорії Кейнса виникла недовіра. В цей період з'явились альтернативні макроекономічні концепції.

      Кейнсіанська  теорія пізніше була модифікована нео- і посткейнсіанцями. Неокейнсіанська  теорія розглядає сукупний попит  як головний об'єкт регулювання. Мета регулювання - забезпечення стійкого рівноважного зростання при прийнятливих рівнях інфляції і зайнятості. За неокейнсіанською моделлю регулюванню підлягають такі складові сукупного попиту: витрати на споживання, державні і приватні інвестиції, урядові закупки. Механізм державної дії на величину сукупного попиту здійснюється через структурний перерозподіл національного доходу (доданої вартості). Спрямовуючи приватні заощадження через стимулюючі заходи на інвестування, або збільшуючи свої витрати за рахунок додаткового оподаткування, держава може компенсувати нестачу сукупного ефективного попиту, який, у свою чергу, через механізм саморегуляції може генерувати адекватні прирости товарів.

      Світовий  досвід макрорегулювання опирається на неокейнсіанство, монетаризм, теорію "економіки пропозиції", а також їх комбінації. Сучасні моделі регулювання, які взяті на озброєння у більшості країн, є кейнсіансько-монетариським синтезом, який поєднує в собі податкову, кредитно-грошову, фінансово-бюджетну політики, механізми державних замовлень і контрактів, підприємництво та інші елементи державного регулювання. Поєднання цих елементів в різних країнах може бути різним, в залежності від чого ми можемо розглянути декілька найбільш виражених моделей державного регулювання ринкової економіки.

      Сучасна ринкова економіка США є не стихійною, а регульованою державою. Основою цього є те, що поряд  з приватною тут існують інші альтернативні форми власності, включаючи колективну (суспільну). Тому, по суті, ринкова економіка в США  є змішаною економікою.

      У 80-ті роки США, як і ряд західноєвропейських  країн відмовились від традиційної  системи регулювання, яка грунтувалась на кейнсіанській моделі і замінили її системою, основаною на проведені  політики монетаризму і економічної  теорії "пропозиції". Держава регулює відносини сторін, забезпечує їх свободу, стимулює чесну ділову активність і карає тих, хто ігнорує право та інтереси суб'єктів ринку. Особливістю такого регулювання в США є дозвільний характер замість заборонного. "Економіка пропозиції", для якої характерна ідея центральної ролі ринку, була покладена в основу функціонування економіки в політиці Р.Рейгана.

      В сучасний період держава виконує  багаточисельні функції за контролем  економічної діяльності: видає закони, спрямовані проти фальсифікації продуктів, здійснює митний контроль, регулює діяльність комунального і залізничного транспорту, контролює виконання законів про працю і соціальне забезпечення, встановлює мінімальні і максимальні ціни та інше.

      В практиці державного регулювання економіки США широко використовується система державних замовлень. Фактично через систему державних замовлень тут створено такі галузі, як атомну, аерокосмічну, електротехнічну та інші види промисловості. Дві третіх державних замовлень розміщується у виробництві засобів зв'язку, телекомунікацій, електроніки, енергетики тощо.

      У регулюванні ринку США важливу  роль відіграє кредитно-грошове регулювання. Цю функцію виконує центральний  банк США (ФРС), який підпорядкований  і підзвітний конгресу США, здійснює певну грошово-кредитну політику, здійснює контроль за грошовою масою і кредитом в економіці. Основними методами регулювання ринку банком є регулювання розмірів банківських резервів і маніпулювання обліковими ставками. Центральний банк є емісійним центром США і виконує функцію управління державним боргом .

      Важливе місце в регулюванні ринку  США відводиться фіскальній політиці. Суть її полягає у встановленні державного оподаткування і державних витрат з таким розрахунком, щоб вони допомагали зменшувати коливання економічного циклу, сприяли високому рівню зайнятості, обмежували інфляцію або пом'якшували дефляцію (застій).

      Таким чином, пряме і непряме (опосередковане) втручання держави в економічне життя США грунтується на системі  теоретично обгрунтованих і перевірених  господарською практикою методів і важелів, які є універсальними.

      В Японії склалась розвинута система  державного програмування. Починаючи  з післявоєнних років тут здійснюється серія довгострокових планів економічного розвитку. Для виконання функції  регулювання розробкою і реалізацією макроекономічних проектів тут створена система органів програмування і регулювання, підпорядкованих Економічній Консультативній Раді.

      Японія  має великий досвід державного управління науково-технічним прогресом. Відома програма "Технополіс" втілює системний підхід до управління науково-технічною діяльністю і передбачає створення 19 міст науки, довгострокове планування випуску і збуту продукції, досягнення єдиної думки "знизу вверх" - в реалізації науково-технічної політики, співробітництво між урядом і промисловістю на регіональному рівні.