Державного регулювання економіки: суть форми, необхідність і межі

Уперше короткострокове  регулювання розвиненої ринкової економіки запровадив президент США Ф.Д. Рузвельт. У межах його "нового курсу" було закладено особливий комплекс державних антикризових заходів. Усі вони спиралися на законодавчу силу держави. Були прийняті закони: про пожвавлення промисловості, відповідно до якого провадилась картелізація і вироблялися "кодекси чесної, конкуренції"; про регулювання сільського господарства, який передбачав розміри посівних площ і кількість худоби у фермерських господарствах; про банки, який перетворив валюту на інструмент політики, та ін. На цій основі відбувалися регулювання американської економіки періоду "великої економічної депресії" та прямий розподіл суспільного продукту і ресурсів для його створення під час Другої світової війни[6, c. 64-67].

У незалежній Україні перші уряди почали з програм короткострокового централізованого регулювання, спрямованих на спробу розв’язання поточних питань кризового стану економіки. Проте, як засвідчує певна практика життя, в умовах зміни економічної системи на перший план висувається стратегічна економічна політика держави.

Довгострокове державне регулювання в ринковій економіці  здійснюється у формі економічного програмування. Сьогодні це найбільш розвинена  і поширена форма державного втручання  в економічні та соціальні процеси, впливу на процес відтворення. Її виникнення і розвиток пов'язані з особливими умовами функціонування продуктивних сил у багатьох країнах ринкової економіки, зокрема з розвитком НТР, еволюцією виробничих відносин та господарської системи.

На відміну від емпіричного регулювання програмування характеризується більшим ступенем узгодженості часткової планомірності, властивої окремим господарським одиницям, помітним скороченням сфери стихійності та зростанням свідомого, цілеспрямованого впливу на економічні процеси. Особливе значення при цьому надається виявленню проблем і труднощів, а також: своєчасній необхідній корекції раніше прийнятих рішень. Довгострокова державна політика підкріплюється інформаційно-аналітичною базою, всебічним аналізом можливих наслідків втілення в життя програм, що приймаються. Це робить програмування гнучким і маневровим[3, c. 12].

Нині економісти в  своїй більшості виділяють два  основні види економічного інструментарію — фіскальна та монетарна політика . Нерідко в ринковій системі використовують політику доходів, тобто вплив держави на заробітну плату та ціни; зовнішньоекономічну політику та деякі інші інструменти.

У системі економічного інструментарію регулювання визначальне  місце належить грошовій політиці з  її основними інструментами — ставка міжбанківського кредиту, норма обов'язкових резервів, операції центрального банку з державними облігаціями на ринку цінних паперів. Цей інструментарій дозволяє державі впливати на інфляцію, інвестиційний процес, виробництво, зайнятість, на курси акцій, отже й на загальну економічну активність.

Надзвичайно висока роль й податкової політики. Фінансові  інструменти — найбільш поширені засоби здійснення економічної політики, причому як в плані фінансових пільг, так і в плані фінансових обмежень. Форми, методи та інструментарій економічного регулювання тісно взаємопов'язані.

На базі дослідження  динаміки основних макроекономічних показників функціонування економіки України, проаналізовані причини загальної  економічної кризи, а саме: падіння  ВВП — основного показника, який характеризує всю економічну систему держави; динаміка ВВП на душу населення та темпи зростання реального ВВП, динаміка структури ВВП по категоріям доходу та використання; падіння обсягів товарного виробництва.

Не досягло своєї мети і реформування фінансової системи держави. Загострення бюджетного дефіциту платіжного балансу прямо та безпосередньо пов'язане з невдалою зовнішньою та внутрішньою політикою держави, які обернулися серйозними проблемами проведення реформи.

Науковий рівень обсягів прибутку, наявність великих обсягів товарообмінних операцій призвели до недонадходження значної частки бюджетних  доходів[10, c. 13-16].

 

 

 

 

 

 

 

 

    

 

 

 

 

 

 

 

                  2.2 Межі державного регулювання економіки

 

Державне регулювання  економіки – це система заходів законодавчого, виконавчого і контрольного характеру по стабілізації та пристосуванню економіки до умов, що змінюються. Свої регулюючі функції держава виконує, застосовуючи різноманітні методи і форми впливу на економіку. Виділяють економічні і адміністративні методи державного регулювання.

Виділяють два основні  види регулювання – економічний  лібералізм та економічний дирижизм (табл. 1.2).

 

Таблиця 1.2 Характеристика країн економічного лібералізму  й економічного дирижизму

Ознаки	Країни економічного лібералізму	Країни економічного дирижизму
Країни	США, Канада, Велика Британія, Австралія та ін.	Швеція, Австрія, Японія, Німеччина та ін.
Участь держави	Мінімальна	Максимально допустима
Державний сектор	Незначний (до 10 %)	Значний (10 – 30%)
Основні функції	Мінімальні	Широкі
Державні витрати, % від  ВВП	30 – 35	45 – 50
Методи ДРЕ	Переважно економічні й  опосередковані (непрямі)	Активне використання прямих, специфічних, а також адміністративних методів

 

Реформи, що здійснюються сьогодні у країні, покликані змінити характер участі держави в господарській діяльності, зменшити частку державної власності, створити економічні умови для забезпечення високої ділової активності. Але будь-яка масштабна акція потребує скрупульозної підготовки та виваженості.

Отже, конкретніше державне регулювання можна визначити  як вплив держави на відтворювальні процеси в економіці відповідними засобами з метою зорієнтувати суб’єктів  господарювання і окремих громадян на досягнення цілей і пріоритетів  державної політики суспільного розвитку. Державне регулювання – це майже всі функції держави, пов’язані з економічною та економіко-соціальною діяльністю і покликані забезпечити умови функціонування ринкової економічної системи. [20].

Без регулюючого впливу держави не можна здійснити структурні перетворення, модернізацію матеріально-технічної бази певних галузей. Отже у сучасній системі ринкових відносин мають бути органічно поєднаними вільна конкуренція та засоби її державного регулювання (рис. 1.2). Ігнорування будь-якої з цих складових призводить до негативних наслідків: монополізму, інфляції, спаду ділової активності суб'єктів економічної діяльності.

Дуже важливо, щоб дії  держави були спрямованими на усунення лише негативних явищ означених відносин. У жодному разі вона не повинна порушувати внутрішньо-ринкові зв'язки або протидіяти їм.

Отже в умовах ринкової економіки не можна директивно розподіляти  виробничі ресурси та споживчі товари за адміністративного контролю над  цінами, тотального директивного планування, що характерно для авторитарно-бюрократичної системи.

Ринкове середовище в  таких умовах руйнується, що призводить до державного монополізму та директивної  економіки. Методи державного регулювання  ринкової економіки можна поєднати у дві групи: адміністративні (прямі) та економічні (непрямі).

Застосування цих методів  залежить від соціальних, економічних, історичних, політичних умов, стану  розвитку та структури економіки  країни. Тож механізм державного регулювання  економіки у кожній країні має  свої особливості.

 

 

Рис. 1.2. Схема державного регулювання економіки

Держава як гарант економічних  свобод здійснює адміністративний вплив  на ринок на всіх рівнях управління — від муніципального до федерального (від районного до загальнодержавного).

Організуючий вплив  на ринок (рис. 1.3) держава здійснює передусім шляхом розроблення законів і контролю над їх дотриманням усіма господарюючими суб'єктами. До основних його методів належать: впровадження антимонопольного законодавства, контроль цін та якості продукції завдяки системі державного ліцензування виробництва товарів; обмеження вивозу деяких товарів до інших країн.

 

 

Рис. 1.3. Схема державного впливу на ринкову економіку

Держава — гарант грошової одиниці, тому контролює обіг грошей. Уряд щороку визначає мінімальний розмір заробітної плати, що сприяє регулюванню ринку праці.

Для захисту внутрішнього продовольчого ринку держава  вводить обмеження на ввезення певних товарів, наприклад, значно підвищує ставки мит або запроваджує найдійовіші  засоби захисту — компенсаційні  збори, розмір яких визначено як різницю між внутрішньою ціною імпортованого продукту і ціною на ринку, з якою він надходить.

Ці збори встановлено  для досить широкого асортименту  товарів, передусім таких, які у  достатній кількості виробляють у країні.

Держава — прямий ринковий агент, тому має змогу безпосередньо впливати на ємність і структуру ринку та визначати нові організаційні форми його функціонування.

У сучасних розвинених країнах  держава — великий власник (їй належить від 10 до 35% і більше основних виробничих фондів), який зосереджує у своїх руках не лише галузі інфраструктури, а й частину засобів виробництва.

Особливу увагу держава  приділяє виробництву суспільних благ. Обираючи стратегію його регулювання, вона може здійснювати виробництво  цих благ безпосередньо на державних підприємствах.

Крім того, можна застосовувати  і непрямі методи його регулювання, тобто бути посередником між споживачем і виробником.

Масштаби і темпи  підвищення ролі держави в економічній  діяльності можна проілюструвати на прикладі СІЛА, де 90% населення закінчує державні школи, 15 — мешкає у квартирах, які повністю чи частково фінансовані федеральним урядом, 10% одержують державні субсидії на харчування.

Населенню гарантована  державна підтримка на випадок безробіття, непрацездатності чи бідності, трудова компенсація, пенсія за віком. Кожний шостий працівник зайнятий у державних підприємствах й установах.

Ціни на пшеницю, кукурудзу  та молочні продукти контрольовані  державою. В окремі роки сільськогосподарські субсидії на ці продукти досягають 50-60% загальної вартості врожаю.

Багато комунальних  послуг сплачується за низькими цінами завдяки державному їх регулюванню. Держава надає також послуги  з користування державними автошляхами, залізницями, станціями водопостачання тощо.

Регулюючий вплив на ринкову економіку держава здійснює шляхом індикативного планування — координації своєї соціально-економічної політики. Причому використовує рекомендаційні показники.

Індикативний план здійснюють суб’єкти ринку з використанням  системи економічних і правових регуляторів, які з одного боку стимулюють діяльність суб'єктів ринку, а з іншого — дають можливість розв'язати найважливіші соціально-економічні проблеми країни (стримування інфляції, соціальний захист населення, зменшення безробіття, структурні зміни в економіці).

Такі плани виконують  роль специфічних середньо- і довгострокових договорів на виконання цільових програм розвитку, зокрема соціальних. До останніх належать: програма охорони  здоров'я населення, зміна характеру, змісту та умов праці, розвиток духовної сфери, відновлення екологічної рівноваги тощо.

Отже, застосування прямих методів в певних умовах вважається економічно виправданим і в цілому не суперечить принципам, що лежать в  основі ринкових відносин.

Як показав досвід, у сучасній світовій практиці відзначається посилення ролі держави в економічному житті суспільства. Це проявляється в розробці системи нормативних актів, спрямованих на регулювання ринку, банківської діяльності, митних правил, цін і зарплати, соціального захисту населення, контролю за діями монополістичних утворень тощо. [7]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. РОЗДІЛ : Становлення економічних функцій Української держави

 

 

Після проголошення незалежності в Україні розпочався процес становлення її державних інститутів і формування їхніх основних функцій, включаючи й економічні. Цей процес йде болісно. Продовжуються дискусії з приводу того, якою має бути економічна роль Української держави, якими шляхами держава повинна здійснювати соціальні реформи.

У свідомості багатьох домінує  негативне ставлення до державної  власності й державного господарювання. Ця негативна реакція на наслідки невдалого експерименту з побудовою одержавленої економіки в колишньому СРСР поширюється на економічну роль держави взагалі. Існує небезпечна ілюзія про можливість побудови саморегульованої господарської системи, більше того, про автоматизм переходу до такої системи. Як наслідок прояви руйнування соціальне-економічного потенціалу, який дістався у спадок від УРСР. За цих умов у суспільстві реанімуються сили, які прагнуть повернути розвиток економіки України назад до ЇЇ скомпроментованої моделі.

Справа ускладнюється  тим, що, дотримуючись довгий час парадигми  держави як машини класового панування, вітчизняна суспільна наука водночас фактично не досліджувала ЇЇ як велике надбання цивілізації, загальносоціальний інститут. Відкинувши теорію радянської держави - наступниці держави диктатури пролетаріату, наша країна досі не має концепції держави в сучасному ЇЇ розумінні. Крім того, ми не маємо теорії ЇЇ функцій, у тому числі й економічних.