Державна власнісь:сутність і економічна роль

У міру зростання рівня  усуспільнення виробництва збільшуються масштаби і виникають нові форми  суспільної власності. За сучасних умов суспільна власність реалізується у таких формах: групова, акціонерна, колективна, муніципальна, власність громадських організацій – профспілок, партій, фондів та ін. Історичних відмінностей між ними небагато. Головні з них полягають у призначенні, цілях, способах утворення, у формах розподілу продукту чи прибутку.

Проблема управління, розпорядження суспільною власністю  є найбільш складною, бо безпосередньо  пов’язана з відчуженням результатів  спільної праці. Якщо функції управління і розпорядження суспільно. Власністю  відчужуються безконтрольно на користь управлінських чиновників, то відбувається відчуження «праці від власності», тобто суб’єкт власності фактично позбавляється об’єкта власності. Суспільна власність набуває рис експлуататорської, а клас управлінців перетворюється на колективного експлуататора, бо його представники одержують можливість привласнювати матеріальні блага не за працею, а за соціальним становищем у державній, партійній чи управлінській ієрархії. Така власність фактично є не загальнодержавною чи всенародною, а вузькогруповою, зміст якої не відповідає декларованій формі.

У процесі історичного  розвитку суспільства відносини  власності зазнавали змін, під  дією багатьох факторів трансформувались у різні типи, види, форми власності.

У кожну історичну  епоху власність розвивалась по-різному і при різних суспільних відносинах. Тому власність на можна розглядати як самостійні відносини, незалежно від конкретно-історичного способу виробництва. Кожному даному рівню розвитку продуктивних сил відповідає своя історична система власності: оскільки продуктивні сили мають колективний суспільний характер, то ця їх природа може бути присвоєна, використана людиною лише в конкретній соціально-економічній формі. Ця суспільна форма присвоєння виступає конкретною формою відносин власності як форма взаємозв’язків і спілкування між людьми в процесі виробництва.

Таким чином, власність  виступає як провідна складова системи  економічних відносин.

 

 

 

4. Економічний зміст державної власності у системі виробничих відносин

 

Будь-яка виробнича  діяльність людей починається з відносин власності. Так, щоб розпочати виробництво матеріальних благ, необхідно спочатку оволодіти об’єктивними умовами виробництва: землею, засобами і предметами праці. Хто привласнив засоби виробництва, той стає господарем продуктів виробництва, розподіляє їх і обмінює в своїх інтересах. Тому, коли говориться про власність, мова йде в першу чергу про те, кому належать засоби виробництва та вироблений продукт, матеріальні та духовні блага.

Що ж розуміється  під власністю? Західна економічна наука, беручи до уваги лише юридичний аспект, зводить поняття власності до її речових об’єктів і визначає власність як відношення людини до речей. З юридичної точки зору власність характеризує відносини щодо присвоєння, володіння та використання людиною різних цінностей (матеріальних, духовних).

З економічної точки  зору власність відображає, з одного боку, відносини між людьми з приводу  присвоєння засобів виробництва, а  з іншого – спосіб поєднання робочої  сили з засобами виробництва. Марксистська політекономія, роблячи наголос на економічній основі (поділ праці, купівля, продаж, спадщина об’єктів власності), визначає власність як певні економічні відносини між людьми з приводу привласнення ними матеріальних благ.

Ми ж, розглядаючи власність  як об’єктивні відносини між людьми з приводу привласнення ними об’єктів власності й насамперед, засобів виробництва, в її економічного змісті будемо розрізняти два аспекти: а)матеріально – речовий (відношення людей до об’єктів власності) і б)соціально – економічний (відносини між людьми в зв’язку з привласненням ними об’єктів власності).

Зумовлено це тим, що в  практичній господарській діяльності тісно переплітаються стосунки між  людьми з приводу об’єктів власності  з відносинами людей до самих  об’єктів власності, їх використаннями з найбільшою для себе вигодою. Така вигода може бути досягнута лише тоді, коли господарюючий суб’єкт має право розпоряджатися об’єктом власності, користуватися результатами його функціонування. Тому, розкриваючи економічний зміст власності, можна дати таке її визначення.

Власність –  це сукупність виробничих відносин між  людьми з приводу привласнення ними об’єктів власності, в першу чергу  засобів виробництва, які породжують право володіння, користування й  розпорядження цими об’єктами та результатами їх функціонування.

Проте значення власності  визначається не лише тим, що вона породжую право володіння, розпорядження  й користування, - це її зміст у  вузькому розумінні. В широкому плані  значення власності полягає в  створенні соціального середовища, в якому функціонує суспільне виробництво (господарюючі суб’єкти).

А конкретно вона визначає:

• умови поєднання робітника з засобами виробництва;
• відносини між людьми з приводу привласнення засобів і результатів виробництва;
• умови розпорядження й використання факторів виробництва.

У всіх цих випадках люди опиняються у певних відносинах один до одного. Отже, зводити відносини  власності лише до відносин, які  виникають у процесі користування об’єктами власності, означає невиправдане звуження їхнього змісту так само, як і обмеження їх лише відносинами між людьми з приводу привласнення об’єктів власності.

Виходячи з розглянутого, можна зробити висновок, що власність, особливо на засоби виробництва, є основоположною економічною категорією. Саме вона визначає соціально-економічну структуру суспільства, економічне й політичне становище класів, соціальних груп людей і взаємовідносин між ними, бо складає основу всіх виробничих відносин суспільства та визначає їхню суть.

Економічні відносини  власності характеризують насамперед соціальну сторону суспільного виробництва, дозволяючи чітко відповісти на запитання, у цих інтересах воно здійснюється. Не менш важливим є і те, що власність визначають форми організації виробничої діяльності, характер управління виробництвом, розподіл його кінцевих результатів.

Відносини власності  завжди були тим стрижнем у суспільстві, навколо якого формувалися і  розвивалися всі інші суспільні  відносини. Від форми власності  багато в чому залежать не тільки явища  господарського життя, але й суспільний устрій, державні інститути, соціальний і культурний аспекти.

 

 

5. Функціональні форми  державної власності

 

Власність реалізується в різних функціональних формах.

Конституцією України  визначено приватну, державну та комунальну форму власності. В окремих випадках виділяться колективна (кооперативна , акціонерна) форма власності. У статті 41 Конституції України записано: ”Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до Закону.

 

 

 

 

 

Ніхто не може бути протиправно  позбавлений права власності. Право  приватної власності є непорушним. ”

Відносини власності  виконують системо утворюючу функцію в системі економічних відносин. Вони визначають:

• Спосіб поєднання робочої сили та засобів виробництва;
• Соціальну структуру суспільства, його поділ на класи;
• Характер використання та споживання створеного в процесі виробництва продукту;
• Специфіку обміну та розподілу створюваного продукту;
• Мету виробництва та характер управління економічними процесами.

Що ж є вихідною основою розвитку процесу формоутворення власності, які об’єктивні чинники  визначають структуру і принципи утворення її окремих функціональних форм та видів?

У принциповому плані  відповідь на поставлені запитання  є досить очевидно.

 

а) загальноприйняті форми власності

 

Кожна функціональна  форма власності має відбивати  насамперед рівень зрілості суспільного  поділу праці, бути адекватною структурі та ступені складності суспільної продуктивної сили, що використовується у виробництві.

Форма власності визначається специфікою суспільної продуктивної сили праці як об’єкта індивідуальної власності людини. Покликана створювати найоптимальніші умови для реалізації цієї сили, вона не може бути вищою чи нижчою, ніж ступінь розвитку останньої. Будь-які “забігання” вперед (так само, як і відставання) у процесі формоутворення власності від досягнутого рівня продуктивної сили суспільної праці негативно відіб’ються на розвитку її та у кінцевому підсумку стримуватимуть економічний прогрес.

В умовах товарного виробництва  і ринкових відносин лише конкуренція  здатна виявити ефективність певної форми власності порівняно з  іншими та перспективи її економічного відтворення.

Водночас положення  про об’єктивну обумовленість процесу  формоутворення власності рівнем та характером розвитку суспільної продуктивної сили праці людини не повинно абсолютизуватися.

Економічні явища і  процеси завжди являють собою  багатомірну структуру. Такими ж багатомірними є й причинно-наслідкові зв’язки, що визначають логіку їхнього розвитку. Відношення власності не є тут винятком. Перебуваючи в постійній динаміці, вони зазнають на собі впливу не окремого якогось чинника, а широкого спектру соціально-економічних, політичних, внутрішніх та зовнішніх чинників, а також культурно-національних умов і традицій того чи іншого суспільства. Це, у кінцевому підсумку, визначає не лише структурну множинність, а й можливу альтернативність процесу формоутворення.

Більш того, як свідчить практика, форми власності реалізують себе не у чистому вигляді.

Кожна форма власності  за своїм змістом багатоструктурна.

Вона неодмінно містить  різноманітні структури – нові й  старі, ті, що відживають і щойно  народжуються, стимулюють і водночас стримують процеси економічного розвитку.

Еволюція форм власності

 

Власність

племінна

 

общинна

 

Державна

Приватна

Обмежено-суспільна

Індивідуальна (сімейна)

Прив. Капіталістична

 

загальнонародна

 

 

У країнах з ринковою економікою виділяють два типи власності.

 

 

б) принципи формоутворення власності

 

Приватна власність. Це закріплення права контролю економічних ресурсів та життєвих благ за окремими людьми або їх групами. Приватна власність передбачає певне відчуження від інших осіб які не відносяться до числа власників, право контролю за певними об’єктами – капіталом, землею, доходом, кінцевими товарами тощо. Всі вони тепер стають персоніфікованими і мають певних власників.

Використання приватної  власності є одним з базових елементів змішаної економічної системи. Значна частка капіталу знаходиться в приватному володінні. Приватна власність на капітал, вироблені товари, отримані доходи є важливою умовою підтримки системи вільного підприємництва. (Див.додаток 1)

Приватна власність  має різновиди:

а) індивідуальна чи сімейна власність – право безпосереднього контролю об’єкта власності знаходиться в однієї особи чи сім’ї. На цій формі власності можуть, наприклад, будуватися фермерські господарства, невеликі магазини, майстерні, кафе. Її ще можна назвати необ’єднаною частиною власності;

б) пайова неакціонерна власність – об’єднана приватна власність, де право безпосереднього контролю об’єкта належить групі суб’єктів, які домовляються про спосіб керування ним. Ці суб’єкти називаються співвласниками, чи пайовиками – кожному з них належить певна доля (пай) об’єкта власності. Зазвичай величина цього паю визначається в грошовому виразі. Націй формі власності будується багато сучасних підприємств, так як вона має фінансові та деякі інші переваги;

в) акціонерна власність є також пайовою власністю. Але має важливі відмінності, тому її можна розглядати окремо від пайової. Акціонер – це той, хто вніс певний пай в капітал підприємства і натомість отримав титул власності: цінний папір – акцію. Акціонерна власність ніколи, якщо підприємство діє, не може бути фізично поділена, втрата чи придбання частини власності може відбуватися лише шляхом відчуження відповідних акцій.