Аналіз інфляційних процесів

Збільшення витрат виробництва на одиницю продукції зменшує прибутки та обсяг виробництва, який фірми готові запропонувати за наявного рівня цін. У результаті спадає пропозиція товарів і послуг, що підвищує рівень цін. У цьому випадку ціни роздувають витрати, а не попит, як то відбувається за інфляції попиту.

Інфляція витрат спостерігається тоді, коли крива сукупної пропозиції переміщується вгору, наприклад, із положення AS1 до AS2 (див. рис. 2). Важливими джерелами такої інфляції є збільшення номінальної заробітної плати і зростання цін на сировину та енергію.

Інфляція, що виникає через зростання витрат у періоди високого безробіття і неповного використання виробничих ресурсів, називається інфляцією витрат, або інфляцією пропозиції.

Таким чином, інфляція витрат пов'язана із скороченням сукупної пропозиції внаслідок дії несприятливих зовнішніх шоків – підвищенням цін на сировину, матеріали, підвищенням номінальної заробітної плати тощо, які сприяють зростанню витрат виробництва, падінню обсягів випуску і зайнятості, зростанню безробіття. Цей тип інфляції призводить до стагфляції – ситуації в економіці, коли одночасно відбувається підвищення рівнів інфляції та безробіття на фоні загального спаду виробництва.

Поєднання інфляції попиту та інфляції витрат створює так звану інфляційну спіраль.

Інфляція витрат називається так тому, що її викликає зростання витрат виробництва. Останні, в свою чергу, можуть підвищитись з Причини збільшення номінальної зарплати, цін на енергію та сировину тощо. Зростання витрат спонукає фірми чи 1) прямо піднімати ціни на свою продукцію, чи 2) скорочувати виробництво, яке стало менш прибутковим за існуючого рівня цін (в результаті зменшується сукупна пропозиція даної продукції, і ціни на неї знову ростуть). При цьому часто зростання витрат набуває характеру ланцюгової реакції. Підвищення оплати праці, скажімо, у енергетиків збільшує спочатку витрати енергетичного виробництва і тарифи на електроенергію, а після цього за ланцюгом – вартість телефонних послуг, проїзду в метро, виробництва хліба тощо. Саме з цим пов'язана небезпека для суспільства ввійти до так званої інфляційної спіралі зарплати і цін, коли кожне нове збільшення заробітної плати (не підкріплене підвищенням продуктивності, а лише таке, що компенсує інфляцію), через зростаючі витрати, викликає черговий виток зростання цін.

2. Особливості інфляції в умовах ринкової трансформації і Аналіз стану інфляційних процесів.

Високі темпи інфляції в перехідних економіках свідчать про те, що процес ринкового реформування економіки індукує імпульси до зростання загального рівня цін. Темпи інфляції у 80-90-х роках у різних групах країн подано на рис. 3. Проте не всі країни з перехідною економікою зазнали високої інфляції. Окремі з них, зокрема Чехія і Словаччина, не допустили гострого спалаху інфляції.

Рисунок 3. Динаміка інфляції у різних групах країн [23, 354]

У перехідному періоді відбувається глибоке реформування всіх економічних і соціально-політичних відносин. Лібералізація цих відносин відкриває слабини командної системи. Так, нагромаджений високий інфляційний потенціал, що в умовах фіксованих державними інституціями цін проявляється у вигляді дефіциту товарів і послуг, а також у зниженні якості продукції, після лібералізації цін перетворюється на відкриту інфляцію.

Інфляційний процес у перехідних економіках має як джерела, успадковані від проінфляційної командної економіки, так і джерела трансформаційного періоду, що випливають із поточної розбалансованості економіки, зокрема через прорахунки у макроекономічній політиці.

У більшості країн, що рухаються від командної економіки до ринку, розвинулися високі темпи інфляції на початку перехідного періоду, які в останні роки вдалося знизити до рівня 10-40%. Постає запитання: що спричиняє вибух цін: традиційні чинники (наприклад, недостатньо жорстка фіскальна політика і тиск заробітної плати) чи особливі чинники, притаманні лише перехідним економікам (наприклад, значні зміни відносних цін, необхідні для переходу до ринку).

Аналіз інфляційних процесів у перехідних економіках, які здійснювали реформи під егідою МВФ, показує, що високі темпи інфляції часто були пов'язані зі швидким зростанням грошової маси. Проте інколи фактичні темпи інфляції помітно перевищували передбачувані – навіть у разі дотримання зобов'язань стосовно обсягу грошей в обігу. Це означає, що зв'язок між зростанням грошової маси та інфляцією у перехідних економіках може непрогнозовано порушуватися, тобто само по собі зростання грошової маси повністю не пояснює інфляції у цих економіках, принаймні у короткостроковому періоді.

Економісти здебільшого вказують на дві основні групи чинників, які підживлюють інфляційний процес після початкового вибуху цін, спричиненого їхньою лібералізацією. По-перше, це зростання грошової маси для покриття фіскальних зобов'язань, що нерідко відображає повільність структурних реформ. По-друге, це вищі темпи зростання зарплати порівняно зі зростанням продуктивності праці. Інколи важливими чинниками інфляції можуть бути політика підтримання високого реального обмінного курсу національної валюти, а також зміна відносних цін за відсутності їхньої гнучкості у напрямі до зниження.

У багатьох країнах з перехідною економікою джерелом високої інфляції була монетизація бюджетного дефіциту. З одного боку, звуження обсягу національного виробництва і послаблення можливостей вилучення податкових зборів різко знизили надходження до державного бюджету. З іншого боку, трансферні платежі та субсидії зростали. У багатьох випадках бюджетний дефіцит фінансувався за рахунок позик у банків або емісії грошей, що супроводжувалося зростанням грошової маси. Нерідко за відносно невеликого офіційного дефіциту бюджету значні кредити банківської системи державним підприємствам швидко збільшували кількість грошей в обігу. Отже, зростання грошової маси, пов'язане з фіскальною діяльністю держави, є одним із найзначніших джерел інфляції у перехідній економіці.

Поведінка заробітної плати підживлює інфляцію декількома шляхами. По-перше, зростання заробітної плати вищими за продуктивність праці темпами збільшує витрати на одиницю продукції та індукує зростання цін. По-друге, вищий фонд оплати праці зазвичай стимулює розширення кредиту, а отже й обсягу грошових надходжень до державних підприємств та уряду. По-третє, індексація заробітної плати може спричиняти значну інерційність інфляції. Таким чином, зростання зарплати у відповідь на інфляційний шок підживлювало інфляційний процес [23, 356].

Незважаючи на успішну дезінфляцію, країни з перехідною економікою поки що не можуть досягти рівня помірної інфляції, за якого різко знижується імовірність розвитку галопуючої інфляції та створюються оптимальні умови для економічного зростання. Для подальшого зниження темпів інфляції у цих країнах потрібні поглиблення структурних реформ, зміцнення фінансової та бюджетної систем, підвищення гнучкості цін і заробітної плати. Останнє передбачає повну відмову від адміністративного ціноутворення.

Стан інфляційних процесів в 1992-1997 роках.

Проблема інфляції має для України не стільки теоретичне, скільки суто практичне значення. Уже в 1991 р. – році проголошення курсу на незалежність – Україну охопила глибока інфляція (390% за рік), з якої вона остаточно не вийшла і в 2000 р. Українська дійсність дала багатий інфляційний матеріал, на базі якого можна перевірити та уточнити розглянуті вище теоретичні положення щодо сутності, форм прояву, причин та наслідків інфляції, а також виявити особливості перебігу інфляційного процесу в наших специфічних умовах [8].

Перш ніж розглянути особливості інфляційного процесу в Україні, слід визначити основні специфічні риси економічного і соціального життя суспільства в цей період. Найбільш загальною, специфічною рисою цього періоду в Україні є те, що він був перехідним, коли ринкові методи й елементи тісно перепліталися з командно-адміністративними не тільки в економічному житті, а й у свідомості творців економічної політики. Більш конкретно специфіку цього періоду можна звести до такого:

–                   Україна дістала в спадок від СРСР високозатратну, неефективну, високомонополізовану, з неринковою структурою (надмірно високою питомою вагою важкої промисловості) економіку, переважна частина якої не спроможна була працювати на засадах самофінансування і потребувала бюджетного дотування, що провокувало зростання бюджетного дефіциту;

–                   разом з такою – інфляційно орієнтованою – економікою Україна дістала в спадок і великий "інфляційний навіс" у вигляді 117,0 млрд. крб. вкладів населення в банках, насамперед в Ощадному, переважна частина яких була вимушеною, спричиненою дефіцитністю широкого асортименту споживчих товарів, і готовою "згвинтити" ціни при першій спробі їх лібералізації;

–                   Україна не розробила чіткої, розміченої в часі програми кардинальної ринкової трансформації економіки та інших сфер суспільства, а проводила свої реформи скоріше шляхом "спроб і помилок", за якого "спроби" зводилися переважно до підтримки будь-якою ціною "на плаву" старого виробничого потенціалу, а "помилки" – до неймовірного роздування бюджетних витрат на ці цілі. Чим довше утримувалась така ситуація в економіці, тим могутнішим генератором інфляції вона ставала [8].

На цьому фоні зростання цін в Україні набуло високих темпів і триває неупинно майже 10 років, тобто має всі ознаки класичної інфляції, про що свідчать дані, наведені в дод. 1.

З наведених даних видно, що в 1992-1993 рр. інфляція в Україні досягла гіпервисокого рівня (2100,0% та 10256,0% відповідно), що є найбільш вражаючою особливістю інфляційного процесу в Україні. Такої високої інфляції не зазнавала жодна з країн за мирних умов. Так, у Росії в перші роки перехідного періоду найвищою інфляція була в 1992 р. – 2609,0%, що майже в 4 рази нижче, ніж в Україні в 1993 р. У Білорусі найвища інфляція в цей період була в 1994 р. – 2321%, що в 4,4 рази нижче, ніж в Україні в 1993 р. Серед країн далекого зарубіжжя сучасними "чемпіонами" з інфляції вважаються Аргентина, Перу, Заїр та ін. Проте жодна з них поки що не перевищила "рекорд" України 1993 р. Аргентина найвищу інфляцію мала в 1989 р. – 3389,6%, Перу в 1990 р. – 7481,6%, Заїр у 1992 р. – 3860%. Таку надто високу гіперінфляцію в Україні в 1991-1993 рр. можна пояснити двома групами причин:

1) обвалом "інфляційного навісу", одержаного Україною в спадок з радянських часів унаслідок лібералізації цін в 1991-1992 рр., що спровокувало зростання платоспроможного попиту і цін за цей період більше ніж у 2 рази. Під впливом цього чинника роздрібні ціни в 1991-1992 рр. зростали значно швидше, ніж зростала грошова маса – в 1,6 і 1,9 рази відповідно. Цей розрив був спровокований не тільки прямою трансформацією вимушених заощаджень у платоспроможний попит, а й генеруванням цією трансформацією інфляційних очікувань та прискоренням швидкості грошей, особливо в 1992 р., коли одержані доходи в основному негайно витрачалися і купувалися товари не стільки для поточного споживання, скільки для зберігання, у тому числі для майбутнього перепродажу. Про це свідчить надзвичайно висока питома вага "поточної каси" (M1) в загальній масі грошей у 1992 р. – 82%. Більш високого рівня не було в жодному іншому році цього періоду;

2) надто ліберальною монетарною політикою, яку проводили уряд та центральний банк України. Досить сказати, що в 1991 р. дефіцит державного бюджету становив 14% від ВВП, у 1992 р. він зріс у двічі і становив 29% від ВВП. Органи монетарної політики, насамперед НБУ, без особливого спротиву монетизували цей величезний дефіцит шляхом прямого кредитування бюджетних потреб, оскільки ніякі інші джерела коштів у ті роки були для нього ще недоступними. Піти ж на скорочення бюджетних витрат заради оздоровлення грошей у владних структур не вистачило ні політичної волі, ні глибокого розуміння серйозної загрози майбутньому України від гіпервисокої інфляції. Більше того, Уряд, Президент та Верховна Рада поперемінно приймали протягом 1992-1993 рр. додаткові рішення щодо істотного підвищення цін та проведення непланових фінансових витрат, мотивуючи Їх гострою економічною чи соціальною необхідністю. Пов'язані з цим додаткові потреби в грошах догідливе задовольнялися НБУ за рахунок нарощування емісії грошей (у формі так званої кредитної емісії). НБУ, по суті, повністю втратив у ці роки статус самостійного, незалежного органу монетарної політики і слухняно проводив інфляційну політику, що диктувалася владними структурами переважно з політичних міркувань [8].

Другою особливістю інфляційного процесу в Україні була чітка, однозначна реакція динаміки цін на ужорсточення монетарної політики, переорієнтацію її на антиінфляційну ціль з другої половини 1993 р. Уже в 1994 р. темп інфляції знизився порівняно з 1993 р. у 20,4 разу. Уперше за чотири роки темпи зростання цін значно відстали від темпів зростання маси грошей (М3), що істотно підвищило реальне значення сеньйоражу та його роль у поліпшенні стану державних фінансів, позитивно вплинуло на реальне забезпечення економіки грошовою масою. Це можна пояснити тим, що економічні суб'єкти, передусім населення, повірили творцям нової монетарної політики, "пригнітили" свої інфляційні очікування, що спричинило уповільнення обігу грошей.

Третьою особливістю інфляційного процесу в Україні було те, що форсоване нарощування маси грошей та пов'язане з ним ще більше зростання рівня цін не тільки не сприяли економічному зростанню, а навпаки, поглиблювали економічний спад та зростання безробіття. Чим далі нові емісійні хвилі відштовхували криву попиту (рис. 4) вправо і вверх, тим далі вліво і вверх зміщувалася крива пропозиції і зростав рівень цін.

Рисунок 4. Зростання цін за ліберальної монетарної політики [8].

Якщо при зрівноваженості попиту (По) і пропозиції (Пр) у точці 1, якій відповідає рівень цін Р1, органи монетарного управління вирішать проводити більш ліберальну грошово-кредитну політику, щоб за рахунок збільшення пропозиції грошей забезпечити високу зайнятість чи монетизувати бюджетний дефіцит, то крива попиту неминуче переміститься з позиції По1 у позицію По2. Це може викликати короткочасне зростання обсягів виробництва і зайнятості (до Qn), й установиться нова точка рівноваги між попитом і пропозицією – 2, якій відповідатиме більший рівень цін – Р2. Зростання зайнятості і заробітної плати призведе до подорожчання робочої сили, що спричинить скорочення виробництва і пропозиції. Крива пропозиції Пр1 поступово зміститься вліво, в положення Пр2, установиться нова точка рівноваги – 3 і новий, ще більш високий, рівень цін – Р3 (при попередньому фізичному обсязі виробництва). Цей процес буде продовжуватися доти, доки органи монетарного управління робитимуть нові спроби за рахунок емісії забезпечити високу зайнятість і економічне зростання. У країні розпочнеться інфляція, зупинити яку можна лише відмовою від інфляційної монетарної політики.

Про це красномовно свідчать дані про темпи падіння реального ВВП в період розкручування гіперінфляції: у 1991 р. – 8,7%, у 1992 р. – 9,9%, у 1993 р. – 14,2%, у 1994 р. – 23,0%.

Ураховуючи певний часовий лаг між зростанням маси грошей та   інфляції   і   зміною   ситуації  в реальній  економіці, слід  визнати,  що   найбільше   падіння   обсягу  ВВП   у  1994   р.  є  наслідком   найвищої   інфляції   в 1993 р. [8]