Інфляція як проблема високого ділового циклу: показники, види, наслідки (міжнародне зіставлення)

 

Рисунок 3.1. Динаміка приросту ІСЦ (2002=0)

В Україні у II кв. 2009 р. вперше відбулося зниження індексу споживчих цін (ІСЦ) у кожному місяці (в середньому - на 1,3%) після суттєвого зростання в 2008 р. (на 13,4%). У річному вимірі інфляція різко знизилася з 11,0% (І кв. 2010 р.) до 9,4%. Основною причиною зниження ІСЦ було закінчення дії тимчасового шоку з боку пропозиції за окремими групами продовольчих товарів на початку року. Додатковим чинником зниження інфляції виступило стримування підвищення адміністративно-регульованих цін та тарифів [1, с.13]. Триваюче у першому півріччі укріплення реального обмінного курсу (РЕОК) гривні привело до зниження імпортованої інфляції, що разом із низьким споживчим попитом  стримувало базову інфляцію.

Стабілізація політичної ситуації та стану валютного ринку  сприяють зниженню інфляційних очікувань. Протягом 2007-2010 рр. найнижчий їх рівень  мав місце у II кв. 2007 р. (10,7%), найвищий – у I кв. 2009 р. (20,6%). У II кв. 2010 р. в Україні  інфляційні очікування на наступні 12 місяців склали 11,8% проти 14,6% у попередній період. Більшість респондентів (61,8%) пов'язує зміни споживчих цін зі зростанням витрат на виробництво, майже половина респондентів (49,8%) - з рівнем доходів населення [21, с.210]. Більше третини респондентів (37,6%) прогнозує, що зростання споживчих цін у наступні 12 міс. буде меншим 10%. Головними факторами, що сприяли оптимізму респондентів, були: поступове підвищення попиту, стабільність на валютному ринку, зменшення інфляційного тиску та позитивні зрушення в банківській системі.

Інфляційні очікування мають як зовнішні, так і внутрішні  аспекти, пов’язані між собою.  У II кв. 2010 р. умови фінансування України  на зовнішніх ринках дещо погіршилися, премія за ризик зросла на 25,8% за квартал проти 34,2% для нових ринкових економік у середньому. Одночасно, очікування на досягнення домовленості з МВФ та проведення пов'язаних із цим реформ стримувало падіння цін українських активів. В Україні найвищі очікування щодо зростання споживчих цін мають респонденти, які здійснюють операції з імпортом, а найбільш оптимістичні – ті, які здійснюють і експортні, і імпортні операції.

Інфляційні очікування різняться територіально: найвищі  прогнози спостерігаються у респондентів Київського регіону, Волинської, Львівської, Миколаївської, Херсонської та Черкаської областей. Респонденти АР Крим, Дніпропетровської та Хмельницької областей виявились найоптимістичнішими.

Прогнози інфляції мають  відмінності у різних соціальних груп. За розміром підприємств та формою власності найвищі інфляційні очікування відмічено у малих підприємств та тих, де частка державної власності у статутному капіталі не перевищує 25%.

Інфляційні очікування безпосередньо впливають на оцінку економічного ризику і прийняття управлінських рішень. У праці «Інфляція, раціональна оцінка та ринок» (Inflation, Rational Valuation, and the Market) Нобелівського лауреата Ф. Модільяні разом з Р. Кохом  стверджується, що премія за ризик буде зростати в періоди, коли фактична інфляція буде більшою, ніж очікувана, та навпаки, знижуватися, коли інфляційні рівні будуть нижчими, ніж очікувані [19, c.141].

Темпи приростів рівня  цін у короткостроковому періоді  мають певну інертність, або очевидний  часовий тренд. Під інертністю в  даному випадку розуміють наявність стійкої залежності поточної інфляції від попередніх значень темпів приросту. Часовий тренд передбачає очевидну тенденцію до зниження або зростання темпів приросту цін із випадковим характером коливань [23, c.43]. При оцінці майбутньої інфляції економічні агенти користуються переважно адаптивними очікуваннями, вони є головною основою неухильного зростання цін та інфляції.

Протягом 2008 – 1 кв. 2009 р. фактична інфляція перевищувала очікування (від 14,5% до 3,5%), найвища різниця мала місце у II кв. 2009 р. (18,6%). Починаючи з III кв. 2009 р. прогнозована інфляція була вищою за фактичну (на 9,6% у I кв. 2010 р., на 8,5 – у II кв. 2010 р.) [5].

Що може вплинути на рух  цін угору в 2011 році?

1. Фактор перший –  емісія гривні. Навколо випуску грошей точиться багато суперечок. На підтвердження того, що випуск в обіг грошей був забезпечений реальним зростанням економіки і не провокував інфляційні процеси, НБУ навів дані офіційної статистики. Зокрема, приріст споживчих цін у 2010 році становив 9,1%, значно уповільнившись порівняно з 2009 роком — 15,3% — та 2008 роком — 22,3%. Аналітики вважають, що в 2011 році емісія грошей буде помірною і кардинально на інфляцію не вплине.

Рисунок 3.2. Купівельна спроможність гривні (1998=100)

2. Фактор другий — ціни на пальне. Наприкінці 2010 року та в січні 2011 року ціна на пальне стали зростати, зокрема, через ліквідацію преференцій фірмі “Лівела”, яка у серпні-листопаді 2010 року була найбільшим безмитним імпортером пального. З 1 січня набрав чинності Податковий кодекс в частині підвищення на 40% акцизного збору, тобто на 50 копійок за літр. Сумарне зростання цін на пальне на 15-20% відсотків стане суттєвим фактором пришвидшення тарифів у найбільш залежних галузях, як транспортна та аграрна с подальшим негативним впливом на індекс споживчих цін.

Рисунок 3.3. Динаміка цін на нафту у світі та нафтопродукти в Україні

3. Фактор третій — підвищення цін на газ

4. Фактор четвертий — дорогі продукти. Очікуване зростання світових цін на їжу, а також розширення внутрішнього попиту приведуть до подорожчання продуктів в Україні. У кошику для розрахунку індексу споживчих цін вони становлять 53%.

Рисунок 3.4. Помісячні внески в зміну ІСЦ

5.    Фактор п'ятий — курсові коливання

6. Фактор шостий — дорогі кредити. Зараз банки володіють надлишковою ліквідністю. Їм вдалося відновити довіру вкладників, в тому числі завдяки високим ставкам за депозитами. Відтак, ставки за кредитами ще вищі, і вони недоступні для економіки. З цієї причини уряд та НБУ “висмоктують” ліквідність шляхом випуску державних цінних паперів.

Рисунок 3.5. Річна зміна кредитів та депозитів у %

7. Фактор сьомий — податковий пресс. Прийняття Податкового кодексу не додало платникам податків упевненості. Обіцянки знизити податковий тиск, запровадити податкові канікули, спростити адміністрування та виключити корупційну складову залишилися обіцянками. На практиці тиск посилився. [20]

Таким чином, всі ці чинники впливають як на саму інфляцію, так і на інфляційні очікування населення України. В основі інфляційних очікувань лежать об’єктивні чинники, пов’язані зі станом грошово-кредитного ринку, і суб’єктивні фактори їх сприйняття. Високі інфляційні очікування мають неоднозначний вплив на економічний розвиток. До негативних наслідків слід віднести: зменшення частки нагромаджень у структурі доходів населення та прибутків підприємств; зміщення у купівельних традиціях у бік товарів тривалого використання; ажіотажний попит на товарні групи, які в звичайних умовах не є затребуваними. Втім інфляційні очікування стимулюють суб’єктів ринку до посилення економічної безпеки і захисту своїх активів від інфляційного знецінення. Превалюючими у системі інфляційних очікувань українців є такі фактори: пропозиція продовольчих товарів, витрати виробництва, ціна на товари і послуги, доходи населення тощо. Останнє потребує реалізації ефективних програмних економічних методів у локалізації інфляційних очікувань.

 

 

 

 

4. Антиінфляційна політика: проблеми  і напрями реагування

Висока соціально-економічна "ціна", яку суспільство сплачує  за допущену інфляцію, вимагає антиінфляційних дій. Світова практика нагромадила в цій галузі певний досвід.

Антиінфляційна політика держави — це сукупність заходів державного регулювання, спрямованих на зниження темпів інфляції.

Дотепер сформувались два основних напрями, спрямовані на зведення темпів інфляційних процесів до мінімального рівня: кейнсіанський та монетарний.

Кейнсіанська антиінфляційна політика полягає в стабілізації сукупного попиту.

Монетарна антиінфляційна політика виникла на критиці кейнсіанського напряму, пропонуючи більш радикальні заходи щодо боротьби з інфляцією.

Існують кілька методів  монетарної антиінфляційної політики.

В умовах гіперінфляції  застосовується метод нуліфікації  грошей. Приклади: Німеччина 1925 p., Угорщина 1946 p., Україна 1994 р.

Метод шокової терапії передбачає зменшення дефіциту бюджету за рахунок скорочення витрат на соціальні програми, введення дорогого кредиту, скорочення податкових ставок. У результаті дорогого кредиту слабкі фірми банкрутують, а низька ставка податку заохочує сильні фірми. Таким чином, інфляція призупиняється. Однак застосування цього методу негативно впливає на добробут населення.

Метод градуювання, або поступових змін — метод монетарного напряму антиінфляційної політики. Він полягає у поступовому зниженні темпів зростання грошової маси. Ця політика дуже часто викликає інфляційну інерцію, коли минула інфляція породжує нову. Тому застосовують її тоді, коли зростання рівня цін становить не більш як 20 % на рік [10, с. 223].

Перевагами поступових змін інфляції є: поступове зростання цін та надання безробітним працівникам можливості перекваліфікуватися. Поступовий спад виробництва дає можливість підприємствам перепрофілюватися. Головний позитив — це соціальна стабільність у державі. Недоліками поступової ходи є, безумовно, невизначеність економічної політики та очікування інфляції.

Застосування одного з монетарних методів антиінфляційної  політики залежить від соціально-економічної  ситуації в країні та визначається конкретними умовами і можливостями.

Метод регулювання цін і доходів за допомогою заморожування цін і заробітної плати та обмеження її зростання. Цей підхід передбачає встановлення коефіцієнта виробничих втрат. Він показує, скільки відсотків реального ВВП потрібно витратити для того, щоб скоротити рівень інфляції на 1 %. Політика регулювання цін та доходів на практиці себе не виправдала, тому застосування її в економіці обмежене.

У сучасних умовах більшість  економістів пропонують дотримуватись  наступного методу антиінфляційної  політики: темп зростання пропозиції грошей має дорівнювати темпові економічного зростання країни.

Засоби боротьби з  інфляцією можуть бути як прямі так і непрямі.

Частіше всього проявляється наступна закономірність - чим більш  кризовою стає ситуація, тим більш  актуальні прямі засоби впливу уряду і центрального банку на економіку і грошову масу, як її складову частину.

Непрямі засоби включають:

1. Регулювання загальної маси грошей шляхом управління ними центральним банком.
2. Регулювання позикового і облікового процесу комерційних банків через управління ними центральним банком.
3. Обов'язкові резерви комерційних банків, операції центрального банка на відкритому ринку цінних паперів.
4. Операції центрального банка на відкритому ринку цінних паперів.
5. Регулювання процентних ставок комерційних банків через управління ними центральним банком.

Непрямі засоби не можуть працювати в нашій економіці  на повну потужність по причині її недостатньої "ринковості" [9, с.14]. Повноцінний ринок цінних паперів, в тому числі ринок державних зобов'язань у нас відсутній, а відповідно центральний банк не може впливати на грошову масу крізь куплю-продаж цінних паперів.

Прямі засоби регулювання покупної спроможності грошової одиниці, тобто боротьби з інфляцією, включають в собі:

1. Пряме і безпосереднє регулювання державою кредитів і тим самим - грошової маси.
2. Державне регулювання цін.
3. Державне (по угоді з профспілками) регулювання заробітної плати.
4. Державне регулювання зовнішньої торгівлі, операцій з іноземним капіталом і валютного курсу.

Практика прямого регулювання  грошової маси широко розповсюджена на заході. США неодноразово в 60х-70х роках заморожували ціни на численні товари. Півтора десятиріччя після другої світової війни знадобилося країнам західної Європи для початку лiбералiзації цін, та навіть неповної. Франція повністю лiбералiзувала ціни на внутрішньому ринку лише в 1986 року. Ф. Рузвельт виводив США із найглибшої кризи 30х шляхом жорсткого державного регулювання економіки. В більшості країн існували спеціальні закони, що обмежують прибуток від торговельного посередництва.

Нормалізація валютного курсу є абсолютно необхідною мірою для припинення усіляких нееквiвалентних міжнародних торговельних операцій. Реально оцінюючи можливості регулювання валютного курсу за рахунок інтервенцій центрального банка треба скати, що надій на успіх такої політики практично не існує. Очевидно, що курс долару зростає стрибками - в деякий момент центральний банк не має можливостей стримувати курс і його як би "прориває" [14]. Останній час центральний банк навчився використати кризові політичні моменти для таких стрибків.

До тих пір, поки іноземна валюта не буде використатися лише для задоволення імпорту і інших поточних платежів політика "ігри на пониження" приречена на поразку.

В цілому, слід визначити, що в нашому сьогоднішньому положенні  реально ефективні тільки прямі засоби боротьби з інфляцією - регулювання кредитів, цін і заробітної плати, регулювання валютного курсу і зовнішньої торгівлі. Проте схожі дії цього уряду не представляються можливими, вони ще більше похитнули би положення і без цього зазнавшу поразки на виборах "урядову" партію. Дії уряду за останні півтора роки змушують його тепер метатися між стримуванням грошової емiсiї і роздачею кредитів після чергового виступу промисловості.