Командно-адміністративна система. Її переваги та недоліки

     До  недоліків командно-адміністративної системи можна віднести і те, що у виробників відсутні стимули підвищувати  якість  товарів масового споживання і упроваджувати ефективніші  виробничі технології. Причина тому - відсутність конкуренції. Адже за відсутності альтернативи покупцям не остаётся нічого іншого, як купувати товари єдиного виробника. До того ж м'які бюджетні обмеження (про них мова пойдёт в наступному розділі) дозволяють підприємству функціонувати неефективно, оскільки воно в принципі не може збанкрутіти. Якоюсь мірою був прав Е.Т.Гайдар, коли писав, що при командно-адміністративній системі «збереження позиції керівника прямо залежить від його лояльності по відношенню до вищестоящого начальства, виконання значущих для керівництва завдань по об'єктах і номенклатурі випуску, але зовсім не від ефективності використання ресурсів і фінансових результатів», оскільки «масштаби підприємств фінансових і кредитних ресурсів, що виділяються в розпорядження, формуються в процесі ієрархічних торгів і украй слабо пов'язані з фінансовими результатами діяльності». Це, на думку Гайдаря, і є головним недоліком соціалістичної економіки. «Саме жорсткий зв'язок ефективності і фінансової стійкості із збереженням контролю над відповідними ресурсними потоками - найважливіший механізм, що забезпечує ринковій економіці успіх в змаганні з соціалізмом», - пише він. Звичайно, в ідеальній моделі командно-адміністративній системі само держава (а не конкуренція, як при ринковій економіці) повинна контролювати ефективність функціонування підприємств і прагнути підвищувати якість товарів, що випускаються, проте за часів СРСР це виходило не завжди.

     У числі важливих недоліків соціалістичної системи виділяють також відсутність  високих стимулів до праці, оскільки при ній відсутній мотив особистої  вигоди. Так, дохід виробника в цій економічній системі прямо не залежить від того, скільки і якій продукції він провів - він фіксований і визначається виключно посадою. Багато хто вважає, що сама природа людської натури така, що при колективному господарюванні він ніколи не трудитиметься також сумлінно, неначебто працював на себе, при чому це властивість людської натури неможлива нічим викоренити. У своїй книзі “Філософія і соціологія власності: російські реалії” Агдас Бурганов пише: «Відсутність власності у більшості народу в більшості держав аж до нашого часу різко ослабило його творчі потенції, виховало у нього зневажливе, аморальне відношення до праці, як правило, не на себе, а на "дядю"…» Звичайно, централізована держава володіє деякими інструментами, за допомогою яких воно може спонукати людей працювати з більшою продуктивністю, - це може бути загроза покаранням або навіювання ентузіазму, заснованого на вірі в світле майбутнє (у Радянському Союзі використовувалися обидва ці способу). Але чи можуть ці заходи викликати такий же високий стимул до праці, що і мотив особистої вигоди? Це залежить від того, наскільки велика упевненість людини в тому, що у разі недоброякісного виконання ним своєї роботи він буде неодмінно покараний, а також від того, наскільки сильна його віра в загальну ідею. Звичайно, якщо людина впевнена в справедливості соціалістичної ідеї і знає, що якщо він не виконає яку-небудь роботу, то за цим підуть негайні санкції, то він трудитиметься нітрохи не гірше, ніж у тому випадку, коли його дохід пропорційний його праці. Але, на жаль, за часів СРСР так було не завжди.

     Багато  авторів критикують соціалізм також за концепцію визначення частки  кожного учасника виробничого процесу на основі трудових витрат. Вони аргументують це тим, що існує різна якість роботи, різна продуктивність праці і, що саме головне, безліч його різновидів (від високоінтелектуального - до чисто фізичного), а тому об'єктивно оцінити його вартість досить складно.

     Активній  критиці соціалістична система  піддається і за те, що вона сприяє концентрації великої влади в руках однієї людини (групи осіб),  що може привести до встановлення в країні тоталітарного режиму і проведення державою агресивної зовнішньої політики. Дійсно, епоха «сталінізма», наприклад, супроводилася масовими репресіями, а що стосується агресивної зовнішньої політики, то тут як приклад можна привести напад СРСР на Фінляндію (1939), введення військ до Угорщини (1956), Чехословаччини(1968), Афганістану (1979).  Цікаво розглянути позицію з цього питання прихильників соціалістичної ідеї. Так, А.Проханов в програмі «Свобода слова» сказав: «Не Сталін зі своїм Гулагом скинув ядерні бомби на Херосіму і Нагасакі». Сенс цієї фрази полягає в тому, що і істинне демократична держава може здійснювати необгрунтовану агресивну політику проти інших держав, при цьому суспільна позиція або не враховуватиметься взагалі, або ж керівництво державою через ЗМІ нав'язуватиме суспільству думку про необхідність такої політики. Це підтверджують і останні події в світі, коли 21 березня США і Великобританія в обхід Совбеза ООН і порушуючи міжнародне право зробили необгрунтовану агресію проти Іраку. При цьому масові демонстрації протесту у Великобританії ніяким чином не вплинули на ситуацію, а в США більшість населення упевнені, що їх країна здійснює «благе діло», що говорить про добре організовану урядову пропаганду (люди ж, що беруть участь в антивійськових демонстраціях піддаються масовим арештам). Це теж є свого роду тоталітаризмом, хоча і м'якшим і що не йде в яке-небудь порівняння з «сталінскими репресіями».

     До  недоліків командно-адміністративної системи відносять також і  великі розміри тіньового сектора. Так, вже до початку 70-і років   3-4% ВВП СРСР проводилися в тіньовому секторі, а в період з початку 60-х по кінець 80-х в середньому масштаби тіньового сектора збільшилися в 30 разів (у будівництві - в 60 разів, у сфері транспорту і зв'язку - в 40 разів, в сільському господарстві і промисловості - в 30 разів). Проте потрібно відзначити, що після розвалу СРСР розміри тіньового сектора не зменшилися. За словами заступника голови Держкомстату Росії Валерія Галицького, в даний час "частка тіньового сектора російської економіки складає близько 20 відсотків від ВВП", при цьому "в промисловості частка тіньового сектора складає близько 10-11 відсотків, а в торгівлі вона доходить до 60 відсотків". А обслуговують його, по різних оцінках, від 40 до 50 мільярдів наявних доларів. Звичайно, як і у випадку з корупцією, слід чекати, що подальші ліберальні перетворення понизять масштаби тіньового сектора, але повністю його ліквідовувати вони, природно, не зможуть. Необхідно також відзначити, що витоки тіньового сектора в ринковій економіці і в соціалістичному господарстві різні. Якщо для ринкової системи розростання тіньового сектора пов'язане з нижчими витратами на підпільне виробництво, наявністю попиту на заборонені законом товари і послуги, а також ухиленням від сплати податків, то для командної економіки головною причиною є дефіцит. Ми вже зачіпали в цьому розділі проблему об'єктивного відображення плановими завданнями потреб населення і потреб підприємств в різних ресурсах. Якщо планове завдання не враховує об'єктивно потреб населення і підприємств, то виникає дефіцит.  
 

Розділ 2

Командно-адміністративна  система в радянській Україні

2.1 Соціалістичні реформи 1965-1970 років                                                                 

     Проект  Директив по восьмому п'ятирічному плану розвитку народного господарства СРСР (1966-1970) розроблявся з великими труднощами. Уже в самому розпалі роботи (1963-1964) стало зрозумілим, що завдання, закладені в Програмі партії, в тому числі і на 1970 рік, виконати неможливо. В зв'язку з цим виникає ідея розробити ще один семирічний план на 1966-1972 роки. Це було зроблено для того, щоб замаскувати неможливість виконання завдань, визначених XXII з'їздом партії. Але наприкінці 1963 року вирішили відмовитись від цієї ідеї і знову повернулись до необхідності розробки плану восьмої п'ятирічки. Зокрема планувалось збільшити продуктивність праці в промисловості на 33-35%, прибуток - більше ніж в два рази. 80% приросту продукції планувалось забезпечити за рахунок зростання продуктивності праці (проти 62% в сьомій і 72% в шостій п'ятирічках). Передбачалось приділити першочергову увагу розвитку сільського господарства, виробництву товарів споживання, росту реальних прибутків населення.

       Однак здійснити заплановане  було неможливо без кардинальних змін в економіці. В зв'язку з цим гостро постала проблема її реформування. У вересні 1965 року на Пленумі ЦК було прийнято постанову "Про покращання управління промисловістю, вдосконалення планування і посилення еко­номічного стимулювання промислового виробництва", у відповідності з яким розпочалась нова економічна реформа. Було вирішено ліквідувати раднаргоспи і повернутись до галузевого принципу управління. Заново були створені союзно-республіканські і загальносоюзні міністерства у відповідності з галузевим принципом.

       Наступним важливим напрямком  даної реформи стала зміна  всієї системи планування і  економічного стимулювання. Було  визнано доцільним ліквідувати  надто жорстку регламентацію  господарської діяльності підприємств.  З цією метою зменшили кількість планових показників, які визначались центром. На відміну від попередньої системи, яка була зорієнтована на валові показники, тепер основним показником стало збільшення об'ємів реалізованої продукції підприємств. Передбачалось, що критерієм оцінки господарсь­кої діяльності підприємства буде отриманий прибуток (рента­бельність виробництва) і виконання завдань з поставок найважливіших видів продукції.

     У відповідності з постановою було вирішено розширити економічні права  підприємств, розвивати прямі зв'язки між виробниками і споживачами на принципах взаємної матеріальної відповідальності і зацікавленості. Передбачалось запровадити в практику відносини, які базувались би на господарських договорах між підприємствами.

       З метою підвищення ролі економічного  стимулювання була здійснена спроба вдосконалення системи ціноутворення на користь низькорентабельних виробництв. Справа в тому, що в ра­дянській економіці поряд з високорентабельними заводами і фабриками завжди існувала велика кількість збиткових підприємств (наприклад, вся вугільна промисловість). Дуже час­то на деяких високоприбуткових підприємствах були дільниці, що випускали необхідну для населення, але збиткову продукцію. Тому підприємства не бажали випускати дану продукцію. В зв'язку з цим посилилось значення таких важелів, як ціна, прибуток, премія, кредит, яким поверталось їх початкове значення.

     На  початку 1970-х років, коли в економіці  ще відчувався вплив реформи 1965 року, стало очевидним, що вона поступово  припиняється, хоча ніхто не відміняв економічних методів управління, а в партійних документах постійно підкреслювалась необхідність підвищення фондовіддачі, зниження виробничих затрат і т. д.

     Таким чином, економічна реформа 1965 року знаменувала собою найбільш масштабну спробу вдосконалення соціалістичної системи господарювання, але ця спроба виявилась половинчатою і не дала помітних стійких результатів. Партійне керівництво країни, здійснивши декілька кроків вперед до ринку, не насмілилось на подальшу трансформацію господарської системи, оскільки це неминуче зумовило б необхідність і політичної лібералізації.

2.2 Наростання кризових явищ в радянській економіці

     Як  універсальний засіб розв'язання всіх соціально-еконо­мічних проблем  проголошувалось підвищення керівної ролі комуністичної партії, поширення партійного контролю на всі сфери життя суспільства. У відповідності з рішеннями XXIV з'їзду КПРС (1971) в Статут партії було внесено положення про те, що правом контролю за діяльністю адміністрації, на­ділялись партійні організації не тільки в сфері виробництва, а й у науково-дослідних інститутах, навчальних закладах, культурнопросвітницьких установах тощо. При цьому зберігалось унікальне становище: партія всюди керує і контролює, а за помилки відповідають державні органи і керівники підприємств.

       По всій країні поширилась практика організації різноманітних "починів", що була спрямована на досягнення небувалих господарських результатів типу: здати державі "6 мільйонів тонн узбекської бавовни", "1 мільйон тонн кубанського рису", "казахстанський мільярд пудів зерна" та ін. При цьому зовсім не підраховувались прямі збитки, що були пов'язані з велетенським напруженням людських ресурсів, з порушенням екології.

     В ці роки керівництво країни намагалось відійти від екстенсивного розвитку економіки, але робити це вдавалось все важче. І хоча офіційно було заявлено, що країна іще в 1930-х роках пройшла стадію індустріалізації, в дійсності економіка СРСР 1960-х — 1970-х років не відрізнялась високим рівнем технічного розвитку. Як і раніше, відбувався процес переходу від домашинних методів праці до машинної техніки в усіх галузях матеріального виробництва, в той час як промислово розвинуті країни уже давно пішли вперед по шляху науково-технічного прогресу.

       Зокрема, частка зайнятих важкою  фізичною працею в промисловості СРСР на початку 1980-х років складала близько 40% (50 млн. осіб), в будівництві - 60%, в сільському госпо­дарстві — близько 70%.

       Для немеханізованих виробництв  були характерними низький рівень  організації праці, порушення  трудової дисципліни, пов'язані з пияцтвом, високий рівень плинності кадрів.

     Поступово наростала ціла система блокування економічних важелів регулювання  народногосподарських пропорцій, в  результаті чого сформувався механізм соціально-економічного гальмування. Середньорічний обсяг виготовленої продукції в країні (в натуральному виразі) за 1979 - 1982 роки виявився на 40% меншим у порівняні з 1978 роком. Додаткові надходження енергоносіїв і сировини на експорт не дозволили подолати загальне розбалансування в господарстві країни. Гострий дефіцит, неможливість задовольнити потреби населення в найбільш необхідних товарах, відсутність стимулів праці - все це приводило до соціальної і фізичної деградації суспільства.

     З метою підтримки постійного мобілізаційного  характеру радянської економіки  практично щорічно встановлювались чергові ювілейні дати, які необхідно було зустрічати високими трудовими досягненнями, брати на себе підвищені зобов'язання, про виконання яких оголошувалось на святкових зборах, мітингах.

2.3 Перебудова та її підсумки