Характеристика неоліберального напрямку економічної теорії: сутність, основні школи, представники і їх теорії

    Планування  економіки Алле оцінює, виходячи з «теореми еквівалентності», сформульованої ним у книжці «У пошуках економічної дисципліни»: будь-яка ситуація врівноваження (навіть окремий випадок) економіки є ситуацією максимальної ефективності, і навпаки, будь-яка ситуація максимальної ефективності є ситуацією, що свідчить про врівноваження ринкової економіки. Він наголошує, що планування слід розглядати як свідоме створення ситуації врівноваження економіки, однак обмежує планове втручання держави тільки індикативною діяльністю, яка запобігає кон'юнктурним коливанням, порушенням економічної рівноваги, але не перешкоджає вільному вибору. Регламентуючу і контролюючу функції держави він заперечує, надаючи останній роль статиста, що на підставі даних про розвиток економіки формує основні планові показники.

    Контроль  Алле вважає не дуже дійовим інструментом. Єдиний об'єктивний і ефективний контролер  — це ринок. На його думку, об'єктом  контролю мають бути тільки державні витрати та грошовий обіг.

    На  відміну від інших економістів, Алле не відносить соціальної сфери до другорядних, похідних від рівня розвитку економіки, а розглядає її як чинник і водночас наслідок економічного зростання. На його думку, можна гармонізувати економічне зростання й соціальні відносини, не узалежнюючи ці відносини лише від успіхів економіки. Вирішення соціальних проблем він зв'язував з активністю самих суб'єктів, але цю активність трактував у контексті виникнення нових інституціональних утворень, тобто розвитку «системи участі в прибутках», «системи соціального партнерства» за сприяння держави. Зважаючи на те, що приватна власність зумовлює соціальну нерівність, держава, котра захищає приватну власність як основу ефективної економіки, зобов'язана створювати інституціональні умови для вирівнювання доходів, гарантувати їх певний рівень і розвивати соціальну сферу.

    У цілому економічні ідеї Моріса Алле є  поєднанням неокласичних підходів до аналізу ринкових відносин з інституціоналістським розумінням ролі держави [6, c. 35]. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ  ІV

ВНЕСОК  НЕОЛІБЕРАЛІЗМУ В РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ

    У цілому неоліберализм зробив помітний внесок у процес пізнання в рамках буржуазної політекономії, зробивши серйозні висновки з кризи 1929 – 1933 років. Він показав, що без активного регулювання державою інституціональних основ господарського механізму, спрямованого на створення солідних загальних умов ведення ринкового господарства і твердих рамок для конкурентної боротьби, капіталізм приречений на глибокі потрясіння і ставить під погрозу власну життєздатність. Ця ідея неолібералізма після другої світової війни в тій або іншій формі і мірі одержала визнання правлячих кіл країн Заходу і знайшла відображення в їхній економічній політиці.

    Однак свого піку розвиток неолібералізму досяг в 1980-х – 1980-х роках. Як можна оцінити досягнення неолібералізму після двадцяти років його панування? На першому етапі неолібералізм привів до збільшення наслідків структурної кризи. Рівень безробіття досяг свого піка в Сполучених Штатах у середині 1980-х років; ще більш тривала хвиля безробіття захлиснула Європу. «Третій світ» був розорений борговою кризою; грошово-кредитні і фінансові інститути були похитнуті навіть у Сполучених Штатах. Великі грошово-кредитні і фінансові кризи свідчили про нову фінансову нестабільність у світовій економіці. Росла спекуляція на фондових біржах великих капіталістичних країн, збільшуючи існуючу погрозу фінансового краху. Але інфляція дійсно знизилася. У Сполучених Штатах рівень безробіття поступово знижувався, поки не досяг рівня 1960-х років.

    Протягом  останніх декількох років подібне зниження почалося й у Європі. Незважаючи на існуючу погрозу спаду, Сполучені Штати пишаються своїм ростом, чим викликають заздрість в інших країн. Спекулятивний «мильний міхур» тепер здувається, а погроза серйозного краху дотепер не здійснилася.

    Для оцінки внеску неолібералізму в світову економіку розглянемо економіку США.

    Однією  з відмінних рис неолібералізму часто називають зростання соціальної нерівності. Зростання доходів і багатства найбільш багатої частини населення настало зразу за періодом спаду й у якійсь мірі може вважатися відновленням. Під час першого етапу структурної кризи 1970-х років низький прибуток, розподіл дивідендів і відсотків у сполученні з високими темпами інфляції привели до значного зниження доходу правлячих класів. Як показано на рисунку 4.1 , частка загального багатства в США, що знаходиться в руках 1% найбільш багатих домогосподарств, коливалася між 30-35% протягом перших десятиліть після Другої світової війни. Цей відсоток знизився до 22% у 1976 році. Неолібералізм привів до повної зміни напрямку розвитку, і цей показник виріс до 38% у 1998 році.

                          Доля багатства (%)

    

Рік

    Рисунок 4.1 [2, с. 35 ]

    Доля  загального багатства, що знаходиться  в руках

     1% найбагатших домогосподарств в США

    Однак, з іншого боку,  позитивним проявом  неолібералізму в економіці США  є керування гаслом неолібералізму стає: «Усі капіталісти». Його основними практичними складовими є: дійсний розподіл акцій на користь найманих робітників як доповнення до заробітної плати; фондові опціони; пенсійні фонди. Ефективність цих методів зростає завдяки податковим стимулам. Такі інститути, як пенсійні і взаємні фонди, що виникли до неолібералізму, досягли безпрецедентного рівня розвитку, і вони залишаться основним елементом неоліберальної системи, прив’язавши верхню половину домогосподарств до долі капіталу. У формуванні цього компромісу значний ріст фондової біржі із середини 1980-х років виявився несподіваною удачею. Середні класи, що мали деякі фінансові активи, по суті, погодилися з тим, що найбільш вільні капіталістичні правила сприяють росту їхнього рівня життя і що класові бар’єри можуть бути поступово переборені. Цьому благополучному періодові прийшов кінець.

    У 1980-х роках підйом неолібералізму привів до серйозної фінансової кризи в Сполучених Штатах. Масштабність події відбита на рисунку 4.2, на якому показана кількість що розорилися і вижили банків і ощадних асоціацій. Графік говорить сам за себе. Криза виникла через різкий ріст реальної процентної ставки на початку 1980-х років. Зворотний вплив на американські банки боргової кризи так званих менш розвитих країн було значним. Відзначимо, що в тій або іншій мірі від нього постраждала більшість передових капіталістичних країн. Ця фінансова криза відбивала збільшення структурної кризи і насадження неолібералізму, і його можна вважати перехідним явищем.

    Різкому порушенню роботи фінансових інститутів необхідно протиставити відносну стабільність макроекономіки (досить стійкий ріст) із середини 1980-х років. На рисунку 4.3 показані щорічні темпи зростання виробництва    в    США

    

    Рисунок 4.2 [2, с. 35]

    Застраховані  комерційні і ощадні банки (__)і

    кредитні асоціації(----), котрі були закриті в США

для кожного  кварталу з 1975 року. На цьому графіку  можна помітити негативні темпи зростання виробництва під час спаду 1980 і 1982 року і піка у 1983 році, що збігся з появою неолібералізму. Але ріст був винятково стійким протягом іншої частини періоду, за винятком спаду в 1993 році. Таким чином, якщо не враховувати первісний період помітних пертурбацій (перехідні роки), можна стверджувати, що неолібералізм сприяв забезпеченню макроекономічної стабільності. Незважаючи на нинішній спад, він складає предмет гордості США.

    Темпи росту виробництва (%)

    

Рік

    Рисунок 4.3 [2, с. 35]

    Щорічні темпи росту виробництва

    по  кожному кварталу в США

    Цілком  можна провести паралель між двома  останніми десятиліттями і початком XX століття, і особливу роль тут грає Велика депресія. Між 1920-ми й останніми п'ятнадцятьма роками є багато спільного: нові тенденції в технології і розподілі; сміливі грошово-кредитні і фінансові інновації; хвиля злиття компаній; і, імовірно, не випадкове різке підвищення індексів фондової біржі. Економісти бачать зв'язок між попитом і біржовими індексами в тім, що стосується депресії, затверджуючи, що за крахом Уолл-Стріт наприкінці 1929 року пішло зниження попиту. Тут передбачається, що пожвавленню сприяв ріст фондової біржі. Те ж справедливо і для недавнього процвітання в Сполучених Штатах, принаймні, протягом 1990-х років [2, с. 35].

    ВИСНОВКИ

    Неолібералізм як одна з панівних ідеологічних систем ХХ століття є синкретичним типом політичної свідомості, органічно поєднуючи у собі риси класичного лібералізму та нові, модерністські концепції і погляди. Відкритість неоліберального світогляду виявилася тим чинником, який сприяв його життєстійкості та популярності. Найбільшим надбанням неолібералізму можна вважати здатність його ідеологів та провідників ефективно реагувати на виклики часу, висуваючи альтернативні проекти суспільного розвитку.

    Неоліберальна економічна концепція є результатом  історичного розвитку ліберального напрямку економічної думки. Неоліберальна  концепція другої половини ХХ століття виходить з необхідності мінімізувати державну участь, орієнтуватися не на змішану економіку, а на економіку, засновану на приватній власності. Ця концепція базується на принципі саморегулювання ринкової економіки, вільного від зайвої регламентації держави.

     У рамках неоліберального економічного напрямку існувало кілька центрів.

     Щодо  Лондонської школи, то особливе значення для сучасної економіки має вчення Хайека, адже його пропозиція скасувати державну монополію на випуск грошей уже частково реалізована в сучасних національних грошових системах. Хоча Центральні банки і зберігають монополію на емісію банкнот: у відкритих економіках вільно обертаються іноземні валюти, конкуруючи з національною валютою, іноземні банки конкурують з національними банками; державна монополія поширюється тільки на емісію грошової бази, а не на пропозицію грошей; суспільна думка багато в чому вже усвідомило згубність надмірної емісії грошей, її зв'язок з інфляцією.

     Монетаристська  програма державного регулювання знайшла широкий відгук серед урядів США, Великобританії й ФРН. У певній мірі їхня концепція зробила позитивний вплив на розробку антиінфляційних заходів у США і Великобританії в 80-і роки. Але застосування на практиці рекомендацій монетаристів не завжди дає відчутні результати і викликає критику з боку економістів, що висловлюють серйозні сумніви з приводу її кінцевого ефекту, оскільки, монетаристи припускають класичний ринок, якого зараз не існує.

    Основна ж заслуга Ордоліберальної школи  неолібералізму, в тому числі й  одного з найвідоміших її представників, полягає у становленні в ФНР соціально-ринкової економіки, що відбулось у дуже стислі строки і допомогло вийти країні з післявоєнної кризи і пережити розгром її правлячої еліти – фашизму.

    Критики неолібералізму ж вказують на згубність  неоліберальної економічної політики щодо вирішення проблем кризових економік, істотне зниження стандартів у сфері праці, наростаючі збитки навколишньому середовищу.

    ДОДАТКИ

    ПРЕДСТАВНИКИ  НЕОЛІБЕРАЛЬНОГО  НАПРЯМКУ В ЕКОНОМІЧНІЙ  ТЕОРІЇ

      
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     В. Ойкен 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Л. Ерхард

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      Ф. Хайек

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

М. Алле 
 
 
 
 
 
 
 

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      Фрідмен 
 

      М. Фрідмен 
 
 
 
 
 

М. Фрідмен 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Економічна теорія на порозі ХХI століття / Під ред. Ю.М. Осипова. – С.-П., 1996. – 126 с.
2. Жерар Дюменіль, Домінік Леві. Природа и протиріччя неолібералізму // Прогнозис. – 2005. – №2. – С. 15-25.
3. Жид Ш., Рист Ш. Історія економічних учень. – М., 1995. –  362 с.
4. Історія економічних учень / Під ред. Л. Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко. – К., 1999. – 175 с.
5. Ковальов І. Н. Історія економічних учень. – Ростов на Дону.: Фенікс, 1999. – 203 с.
6. Ковальчук В. М., Сарай М. І. Історія світової економічної думки. – Тернопіль, 1996. – 76 с.
7. Костюк В.Н. Історія економічних учень. – М.: Центр, 1997. – 224 с.
8. Мілтон Фрідмен. Політика заважає реформам // "НГ - Політекономія". – 1999. – №10. – С. 12-13.
9. Нурєєв Н. Р. Соціальне ринкове господарство: витоки, концепція, практика – М., 2001. – 43 с. 
10. Рузавін Г.І., Мартинов В.Т. Курс ринкової економіки / Під ред. Г.І. Рузавіна. – М.: Банки і біржі, ЮНІТІ, 1994. – 319 с.
11. Улюкаєв А. Постсоціалістичний лібералізм // "НГ - Політекономія". – 1999. – №11. – С. 21-23.
12. Харц Л. Ліберльна традиція в Америці  / Під ред. Согріна В.В. – М.: Прогрес – Прогресс-Академія, 1993. – 400 с.
13. Юхименко П. І., Ільєнко А. А. Історія економічних учень. – К: Біла Церква, 1999. – 45 с.
14. Ядгаров Я.С. Історія економічних учень. – М.: ІНФРА-М, 1999. – 320 с.