Характеристика неоліберального напрямку економічної теорії: сутність, основні школи, представники і їх теорії

     На  відміну від неокласики, в методологічному інструментарії неолібералізму маржиналізм не займає самостійного, а тим більше центрального місця. Він, звичайно, враховується неолібералами як розповсюджений у буржуазній політекономії теоретичний прийом, але не застосовується ними як найважливіший інструмент дослідження.

     На  відміну від авторів неокласичних теорій росту і виробничих функцій, що зосередилися на дослідженні кількісних аспектів капіталістичного відтворення, неоліберали ставили в основу якісні, інституціональні проблеми. Рішення таких проблем вони вважали достатньою передумовою для усунення фундаментальних кількісних диспропорцій процесу відтворення. Тому в неоліберальній літературі проблема темпів господарського розвитку і регулювання економічного росту не грає помітної ролі.  
      З традиційним лібералізмом неолібералізм ріднить насамперед ідея індивідуальної волі на основі всілякого зміцнення і заохочення приватної власності на засоби виробництва. Разом з тим неоліберали на відміну від своїх попередників оцінювали процеси господарського життя з макроекономічних позицій, а не мікроекономічно, з погляду інтересів окремих приватних підприємців – власників підприємств.

     Крім  того, неолібералізм відрізняється  від «старого» лібералізму епохи  капіталізму вільної конкуренції  тим, що він виступив за активне державне втручання в економіку. Причому об'єктом цього втручання неоліберали на відміну від кейнсіанців вважали не сам процес відтворення, а інституціональні основи механізму прибутку і конкуренції.

     Основним  методом неолібералізму є метафізичний метод, що полягає в порівнянні існуючої економіки з ідеальною. Неоліберали визнавали змішаність економіки, що полягала у поєднанні централізованого способу господарювання з ринковим.

     Сучасних  лібералів поєднує спільність методології, а не концептуальні положення. Одні з них дотримуються правих поглядів (проповідники абсолютної свободи, супротивники втручання держави в регулювання економіки), інші - лівих (визнання необхідності участі держави в економіці). Однак усі неоліберали першочергово приділяють увагу поводженню окремої людини, фірми, рішенням, прийнятим на мікрорівні. У розумінні суспільного розвитку неоліберали стоять на позиціях еволюціонізму.

       Тому більш правильним є розглядати неолібералізм з різних сторін і з точки зору різних його представників. Скоріше правий у цьому відношенні Нурєєв Р. М., що воліє говорити про різні відтінки «неоліберального спектра» (Таблиця 2.1). 
 

       Таблиця 2.1 [9, с. 35]

    Неоліберальний спектр

     У рамках неоліберального економічного напрямку існувало кілька центрів у  Німеччині, США, Англії, Франції: Ордоліберальна школа, яскравими представниками якої є Л. Ерхард, В. Ойкен; Чиказька школа (або Монетарна школа) - М. Фрідман; Лондонська школа - Ф. Хайек; Французька школа (Дирижизм) – М. Алле [14, с. 35].  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    РОЗДІЛ  ІІІ

    ОСОБЛИВОСТІ ПОГЛЯДІВ ПРЕДСТАВНИКІВ НЕОЛІБЕРАЛЬНИХ ШКІЛ

    3.1.  Характерні особливості поглядів представників Ордоліберальної школи в Німеччині

    Особливостями німецького неолібералізму є те, що представники цієї течії не обмежуються методологією неокласиків, а застосовують також інституціональні підходи, розроблені ще історичною школою. Німецька неоліберальна теорія поєднує ідеї сильної держави, що виконує інституціональні, організаторські та виховні функції, і має на меті свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на особливий менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопожертви, та на неокласичні ідеї саморегулювання економіки. Німецький неолібералізм часто називають «ордолібералізмом» за назвою щорічного видання фрейбурзької школи — журналу «Ордо», заснованого 1948 р. Ойкеном і Бьомом.

    Одну  з німецьких неоліберальних шкіл очолили Вільгельм Репке і Олександр Рюстов. Вона склалася в еміграції, у Стамбулі, після приходу нацистів до влади, під сильним впливом ідей і поглядів Л. фон Мізеса. Заслугою їх були: розробка загальних основ і пріоритетів теорії та політики неолібералізму, аналіз його соціальних функцій та специфіки по відношенню до економічної платформи класичного лібералізму, теорії природного порядку. Особлива увага приділялася питанням теорії економічного ладу і економічної політики, розмежуванню і взаємозв'язку цих понять.

    Друга група місцевих неолібералів сформувалася навколо Вальтера Ойкена і Франка Бьома у Фрайбурзькому університеті. На відміну від В. Репке і О. Рюстова, вони починали як самостійні дослідники, потім залучили багато наукової молоді, що привело до виникнення Фрайбурзької школи неолібералізму. Фрайбурзька школа сформувалася на базі критики деяких теоретичних положень німецької історичної школи. Ойкен вважав помилкою те, що історична школа залишала поза увагою домінуючу роль економіки, зосереджуючись на виховній та інституціональній функціях держави, які в кінцевому рахунку були поставлені на службу диктатурі. Коли після війни в країні розгорнулась дискусія щодо використання кейнсіанських методів управління економікою, представники фрайбурзької школи виступили проти. Вони вважали, що кейнсіанство сприятиме формуванню авторитаризму, до якого завжди була схильна німецька нація. Методом запобігання диктатурі представники Фрайбурзької школи вважали встановлення конкурентного ладу та обмеження втручання держави в економіку, і протиставляли як кейнсіанству, так і ортодоксальному неокласицизму власну модель «соціально-ринкового господарства».

    Основоположником  неоліберального напрямку німецької економічної теорії по праву вважають Вальтера Ойкена, який у повоєнні роки заснував цілу школу, що займалась проблемами впровадження в життя неоліберальних ідей.

    Вальтер Ойкен (1891—1950) вивчав політекономію, історію, філософію в університетах Кіля, Бонна, Йєни. 1913 року отримує вчений ступінь кандидата наук. З 1914 р. і до закінчення першої світової війни був на фронті. 1921 р. в Берлінському університеті здобуває ступінь доктора наук. З цього часу основним об'єктом його дослідження стають економічні проблеми розвитку суспільства. З 1925 р. В. Ойкен є професором університету в Тюбінгені, а з 1927p.— у Фрейбурзі. Там він заснував економічну школу.

    Його  перу належить багато економічних праць, найвідоміші з яких «Критичні нотатки з проблеми грошей в Німеччині» (1923), «Міжнародна валютна проблема» (1925), «Теоретичні дослідження капіталу» (1934 і друге, доповнене визначенням функцій політичної економії, видання — 1954), «Основні принципи національної економії» (1940), яка витримала багато видань, а також «Основні принципи економічної політики», що вийшла вже після його смерті, 1952 p. Усі його праці ґрунтувалися на класичних підходах до аналізу, усупереч історико-націоналістичній спрямованості німецької економічної науки. У сучасній економічній теорії праця В. Ойкена «Основні принципи національної економіки» вважається однією з найвидатніших щодо методології економічного аналізу типів суспільного ладу.

    В основу поглядів В. Ойкена покладено  веберівську теорію «ідеальних типів». На цій базі він сформулював поняття «ідеального типу господарства» як моделі, котра передає лише основні закономірності суспільно-економічного розвитку і не описує другорядних економічних явищ, що завжди супроводжують будь-яку економіку.

    Аналіз  розвитку економічної дійсності, на його думку, без урахування сталого в економічних явищах є неможливим, оскільки кожна економічна форма функціонує за принципом «ідеального типу», тобто в кожній є стале, суттєве і другорядне, несуттєве. Суттєве визначає економічну поведінку суб'єктів господарської діяльності на мікро- і макрорівні. Але, на думку Ойкена, суттєве зароджується на рівні індивідуального господарства (мікрорівні).

    Ойкен розрізняв два «ідеальні типи»  господарських систем — центрально-кероване господарство та вільне ринкове господарство. Він класифікував їх, виходячи зі способу управління господарським процесом, форм координації діяльності окремих господарських одиниць, і підкреслював, що ринкове господарство управляється ринком, є господарством відносин обміну, а центрально-кероване виключає вільний ринковий обмін і управляється центральним керуючим органом.

    Центрально-кероване господарство, за визначенням Ойкена, характеризується таким рівнем планування, за якого всі економічні зв'язки між економічними суб'єктами заміщено адміністративними вертикальними зв'язками центру з підприємствами.

    Економічна  політика надцентралізації управління передбачає такий ступінь розвитку планування, коли з одного центру визначаються обсяги та якість створюваних продуктів до найменших деталей. Така форма розподілу суперечить принципу вільного вибору. Тому центрально-керованому господарству властиві постійна відсутність рівноваги, інфляція та хронічний дефіцит. Ойкен уважав, що така централізація суперечить самій природі економіки і поступово руйнує її.

    Але в межах централізованих форм управління він розрізняв цілий ряд варіантів: тоталітарне центрально-кероване господарство; центрально-кероване господарство з вільним обміном споживчих товарів; центрально-кероване господарство з вільним вибором для споживача; центрально-кероване господарство з вільним вибором професії та робочого місця. Екстремальною (очищеною, ідеальною) формою, на його думку, є тоталітарна, в якій уособлено всі недоліки та ознаки центрально-керованого господарства. Однак іншим формам централізації можуть бути притаманні ознаки економіки ринкового типу.

    Вільне  ринкове господарство, побудоване на конкуренції та приватній власності, є природною основою економічного порядку, оскільки забезпечує підприємницьку ініціативу, розвиток економіки, та встановлення рівноваги завдяки дії конкурентних сил. Воно базується на принципі свободи вибору: рівня споживання, професії та робочого місця, економічних відносин.

    Вирішальним чинником економічного розвитку він називав потреби, які вільно формуються і потребують негайної реакції з боку виробника. Виробник має бути зацікавленим у тім, щоб задовольнити будь-які потреби споживача. Таку зацікавленість можна реалізувати тільки за умови, що виробник отримуватиме прибуток і вільно ним розпоряджатиметься.

    Економічна  свобода виробника, як і споживача, зв'язується Ойкеном з приватною власністю, котра забезпечує споживачеві право вільного вибору благ, а виробнику — право вільного вибору роду діяльності та отримання доходів. Конкуренція між виробниками створює умови, коли на ринку вирішується проблема визначення необхідних обсягів виробництва, його структури та рівня цін.

    Однак, на його думку, абсолютизація принципу свободи може призвести до анархії, надмонополізації, тоталітаризму та соціальних потрясінь і також підриватиме основи господарювання.

    Щодо  «справедливості» такого господарства, то Ойкен визнає, що ринкова економіка, побудована за принципами індивідуалізму та конкурентності, хоч і сприяє економічному прогресу суспільства, суперечить принципу соціальної справедливості, який може забезпечити лише центрально-керована система, побудована на суспільній власності.

    Раціональний  «господарський лад» він визначає як оптимальну комбінацію обох типів господарства. На думку Ойкена, вирішення проблеми оптимального поєднання форм двох «ідеальних типів» має взяти на себе держава, яка може впливати на економіку й соціальну сферу, перерозподіляючи суспільний продукт у тих, звичайно, межах, що не призводять до порушення економічної рівноваги. Головним завданням такої діяльності держави є забезпечення оптимального поєднання переваг двох різних типів господарств в єдину економічну систему. Ураховуючи, що характер суспільного ладу залежить від того, який тип господарства в системі переважатиме, суспільство, на його думку, має свідомо визначитись з комбінацією господарських форм. Він уважав, на відміну від інших неолібералів, що за реальних цих умов тогочасної Німеччини втручання держави не може бути мінімальним. Навпаки, воно має бути визначальним, адже необхідний економічний порядок може встановити лише сильна держава.