Господарство Українських земель у другій половині XVII-XVIII ст

      Процес  формування промислово-торговельного  населення йшов повільно. У Галичині та на Правобережжі значна частина його була іноземного походження, що пояснювалося несприятливими для українців політичними та соціальними умовами феодально-шляхетської Речі Посполитої. Одночасно міста були центрами ремесла і торгівлі, важливим фактором розвитку товарного виробництва.

      Розвиток  дрібного виробництва у містах і  селах сприяв виникненню мануфактур — підприємств, заснованих на ремісничій техніці, поділі праці, вільнонайманій робочій силі. Мануфактурна стадія промисловості історично передувала великому машинному виробництву. Існували два типи мануфактур — розсіяна (децентралізована) та централізована. Розсіяна мануфактура ґрунтувалася на сільських промислах і дрібному ремеслі. Робітники у ній, незважаючи на свою просторову відособленість, були пов'язані поділом праці: одні робили із сировини напівфабрикат, інші доводили його до необхідної кондиції. Централізована мануфактура характеризувалася територіальною єдністю виробництва.

      Початок мануфактурного періоду в Україні  в історико-економічній літературі датується по-різному, від XVI ст. до другої половини XVIII ст. Найбільш переконливою є думка, що мануфактурне виробництво в Україні пройшло дві стадії — нижчу, яка характеризувалася розвитком початкових форм мануфактур, і вищу, коли почали панувати великі централізовані мануфактури.

      Початкові форми мануфактури — це переважно  дрібні підприємства, в яких поділ  праці у процесі виробництва  відігравав уже значну роль, панувала ручна ремісницька техніка, а в деяких галузях почалася механізація виробничих процесів. Такі мануфактури були попередниками розвинених мануфактур, перехідною формою від дрібного товарного виробництва до мануфактурного. Поява їх у найважливіших галузях промисловості свідчила про початок мануфактурного періоду.

      В Україні мануфактури створювалися в 70-х роках XVIII ст.

      Мануфактури створювалися двома шляхами: дрібні підприємства перетворювалися на великі самостійні виробництва, майстерні підпорядковувалися торговому капіталу, який активно проникав у виробництво.

      Особливо  сприятливим середовищем для  виникнення мануфактурного виробництва  були міські та сільські промисли. Вони не обмежувалися цеховими майстернями, тому були більш придатними для впровадження нових механічних процесів, прогресивних форм організації виробництва і праці. Важливе значення мало те, що в XVI — першій половині XVII ст. власниками промислів були представники всіх прошарків населення України (купці, шляхта, міщани, козаки, селяни). Найбільшими з економічного та воєнно-стратегічного боку промислами володіла держава. Це зумовило широке використання найманої праці. Однак в умовах фільварково-панщинної системи шляхта почала запроваджувати мануфактурне виробництво, використовуючи не тільки найману, а й кріпацьку працю. Отже, в Україні виникали як капіталістичні, так і кріпосні та змішані мануфактури. Формувалися кадри постійних робітників, які жили коштом заробітків у промисловості. [4]

      Більшість учених вважає, що кріпосницькі мануфактури  були своєрідним явищем, специфічною формою товарного виробництва, яке, розвиваючись у рамках феодалізму, широко використовувало натуральні ресурси маєтків і ґрунтувалося на праці кріпаків. Технічною передумовою для зародження мануфактур в Україні було широке використання водяного колеса, що знаменувало перехід від дрібного ручного виробництва до механізованого. Наприкінці XVIII ст. на території Східної Галичини налічувалось 5117 водяних млинів. Значна частина їх були великими підприємствами мануфактурного типу з кількома відділеннями: борошномельним, крупорушним (очищення і подрібнення круп), сукноваляльним, лісопильним (тартаки). Коштував такий млин 3 тис. золотих. Обслуговували млини наймані селяни.

      Розвивалося винокуріння (ґуральництво, броварництво, медоваріння). Сировиною для виготовлення горілки і пива були жито, ячмінь, гречка, овес, пшениця. Дрібні ґуральні та пивоварні діяли в кожному фільварку, маєтку, селі України. Винокуріння давало прибуток, у 2-4 рази більший, ніж продаж хліба. Наприкінці XVIII ст. налічувалося понад 10 тис. ґуралень. У правобережних і західноукраїнських землях право пропінації (виробництво і торгівля алкогольними напоями) належало лише шляхті. [5]

      У XVIII ст. більшість винокурень мала дрібнотоварний характер. Певна їх частина за розмірами і обладнанням належала до початкових форм мануфактур. Це були великі винокурні (гожельні), їх обслуговували близько 14 осіб.

Винокуріння мало високий ступінь товарності. Купували сировину, паливо, обладнання, продавали продукцію — в шинках уроздріб, збували оптом. Обсяги виробництва були досить значними.

      В останній чверті XVIII ст. з'явилися перші доменні мануфактури. Одно-ступінчастий сиродутний спосіб виробництва був замінений двоступінчастим, за якого в доменній печі виплавляли чавун, а потім у кричній печі переплавляли його на сталь. На цих підприємствах працювало до 100 робітників. Першими доменними мануфактурами були Високошчанська, Кропивенська, Городоцька у Правобережній Україні. Доменні мануфактури діяли в селах Мізуні й Демні Стрийського, Смільній Самбірського, Руді Ромажнецькій Жовківського округів Східної Галичини, в Чинадієві й Кобилецькій Поляні в Закарпатті.

      Продовжували  розвиватися паперове виробництво  та книгодрукування. Обладнання, кількість найманих робітників, праця на ринок у друкарнях свідчили, що вони були мануфактурами. Зокрема, дві таких пересувні друкарні у XVIII ст. працювали на Волині.

      Зароджувалися і розвивалися нові форми виробництва  у ткацтві. Центрами його в Західній Україні були Львів, Броди, на території Волині — Луцьк, Кременець, Володимир. Технічними засобами були ткацький верстат і фолюші (терки, що труть сукно), ручні або при млинах. Виробництво було організоване за формою децентралізованої мануфактури. Протягом XVII-XVIII ст. поглибилася спеціалізація, удосконалилися знаряддя праці й технологія ткацтва. Продукція йшла на ринок. Замовником сукна було Військо Запорізьке.

      Розвивалися лісові промисли: виробництво смоли, дьогтю, лісопильні. Найпоширенішим було виробництво поташу, що пояснювалося великим попитом на нього на внутрішньому і особливо на західноєвропейському ринках, оскільки його використовували  у виробництві скла, мила, для  фарбування тканин.

      Підприємствами  мануфактурного типу були солеварні. Соляні промисли розвивалися в Прикарпатті  — Перемишлянському, Дрогобицькому, Коломийському староствах Руського воєводства. Володіли ними держава, феодали, городяни і селяни. Із зростанням феодальної залежності селян їм заборонялося виробляти сіль.

      Виробництво солі в 1773 р. становило у Прикарпатті 50-100 тис. т, у районі Солотвино в Закарпатті — близько 30 тис. т на рік. На жупах був досить розвинений поділ праці. Тут працювали рудокопи, «жабні» робітники, які добували сіль, «ратні» люди, що піднімали її з кліток, варники, лопатники, рубачі, пакувальники, бондарі, муляри, в'язальники. На кваліфікованих роботах переважала наймана праця, на допоміжних — праця кріпосних селян.

      Початковою  формою мануфактури були виробництво  гармат і дзвонів, а також підприємства для карбування монет. У XVII ст. у Львові було засновано велику монетарню з чітким поділом праці, що розміщувалася у шести великих майстернях.

    Таким чином, наявність підприємств із застосуванням технічних засобів, зокрема гідравлічного двигуна  у вигляді водяного колеса, з початковим або виразним поділом праці та застосуванням найманої праці, значною  товарністю продукції свідчила про те, що в Україні створювалися початкові форми мануфактур. У західних і правобережних землях усі галузі промисловості належали шляхті та магнатам. Проте значна частина підприємств перебувала на оренді, в них експлуатувалася наймана праця, сировину закуповували, а готову продукцію реалізовували на ринку. [4]

      Отже, розвиток мануфактурного виробництва  в XVI-XVIII ст. підготував умови для поширення великих централізованих мануфактур. І протягом другої половини ХУІІ-ХУШ ст. в промисловості Правобережної та Західної України відбулися великі прогресивні перетворення. На зміну цеховому виробництву прийшла мануфактура, яка зародилася ще у XVI ст. У XVIII ст. розпочався період розквіту мануфактурного виробництва. На відміну від Західної Європи, де існувала одна форма мануфактур — на основі вільнонайманої праці, в Україні в умовах панування панщинно-кріпосницької системи господарства працювали мануфактури, що ґрунтувалися не лише на вільнонайманій, а й на кріпосницькій праці (вотчинні, посесійні, казенні). Кріпосна мануфактура була специфічною формою товарного виробництва, що здійснювалося на феодальній основі. Викликана до життя розвитком товарно-грошових відносин, вона сприяла розкладу феодалізму. 

3.Формування  внутрішнього та  зовнішнього  ринку

     Певне піднесення сільського господарства, ремесла і промисловості правобережних  та західноукраїнських земель і України  взагалі у другій половині ХУП-ХУПІ ст. сприяло зміцненню економічних  зв'язків та розвитку торгівлі, основними  формами якої були торги, базари, ярмарки. Так, на кінець XVIII ст. на території Східної Галичини та Північної Буковини щороку відбувалося майже 5000 торгів. Понад 70 ярмарків щорічно збиралося на Закарпатті.

      Дальше  поглиблення поділу праці між  містом і селом, елементи спеціалізації  в промисловості й частково землеробстві сприяли зміцненню економічних зв'язків між окремими господарськими районами України. Поступово утворився своєрідний торговельний ланцюг, що сполучав Лівобережжя, Слобожанщину, Правобережжя, Західну Україну. Через розгалужену систему ярмарків, торгів і базарів товари розходилися по всій території українських земедь_, незважаючи на різні перешкоди: державні кордони, економічну політику урядів, природні рубежі, митниці тощо. Торгівля не визнавала політичної розчленованості України, а це свідчило про економічну спільність українського населення.

      Вплив розвитку торгівлі й місцевих ринків на формування цієї спільності відчувався в різних регіонах неоднаково і мав  свої особливості. На Правобережжі товарне  виробництво активізувалосьприблизно з кінця XVIII ст.. Значно повільніше розвивалися товарно-грошові відносини на Західній Україні. Це зумовлювалося цілим рядом як об'єктивних, так і суб'єктивних причин (іноземне панування, високий рівень натурального господарства і кріпосницьких відносин, віддаленість від центральних районів тощо). На Правобережній Україні головною перешкодою на шляху формування загального внутрішнього ринку стали поширення відробіткової ренти і великі привілеї феодалів у торгівлі (зокрема, право землевласників обмежувати, а то й цілком забороняти селянську торгівлю). Продаж товарів у маєтках обмежувався також монопольним правом магнатів на збирання мита. На розвиток внутрішньої торгівлі негативно впливали свавілля польських магнатів і шляхти, які нерідко грабували та вбивали українських і російських купців. Не кращі умови для формування місцевого ринку існували й на західноукраїнських землях. Ще з другої половини XVII ст. розвиткові міст і торгівлі в цьому регіоні перешкоджали монополія на експорт зерна, худоби тощо, державна митна політика, необмежене право землевласників на продаж-купівлю продукції сільського господарства, збільшення торговельних податків та ін. Проте, незважаючи на всі ці труднощі, торговельні зв'язки між окремими економічними районами західноукраїнських земель з Лівобережжям, Слобожанщиною, Правобережжям, Південною Україною поступово зміцнювалися.

     Зрозуміло, що «серцем» української торгівлі, як і загальноєвропейської, були міста. Саме в них спостерігався иайінтенсивніший обіг товарів. Торгівля помітно впливала на економічне та громадське життя міст. Велику об'єднуючу роль у становленні економічної української спільності відігравали окремі торгові осередки, які поступово перетворювалися на центри обласних ринків. У зв'язку з цим господарське життя населених пунктів дедалі тісніше взаємозв'язувалося.

      Наприклад, у розвитку економічних зв'язків між східними і західними українськими землями одним із вузлових пунктів залишався Львів. Так звані «угорські товари», що в другій половині XУII —у ХУІІІ ст. досягали 50% загального імпорту міста, значною мірою постачало Закарпаття. А зі Львова через українські міста вони розходилися по всій Україні. Галичина одержувала з Поділля хліб. У досліджуваний період помітно зміцнилися торговельні зв'язки між Дрогобичем, Сколем, Перемишлем та іншими прикарпатськими містами.

      Велику роль у розвитку торгівлі й місцевих ринків відігравали шляхи. Від середини XVII до кінця XVIII ст. виникло багато нових торгових шляхів.

Транзитний шлях, який сполучав Угорщину та інші європейські країни з Галичиною, Правобережною Україною і Росією, проходив через Закарпаття. В 1784 р., коли спеціальна комісія в Пряшеві розробляла план іншого напряму шляху, управління Ужанського комітату категорично висловилося проти цього проекту, доводячи, що стара дорога (Ужгород — Ставне — Ужокський перевал) краща і вигідніша для торгівлі. Західноукраїнські ж землі сполучалися з Росією та Україною двома головними шляхами: Північним (Львів — Кам'янець-Литовський — Шерешів — Новий Двір — Рожани — Слоним — Молчадь — Циринь — Мир — Койданів — Мінськ — Смолевичі— Борисів — Не-чу — Бобр — Толичин — Коханове — Орша — Смоленськ — Москва) та Південним (Львів — Глиняни — Золочів— Вишневець — Ямпіль — Ляхівці — Заслав — Полоине — Житомир — Коростишів — Білгородка — Київ). [6]

      Роз'їжджаючи торговими шляхами і збуваючи різноманітну продукцію, купці, міщани, селяни знайомилися з географією та економікою сусідніх країв, потребами місцевого ринку. Ширячись, спілкування в галузі торгівлі дедалі більше,об'єднувало людей, виробляло в них спільні інтереси і зацікавленість

      Незважаючи  на складні політичні умови (зокрема, на ворожу політику з цього питання  уряду Речі Посполитої), Правобережна Україна дедалі глибше втягувалась  у всеросійський ринок. Російські  купці відвідували великі ярмарки  в Бердичеві, Дубні, Могилеві-Подільському, Білій Церкві, Вінниці, Богуславі. Одночасно різноманітна сільськогосподарська продукція та промислові вироби з поміщицьких маєтків Правобережжя надходили в Росію. Феодали Правобережжя переорієнтувалися на чорноморські порти, які відкривали прямий вихід на західноєвропейські та інші закордонні ринки. Відповідно занепадала роль деяких старих торгових центрів і частково шляхів (наприклад, через Гданськ). Протягом XVIII ст. в економіці краю розвивався чумацький промисел, яким займалися переважно селяни. Вони, по суті, монополізували доставку з Криму та продаж по всій Україні й далеко за її межами риби та солі.