Господарство Українських земель у другій половині XVII-XVIII ст

     МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, 
         МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ 
        ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
          Кафедра економічної теорії 

     РЕФЕРАТ 
з дисципліни: «ІСТОРІЯ ЕКОНОМІКИ».

     Тема: «Господарство Українських земель у другій половині XVII-XVIII ст.» 
 
 

 
 
 
 
 
 
 
 

Донецьк-2011

Зміст 

Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3

    1.Зміни  в аграрних відносинах та сільському  господарстві . . . . . .4

    2.Зрушення  в промисловому виробництві . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13

    3.Формування  внутрішнього і зовнішнього ринку  . . . . . . . . . . . . 20

Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 24

Використана література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 25 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ 

      У другій половині XVII ст. в Україні спостерігалось різке загострення соціально-політичної боротьби та посилення втручання сусідніх держав, передусім Московії і Польщі, у внутрішні справи України, що призвело до її розчленування на Правобережжя та Лівобережжя. Фактичний поділ України між Московською державою і Польщею було закріплено Андрусівським перемир’ям (1667) та Вічним миром (1686). Внаслідок цього українські землі протягом майже трьох століть залишалися поділеними між сусідніми державами. А Західна Україна взагалі була поділена на окремі частини між Реччю Посполитою (Галичина), Молдавським князівством (Північна Буковина), Угорщиною (Закарпатська Україна).

      Метою даного реферату є докладне вивчення особливостей розвитку господарства Українських земель у другій половині XVII-XVIII століття. Для досягнення цієї мети було поставлено ряд задач:

1. виявити характер земельних відносин;
2. визначити особливості ведення сільського господарства;
3. проаналізувати розвиток промислового виробництва (ремісництва і мануфактурного виробництва);
4. дослідити формування внутрішнього і зовнішнього ринку регіонів.

      Ефективне виконання поставлених задач  дозволить відтворити комплексну характеристику господарства Правобережної і Західної України у досліджуваний період. 
 
 
 
 
 

1.Зміни  в аграрних відносинах  та сільському  господарстві

     Протягом  другої половини ХVІІ-ХVШ ст. в земельних відносинах на Правобережжі та західноукраїнських землях  відбулися істотні зміни. У Руському, Белзькому воєводствах збереглося феодальне землеволодіння. Однак значна частина земель була спустошена і не використовувалася. Землі Подніпров'я від Києва до Чигирина обезлюдніли. Подільські землі спустошувалися набігами татар. У Волинському воєводстві та північно-східній частині Київського воєводства феодальне землеволодіння значно зменшилося, зокрема у Київському чисельність шляхти з 1648р. по 1683 р. скоротилася із 380 до 260, а магнатів — до 15 родин.

      З відновленням козацтва на Правобережжі (рішення польського сейму 1685 р.) почалася народна колонізація земель на південь  від р. Рось. Переселенці з Лівобережної України, Полісся, Волині, Галичини, Молдавії записувались у козаки, займали та освоювали землі, хто скільки міг. Формувалося козацьке та селянське землеволодіння.

      Після остаточного утвердження Речі Посполитої на Правобережжі (Прутський мир 1711р.) почалася магнатська колонізація земель. В першій половині XVIII ст. на Правобережній Україні повсюдно утвердилася феодальна земельна власність.

      Продовжувала  існувати королівська (державна), магнатська, шляхетська, церковно-монастирська власність  на землю. Діяв принцип абсолютної неподільної спадкової шляхетської власності. Нешляхетська власність заборонялася. Власність на землю давала право влади над підданими. Цей порядок був затверджений Конституцією 1768 р. у «Правах кардинальних» (додаток до Конституції), де було записано про непорушність влади і власності шляхетського стану на спадкові землі та їхніх підданих. Згідно із статутними правами ці землі ніколи не могли бути відібрані чи зменшені. Під час продажу, оренди, застави феодальних маєтків предметом угоди була не земля, площа якої не зазначалась, а села з усіма належними їм правами, фільварками, будовами, промислами, підданими та їхніми повинностями.

      Великим землевласником залишалася польська корона. В Київському воєводстві в 60-х роках  XVIII ст. королівщина становила третину всіх дворів. У Галичині наприкінці XVIII ст. королівщині належало близько 15 % доміній (складне об'єднання сіл, міст, фільварків, ключів, підприємств, роз'єднаних територіально і пов'язаних єдністю власності та влади магната). Фактично королівщиною володіли магнати (за умови сплати четвертої частини прибутків — кварти).

      Основним  земельним фондом володіла шляхта. За даними першого австрійського перепису (1773), в Галичині було 6450 фільварків, об'єднаних у 1900 доміній. З них близько 1500 доміній (5300 фільварків) належали шляхті, чисельність якої становила 19 тис. родин (95 тис. чоловік), або 3,6 % населення краю.

      Справжніми  власниками землі в Галичині і  на Правобережжі були магнати Потоцькі, Любомирські, Яблоновські, Чарторийські, Понятовські, За-мойські, Сангушки, Тишкевичі, Жевуські, Браницькі, Осолінські, Радзивіл-ли, Стадницькі та ін. Дані за 1785 р. свідчать про те, що 40 магнатських сімей Галичини володіли близько 2800 фільварками, або більш як половиною приватних маєтків. У середині XVIII ст. близько 40 магнатських родин володіли 80 % території Правобережної України.

      У Правобережній Україні лише незначній  частині шляхти вдалося повернути колишні землі. Станом на 1785 р. шляхта-пани (260 сімей) володіли 1600 фільварками, шляхта односельна — 300, шляхта дрібнопомісна (900 сімей) — 600 фільварками.

      Більшість шляхти (близько 12 тис. сімей) становила  загородова і безземельна шляхта — шляхта-голота. Це були нащадки староруських бояр, вільних поселенців, жителі шляхетських сіл, що здобули нобілітацію. У XVIII ст. на Тернопільщині, Прикарпатті було багато «бояр», вільних від повинностей, які поступово злилися з чиншовою шляхтою.

      Більшість представників шляхти отримували маєтки на умовах васальної залежності, оренди, служили управителями, економами, адміністраторами, у воєнних загонах магнатів. [1]

      Процес  формування та розвитку земельної власності  на західноукраїнських землях, як і  на Правобережжі, визначався умовами  іноземного поневолення (до 1772 р. Польщі, потім Австрії). Після загарбання цих земель Габсбурзькою монархією  соціально-економічне становище їхнього  населення не зазнало істотних змін. Як і до цього, панувала феодально-кріпосницька система з її відсталими виробничими  відносинами. Взагалі у Закарпатській  Україні земельна власність належала угорським, німецьким, молдавським феодалам. Так, чверть усіх поселень Закарпаття (200 міст, 4 містечка) входила до Мукачево-Чинодієвської латифундії графа Шенборна. У другій половиш XVIII ст. у Закарпатті було понад 6 тис. родин шляхти. У Північній Буковині великими землевласниками були монастирі, бояри молдавського походження. Середні та дрібні землевласники мали українське походження.

      Селянське землеволодіння мало свої особливості. В Галичині, наприклад, земля доміній поділялася на двірську (фільваркові поля) і селянського користування. Залежні українські селяни не мали права спадкового володіння та розпорядження землею. Громади існували не як економічна спільність, а як двірська.

      У Придністровських районах зберігалося  перемінне землекористування. Щороку селянським дворам надавалося стільки  землі, скільки вони могли обробити, залежно від наявної робочої  сили, худоби. У деяких районах Східної Галичини, зокрема в Косівській волості, існувало закупне землекористування. Закупний підданий мав право спадкового користування землею із твердо встановленими примусами.

      На  Правобережній Україні козацьке землеволодіння було знищене наприкінці XVII-XVIІІ ст. До середини XVIII ст. селяни втратили право власності на землю.

      Незначні  земельні володіння належали містам. Львів продовжував володіти 13 тис. моргів землі на основі королівських грамот XIV-XV ст. Міщани міст користувалися землею з чиншовими примусами.

      Основними групами селян за підданством  були державні та приватні, що перебували у спадковій власності земельної  шляхти. Так, у Галичині на кінець XVIII ст. державних селян було 22 %, а приватних — 78 % від загальної кількості сімей.

      Селянські господарства різнилися між собою  і господарськими функціями у фільварково-панщинній системі.

      Залежно від забезпеченості землею і робочою  худобою кмети (рольники) поділялися на парових, поєдинкових і піших. У Галичині парові селяни зазвичай користувалися наділом у 16-24 моргів польової землі та 4-8 моргів сіножатей, мали три-чотири голови робочої худоби. Поєдинкові отримували в користування половинний наділ і працювали у фільварку з одним конем. Піші «сиділи» на чверті наділу, виконували ручні роботи. Більшість селян становили мало - та безземельні коморники, загородники, халупники, які не мали орної землі, користувалися городами і громадськими пасовищами. Комірники не мали ні землі, ні городу, жили або у своїх хатах, або у заможного селянина, були обов'язковою частиною господарства кметів на правах батраків. Пани примушували кметів мати коморників, які допомагали виконувати феодальні примуси. В другій половині XVII ст. майже третина селянських господарств була безземельною, повні наділи мали лише 2 % кметів. У середині XVIII ст. безземельних господарств було майже половина. За даними земельного кадастру 1786-1789 рр., у Галичині одна селянська родина в середньому користувалася 16,42 морга землі.

      Майже половина селян Закарпатської України  володіла 1/4 і ще меншою частиною земельного наділу. Чисельність безземельних і безтяглових господарств (так званих желярів і піджелярів) зросла з 2/3 наприкінці XVII ст. до 80 % у середині XVIII ст. Один кінь припадав на 17, один віл — на 2 господарства. Свиней було по одній голові на дві сім'ї, овець і кіз — по одній, корів — менш як по одній на сім'ю. Втратило свої привілеї особисто вільне населення Закарпаття («лібертині») та Буковини («решезі»).

      За  майновим станом селянських господарств  визначалися розміри феодальної ренти. В Галичині на кінець XVII ст. звичайна, дарова, шарваркова у королівщині панщина становила в середньому 78 днів на рік, у приватних маєтках — 133 дні. Одне селянське господарство обробляло 2 га двірської землі. До панщини належав гужовий примус (близько 14 днів, або 8 злотих). З усіх кріпосних примусів на відробіткову ренту припадало 68,2 %. Селяни сплачували грошовий чинш за користування пасовищами і лісами (26,6 %), данину зерном (осип) (1,7%), пряжею (2,2%), продуктами харчування (1,3 %), виконували роботу у дворі, відбували варту. Селяни королівщини постачали рекрутів і обробляли їх поля. Селяни церковних маєтків утримували військові частини. Всі селяни платили державні податки — подимне, церковну десятину.

У карпатських  районах кріпосне право існувало на основі так званого волоського права. Селяни були власниками рухомого майна, їх залежність виявлялась у вигляді  чиншу, праці на промислових підприємствах  своїх власників. Орної землі  у селян часто не було, основним багатством вважалася худоба.

      На  Правобережній Україні з утвердженням фільварково-панщинної системи в  кінці 60-х років XVIII ст. панівною стала відробіткова рента. На Волині селяни із загальним наділом в 1/4-1/6 волоки відробляли 3-4 дні влітку і 2-3 дні взимку.

      Розміри грошової ренти визначалися за тяглом. Для піших вона становила 4, для тяглових — 6-18 злотих. Селяни, які мали 5-6 волів, платили 30-40 злотих. Отже, для аграрних відносин у західних і правобережних українських землях другої половини XVII-XVIII ст. було характерним зростання та зміцнення феодальної власності на землю, її концентрація в руках магнатів. Розвиток господарства відбувався на основі фільварково-панщинної системи, що на кінець 60-х років XVIII ст. поширилася по всій території. В західноукраїнських і правобережних північно-західних землях продовжувала панувати відробіткова рента. У північно-східних районах Правобережної України еволюція йшла від особистої свободи селян до слобод, грошової, відробіткової ренти, що свідчило про повторне закріпачення селян. Відбувалося майнове розшарування селян, збільшення чисельності безземельних, зміцнення заможних за рахунок оренди землі. Головна роль в організації виробництва перейшла від селянського до феодального господарства. [2]