Витрати на виробництво та реалізацію продукції

Метою планування собівартості продукції є визначення оптимального рівня витрат на виготовлення і збут продукції високої якості при найбільш раціональному використанні матеріальних ресурсів.

Планування собівартості продукції по структурним підрозділам  потрібно розглядати як складову частину  системи управління фірмою і неодмінною умовою організації внутрішньовиробничого  госпрозрахунку.

Вихідні дані для  розробки плану по собівартості:

1. обсяг виробництва продукції в натуральному і вартісному вираженні;
2. норми витрати живої і матеріалізованої праці на одиницю продукції;
3. ціни, тарифи, ставки податків і зборів;
4. норми амортизаційних відрахувань на повне відновлення основних фондів;
5. нормативне відрахування на соціальне і медичне страхування та ін;
6. плани технічного розвитку, вдосконалення організації виробництва, праці та управління;
7. матеріали аналізу господарської діяльності за попередній період.

 

Розробці плану собівартості повинен передувати ретельний техніко-економічний аналіз господарської діяльності підприємства та його структурних підрозділів. Головним змістом аналізу має бути глибоке дослідження шляхів удосконалення техніки, технології, організації праці та управління, ліквідації непродуктивних витрат втрат і браку. 

У плануванні собівартості продукції на промислових підприємствах, як правило, використовують два методи: нормативний розрахунок собівартості й з найважливіших техніко -економічних факторів. 

При першому  методі планування собівартості продукції  необхідно: скласти баланс розподілу  продукції і послуг допоміжного  виробництва по споживачах; розробити  кошторису на підготовку і освоєння виробництва нових видів продукції  та кошторису пускових витрат; скласти кошторису на утримання та експлуатацію машин і обладнання, кошторису загальновиробничих витрат; кошторису транспортно-заготівельних, загальногосподарських і комерційних витрат. Потім калькулюють вартість одиниці продукції, розраховується собівартість усієї товарної продукції і складається звід і кошторис витрат на виробництво.

В основі другого  методу лежить кількісний аналіз залежності між виробничими витратами і  різними змінами в обсязі виробництва, структурі продукції, технології, організації  праці та виробництва.

Зміни структури  продукції позначається на зміну  величини витрат на одну гривню товарної продукції навіть при стабільній собівартості конкретних виробів. Так  як на підприємстві виготовляється продукція  з різним рівнем рентабельності (по відношенню до собівартості), то витрати на одну гривню товарної продукції залежать, зокрема, від зміни питомих ваг окремих видів продукції в загальному обсязі товарного випуску (структурні зрушення). 

Вплив зміни  структури продукції на рівень витрат на одну гривню товарної продукції визначають за змінними витратами.З цією метою обчислюють суму змінних витрат (сировина, матеріали, покупні вироби і напівфабрикати, технологічне паливо і енергія, основна та додаткова заробітна плата виробничим робітникам з відрахуваннями на соціальні потреби) на одну гривню товарної продукції як у базисному, так і в плановому році, при розрахунку ведуть по кожному виду продукції. 

Величину змінних  витрат на одиницю продукції беруть з калькуляції собівартості відповідних  видів продукції базисного року, з нових видів продукції - з кошторисних калькуляцій. 

4. Обсяг виробництва при незмінній вартості матеріальних і трудових ресурсів збільшується тільки в результаті зниження собівартості.

 Розробка  плану організаційно-технічних заходів щодо використання внутрівиробничих резервів ґрунтується на результатах аналізу їхніх джерел і факторів, що впливають на техніко-економічні показники. До найбільш важливих джерел резервів варто віднести зниження матеріальних витрат і підвищення продуктивності праці.

 З усього  різноманіття факторів, що впливають  на техніко-економічні показники,  до укрупнених груп можна віднести:

 1. підвищення технічного рівня виробництва;

2. поліпшення організації виробництва;

3. зміна обсягу і структури номенклатури продукції, що випускається;

4. підвищення частки кооперованих постачань і т.д.

 Зниження  матеріалоємності, чи матеріальних  витрат — одне з найважливіших  джерел розвитку економіки.

 Продуктивність  праці, тобто його результативність  і ефективність, виміряється трудомісткістю (часом, витраченим на виробництво одиниці продукції) і виробленням (кількістю продукції, зробленої за визначений проміжок часу). У результаті зниження трудомісткості економія досягається за рахунок зменшення витрат на оплату праці з обліком додаткової заробітної плати і відрахувань на соціальне страхування в розрахунку на одиницю продукції, скоректованих на новий обсяг виробництва: 

 Фактори,  що впливають на техніко-економічні  показники, можна об'єднати в  наступні укрупнені групи.

1. Підвищення  технічного рівня — процес  удосконалення технічної бази, ріст  рівня якої досягається в результаті:

 • удосконалювання  засобів праці (упровадження прогресивної  техніки, підвищення частки удосконаленого  устаткування), предметів праці (застосування прогресивних видів сировини, матеріалів, енергоносіїв);

 • раціонального  використання сировини, матеріалів;

 • механізації  й автоматизації виробничих процесів.

 Використання  більш продуктивного устаткування  дозволяє заощаджувати заробітну  плату (жива праця) при збільшенні амортизаційних відрахувань (минулого праці). «Підвищення продуктивності праці полягає саме в тім, що частка живої праці зменшується, а частка минулої праці збільшується, але збільшується так, що загальна сума праці, що полягає в товарі, зменшується, і, отже, кількість живої праці зменшується більше, ніж збільшується кількість минулої праці».

2. Удосконалювання  організації виробництва і праці.  Ця група .факторів впливає  на зниження собівартості в  результаті спеціалізації виробництва,  удосконалювання організації праці й управління виробництвом, поліпшення матеріально-технічного постачання і побуту, ефективного використання часу робочих, скорочення зайвих витрат.

 Ріст обсягу  виробництва дозволяє скоротити  умовно-постійні витрати.

 Собівартість знижується за рахунок скорочення поточних витрат виробництва на одиницю продукції до і після проведення організаційно-технічних заходів.  

5. До найважливіших економічних важелів підвищення ефективності виробництва відносять ціну, котра надає безпосередній вплив на виробництво, розподіл, обмін і споживання.

 Ціна відображає грошовий вираз вартості, це – економічна категорія, яка дозволяє побічно виміряти величину витраченого на виробництво товару суспільно необхідного робочого часу.

 В умовах  товарного виробництва ціна виступає зв’язковою ланкою між виробником і споживачем, механізмом забезпечення рівноваги поміж попитом і пропозицією, а таким чином, ціни і вартості.

 З допомогою  цін порівнюють витрати і результати  господарської діяльності підприємства, економічно обґрунтовують найбільш вигідні варіанти капіталовкладень, стимулюють виробництво і споживання, а також якість продукції. 

 Фактори зниження цін

 • зростання  виробництва;

 • НТП;

 • ріст  продуктивності праці;

 • зниження  витрат;

 • конкуренція;

 • зниження  податків;

 • розвиток  прямих зв'язків; 

  Фактори росту  цін:

 • спад  виробництва і монополізм підприємств;

 • збільшення  маси грошей , у звертанні;

 • збільшення  заробітної плати;

 • нестабільність  економічної ситуації;

 • низька  ефективність використання капіталу;

 • ажіотажний  попит. 

 Ціни виконують цілий ряд функцій:

 → З їх допомогою встановлюють об’єми виробництва та рахують прибутки підприємства.

 → Виконують розподільчу функцію, тобто регулюють доходи та витрати.

 → З їх допомогою оцінюють величину так званого чистого доходу держави.

 → Їх використовують в ході планування та обліку матеріальних витрат.

 → Вони виступають як інструмент господарчої політики підприємства (регулюють попит та пропозицію). 

Види  цін на продукцію.

При визначенні величини цін необхідно представляти загальний зміст системи цін, істотним елементом якої є взаємодія різних видів цін. Розглянемо основні види цін на продукцію підприємств, що поділяються по ряду ознак. 

  1. У залежності від сфери обороту, виділяють внутрішні ціни підприємства і відпускні (оптові) ціни, по яких підприємства реалізують продукцію споживачам.

 Внутрішні ціни використовуються для обороту засобів усередині підприємств, є основним інструментом внутрішньогосподарських відносин.

 Вони поділяються на наступні види:

 Внутрішньогосподарські ціни, по яких здійснюють внутрішні постачання цеху, ділянки, виробництва усередині одного підприємства.

 Внутрішньофірмові, по яких самостійні підприємства (юридичні особи) здійснюють постачання усередині об'єднання.

 Трансферні — внутрішньофірмові ціни, що обслуговують оборот між підрозділами, що знаходяться в різних регіонах. 

 Внутрішньогосподарська  ціна — це сума перемінних  витрат і прибутку підрозділу.

 Внутрішньофірмова  ціна включає перемінні витрати  і доход, що йде на покриття постійних витрат підрозділу і фірми.

 Трансферна  ціна включає внутрішньофірмову  ціну з урахуванням факторів  регіонального характеру.

 Відпускна (оптова) ціна виступає верхньою межею внутрішньої ціни, визначається виходячи з впливу як внутрішніх факторів, так і зовнішніх, що характеризують кон'юнктуру ринку.

 Таким чином,  по-перше, внутрішньофірмове ціноутворення  є істотним чинником, що впливає  на ціну підприємства; по-друге,  внутрішньофірмова ціна, відрізняючи  від ціни підприємства, — більш об'єктивна, оскільки не є результатом взаємодії інтересів виробника і кінцевого споживача, тобто не піддана суб'єктивній оцінці. 

2. У залежності від характеру обороту виділяються закупівельні ціни, по яким реалізується сільськогосподарська продукція (колгоспами, радгоспами, фермерськими господарствами, населенням) державним і комерційним організаціям.

 За роздрібними  цінами товари реалізуються в  роздрібну торгову мережу. За  цими цінами звичайно реалізуються  товари народного споживання  населенню, у меншій мірі — підприємствам, організаціям, підприємцям. Роздрібна ціна звичайно вище оптової на величину торгової надбавки, за рахунок якої компенсуються витрати звертання в роздрібній торгівлі і створюється прибуток організацій і установ роздрібної торгівлі.

  3. По ступені і способу регулювання розрізняють:

 Регульовані ціни. Їхня величина регулюється державними органами.

 Фіксовані, тверді ціни. Встановлюються органами ціноутворення чи іншими державними установами. Вони призначаються по обмеженому колу товарів.

 Договірні ціни. Це ціни, величина яких визначена передуючою акту купівлі-продажу угодою, документально зафіксованим контрактом між продавцем і покупцем.

 Вільні ціни. Звільнені від цінового втручання держави, формуються під впливом кон'юнктури ринку, законів попиту та пропозиції.

4. По ступені обґрунтованості розрізняють ціни:

 Базисні – застосовуються як вихідна база при встановленні ціни на аналогічні вироби. Їхнє використання необхідне в зв'язку з природною зміною багатьох цін, процесами інфляції.