Техніко-технологічна база виробництва. Лізинг як форма оновлення технічної бази виробництва

• перехід від дискретних (циклічних) технологій до безперервних (потокових) виробничих процесів як найефективніших;
• впровадження замкнутих (безвідходних) технологічних процесів у складі виробництва як найбільш економічно нейтральних;
• підвищення наукомісткості високих і нових технологій як найпріоритетніших у бізнесі. Все це приводить до зміни техніки, основних виробничих фондів.

Здатність підприємства до технологічних  змін залежить від прибутковості  роботи самого підприємства, тобто  наявності власних фінансових ресурсів або можливості для здійснення змін у технології виробничого процесу  використати позичені ресурси, а  також від ставлення управлінського апарату до інноваційних процесів і, навіть, наявної системи технології. При аналізі техніко-технологічної бази підприємства доцільно зіставити по роках динаміку показників техніко-технологічної бази підприємства з основними показниками ефективності виробництва - обсягами виробленої продукції, отриманого прибутку, рентабельністю продукції, рентабельністю основної діяльності тощо.

Процес розвитку техніко-технологічної бази полягає в якісних змінах засобів праці і технологій, покращенні структури, системи організації та інтенсифікації виробництва. Його об'єктивною основою є прискорений розвиток науки і техніки, всебічне використання досягнень науково-технічного прогресу. Це - головний фактор підвищення ефективності суспільного виробництва, поліпшення якості продукції, створення нової інноваційної продукції. Вклад науково - технічного прогресу у приріст валового внутрішнього продукту найбільш розвинених країн досягає, за різними оцінками, від 75 до 100%. Пріоритет розвитку досягається активізацією інноваційної діяльності в наукомістких галузях і виробництвах, які є двигунами розвитку економіки. Особливості сучасних процесів стосовно техніко-технологічної бази підприємства і продукції в нашій країні обумовлюються кількома основними обставинами. Насамперед, вони пов'язані з загальною трансформацією економічної системи. Наслідки кризи вітчизняного виробництва, гостра нестача коштів, необхідність докорінної реструктуризації промисловості, інших галузей і сфер діяльності економіки незалежної держави, відсутність чіткої промислової і інвестиційної політики, невизначеність пріоритетів розвитку та багато інших причин призвели до значної техніко- технологічної відсталості вітчизняних підприємств від розвинених країн світу, фізичного і морального зносу основних фондів, старіння багатьох технологічних процесів. Це характерно для всіх галузей народного господарства України. В глобалізаційних та інтеграційних умовах основною вимогою для ефективного функціонування українських підприємств та конкурентоспроможності їхньої продукції на світовому ринку є вимога оновлення основних виробничих фондів та застосування новітніх технологій у процесі виробництва. Оскільки якісний склад виробничих основних засобів прямо визначає технічний рівень продукції, що виготовляється, а ефективність використання безпосередньо впливє на кінцеві результати господарської діяльності підприємства. За офіційними даними Держкомстату більше 70 % основних засобів усіх підприємств країни є застарілими. Вони вже не забезпечують ефективного та інтенсивного виробництва, а це відповідно призводить до великих виробничих витрат. Загальна залишкова вартість усього обсягу основних засобів оцінюється в 1731296 млрд. грн. При цьому якщо ступінь їх зносу в 2005 році становив 48 %, то за шість років, до кінця 2011 року - вже 74,9%.

Рис.1 Динаміка зносу основних засобів  на підприємствах за 2005 – 2011 рр

Рівень зношеності основних фондів на українських підприємствах щорічно зростає, що свідчить про не ефективність функціонування об’єктів господарської діяльності. Причинами морального і фізичного зносу обладнання є: відсутність коштів для капіталовкладення в основні засоби; неефективне використання наявного устаткування; значні їх простої, які на промислових підприємствах досягають 15-20% усього робочого часу та ін. Спостерігається значна зношеність обладнання в усіх галузях економіки. Більша частина споруд, техніки і обладнання українських підприємств зношена фізично і застаріла морально, і тому вимагає заміни. Зношеність виробничих основних засобів досягає критичного рівня і їх корінного оновлення одночасно потребують практично всі галузі економіки України. На багатьох вітчизняних підприємствах оновлення активної частини виробничих основних засобів не проводилося впродовж останніх 10-15 років, а технології виробництва залишаються на рівні 60-70 років минулого століття і не відповідають сучасним вимогам. Технологічне відставання від розвинених країн у останні роки все більше підсилюється. Іншими проблемами є: дефіцит трудових ресурсів відповідної спеціалізації та кваліфікації при значних обсягах безробіття в більшості регіонів; проблема підготовки кадрів; частина виробничих основних засобів тривалий час знаходиться на консервації або не використовується, відновлення їх працездатності є серйозною технічною проблемою, яка з часом все більше ускладнюється; застарілі прийоми та методи праці, низький рівень механізації та автоматизації; низькими є показники використання виробничих основних засобів: фондовіддача, змінність роботи, завантаженість; недостатня технічна озброєність праці та ін.

Отже, шляхами вирішення цих проблем є наступні:

• створення державою програм розвитку підприємств по окремих галузях і відповідно фінансування придбання нового устаткування;
• розробка проектів спільного інвестування, умови яких заохочували би як зовнішніх інвесторів до вкладання коштів, так і самих підприємств до постійного оновлення основних фондів;
• крім амортизаційних фондів, створення на підприємствах спеціальних додаткових фондів, які би акумулювали кошти для придбання нового устаткування;
• впровадження державою активної політики у цій сфері, яка би стимулювала самі підприємства для постійного оновлення основних фондів.

Прогресуюче старіння основних фондів є головною причиною постійного зростання  витрат. Технологічна відсталість вітчизняних  галузей промисловості є причиною неконкурентоспроможності багатьох видів  продукції, яка на внутрішньому ринку  знаходить збут внаслідок дефіциту, а на зовнішніх ринках у значній  мірі реалізується через бартер або  за демпінговими цінами. Поглиблюють технологічну відсталість незначні обсяги і низькі темпи інноваційної діяльності підприємств промисловості України (табл. 5).

Таблиця 5

Впровадження інновацій на промислових  підприємствах України

Для більшості діючих підприємств  промисловості розробка і впровадження інновацій ще не стало головним фактором розвитку. Це має цілу низку причин, головними з яких є нестача  власних коштів, недостатня фінансова  підтримка держави, великі витрати  на нововведення, високий економічний ризик, недосконалість законодавчої бази, відсутність коштів у замовників і деякі інші. В умовах ринку дуже складно здійснювати інноваційні процеси на підприємствах, на яких використовується спеціалізоване, а не універсальне устаткування, оскільки ринок може викликати необхідність зміни виробництва продукції. В ринкових економічних умовах виробництво дійсно повинно бути гнучким, реагувати на різні зміни ринку. А це вимагає технологічних змін. Оновлення продукції лежить в основі інноваційної діяльності підприємства. Оновлення продукції і оцінювання ринкових і виробничих результатів базується на детальному вивченні найбільш стійкого елементу ринку — потреб. По–перше, з’ясовується, хто готовий платити гроші для задоволення визначеної потреби, які головні чинники сегментування майбутнього ринку; по–друге, аналізуються перспективні потреби в даному товарі та альтернативи їх задоволення; по–третє, вивчається наявність чи відсутність в ідеї майбутнього товару якихось соціальне негативних чинників, котрі можуть зашкодити його збуту, а також готовність ринку до сприйняття даного товару, створеного на засадах нової ідеї. Необхідно відмітити, що ефективність відбору ідеї буде тим більшою, чим більше цей відбір спиратиметься на об’єктивні закони технічного розвитку. Технологія виступає завершальною ланкою і формою матеріалізації фундаментальних досліджень, засобом безпосереднього впливу науки на сферу виробництва. Сучасним технологіям властиві певні тенденції їх розвитку і застосування. Головними з них є:

• перехід до малостадійних процесів шляхом сполучення в одному технологічному агрегаті окремо виконуваних раніше операцій;
• забезпечення у нових технологічних системах мало або безвідходності виробництва;
• підвищення рівня комплексної механізації процесів на основі застосування систем машин і технологічних ліній;
• використання в нових процесах засобів мікроелектроніки, що дозволяє одночасно з підвищенням ступеня автоматизації процесів досягти більш динамічної гнучкості виробництва.

Виробничий процес здійснюється за допомогою технологій, під якими  слід розуміти способи послідовної  зміни стану, форми, розмірів та інших  характеристик предметів праці. Метою оцінки техніко-технологічного розвитку має бути створення і  впровадження нових, більш досконалих і продуктивних машин і механізмів, технологій, здатних забезпечувати  ефективне функціонування підприємства в умовах конкурентного середовища. Конкретні стратегічні напрямки техніко-технологічного розвитку підприємства можуть бути пов’язані з вирішенням проблем кардинального підвищення якості продукції, забезпечення її конкурентоспроможності на світовому та вітчизняному ринках, розробки і широкого впровадження ресурсозберігаючих технологій, скорочення витрат ручної праці, поліпшення загальних умов праці, здійснення всебічної екологізації виробництва у межах сучасних вимог щодо охорони навколишнього середовища тощо.

Розділ 2. Застосування лізінгу як нової форми оновлення та розвитку технічної бази підприємств.

2.1. Суть, види та організаційно-правові основи здійснення лізингових операцій.

Розвиток  техніко-технологічної бази виробництва, який за належних умов господарювання має супроводжуватися систематичним  її оновленням, потребує значних інвестиційних  ресурсів. Проте сучасний етап господарювання для переважної більшості його суб’єктів  позначено різким спадом або цілковитим припиненням інвестування виробництва  за рахунок власних коштів. Ось  чому в разі тимчасового браку  чи нестачі власних інвестицій і  сучасних засобів праці підприємства та організації можуть скористатися для оновлення й розвитку своєї  технічної бази таким поширеним у світі методом фінансування, як лізинг. Залучення новітніх машин і обладнання та іншої техніки на умовах оренди вимагає менше грошових коштів, ніж їх купівля. Важливо й те, що платежі за лізингом включаються у собівартість продукції і не підлягають оподаткуванню, адже вони є орендною платою. Саме тому фахівці вважають лізинг одним з найбільш перспективних шляхів розвитку відносин власності та залучення інвестиційних коштів, вигідною фінансовою і кредитною формою проведення технічного переозброєння і реконструкції виробництва. Розглянемо детальніше суть, види та організаційно-правові основи здійснення лізингових операцій.

Лізинг  є специфічним різновидом найму (оренди), що в деяких випадках може поєднувати в собі ознаки купівлі-продажу (поставки). Підтвердженням цього є  положення ч. 2 ст. 806 Цивільного кодексу  України, відповідно до яких до договору лізингу застосовуються загальні положення  про найм (оренду), купівлю-продаж та положення про договір поставки з урахуванням особливостей, встановлених спеціальним законодавством. Основними  нормативними актами в сфері регулювання  лізингових відносин є Господарський  кодекс України (ст. 292), Цивільний кодекс України (§ 6 гл. 58), а також Закон  України від 16.12. 1997 р. "Про фінансовий лізинг" (в редакції Закону від 11.12. 2003 р.). Крім того, оскільки операції фінансового лізингу вважаються фінансовими послугами, на них поширюються вимоги Закону України від 12.07. 2001 р. "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" та відповідних підзаконних нормативних актів.

Загальне  визначення лізингу міститься у  ст. 292 ГК України, згідно з якою лізингом вважається господарська діяльність, спрямована на інвестування власних  чи залучених фінансових коштів, яка  полягає в наданні за договором  лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк  майна, що належить лізингодавцю або  надається ним у власність  (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Фактично це визначення відтворене у ст. 806 ЦК України, який, щоправда, називає передачу у лізинг майна, що належить лізингодавцю, "прямим", а майна, що спеціально придбавається для передачі у лізинг відомому лізингоодержувачу - "непрямим" лізингом, по суті чітко виділяючи два види лізингу. Прямий лізинг - передбачає передачу лізингодавцем лізингоодержувачу власного майна, набутого без попередньої домовленості з лізингоодержувачем. Відносини прямого лізингу регулюються зазначеними вище загальними положеннями ГК, ЦК з урахуванням положень про найм (оренду), а також у відповідних випадках - загальних положень про купівлю-продаж та положень про договір поставки. Непрямий лізинг - передбачає передачу лізингодавцем лізингоодержувачу майна, набутого ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна. На відміну від прямого лізингу, відносини непрямого лізингу регулюються, окрім загальних положень зазначених вище нормативних актів, актом спеціальним - Законом України "Про фінансовий лізинг", згідно з яким він називається, відповідно, "фінансовим лізингом". Згідно зі ст. 1 цього Закону за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).