Техніко-технологічна база виробництва. Лізинг як форма оновлення технічної бази виробництва

• установлення цілей — визначення, ранжирування, виокремлення пріоритетів;
• підготовчий — аналіз виробничих умов, підготовка прогнозної інформації;
• варіантний вибір рішень — розробка, вибір критерію та оцінка ефективності можливих варіантів;
• програмування (планування) робіт — узгодження вибраних і прийнятих рішень, їхнє інтегрування в єдиний комплекс заходів у межах програми технічного розвитку підприємства на найближчу та віддалену перспективу;
• супроводження реалізації програми — контроль за виконанням передбачених програмою заходів, проведення необхідного коригування програми.

Цілі та пріоритети технічного розвитку треба визначати згідно із загальною  стратегією підприємства на тому чи тому етапі його функціонування. Конкретні  стратегічні напрямки технічного розвитку підприємства можуть бути зв’язані з  вирішенням проблем:

• кардинального підвищення якості виготовленої продукції, забезпечення її конкурентоспроможності на світовому й вітчизняному ринках;
• розробки й широкого впровадження ресурсозберігаючих (передовсім енергозберігаючих) технологій;
• скорочення до максимально можливого рівня затрат ручної праці, поліпшення її умов і безпеки;
• здійснення всебічної екологізації виробництва згідно із сучасними вимогами до охорони навколишнього середовища тощо.

У процесі економічного управління технічним розвитком підприємства стрижневими є завдання якісної  розробки й коригування, забезпечення необхідними ресурсами, постійного відслідковування здійснення програм. Зміст програм технічного розвитку підприємства визначається сукупністю конкретних заходів, що входять до їхнього  складу. Як правило, такі програми охоплюють  кілька розділів, а кожен з останніх — певну групу цілеспрямованих  заходів. Типовий зміст програми технічного розвитку підприємства зазвичай включає такі розділи:

• Науково-дослідні і проектно-конструкторські роботи. Дослідження і розробки власними силами за певною тематикою з визначенням для кожної теми: мети дослідження (розробки), місця впровадження результатів, головного виконавця і співвиконавців, строків початку та закінчення роботи, кошторисної вартості, очікуваних результатів.
• Створення, освоєння нових і підвищення якості тих, що виготовляються, видів продукції.
• Запровадження прогресивної технології, модернізація та автоматизація виробничих процесів.
• Зведені результати здійснення заходів технічного розвитку. Здійснюється за окремими напрямками технічного розвитку: зниження товарних витрат та собівартості товарної продукції, приріст виробничої потужності підприємства, відносне вивільнення працівників. А також для всієї сукупності заходів: загальні витрати та результати, динаміка основних техніко-економічних показників.

Головним недоліком чинного  порядку розробки програми технічного розвитку підприємства є механічне  «підсумовування» різних пропозицій, брак їхньої реальної інтеграції в  єдиний цілеспрямований комплекс заходів. Подолати цей недолік дає змогу  попереднє опрацювання програми технічного розвитку в так званому  режимі групової роботи. Мета такої  роботи полягає в ретельному перегляді  та узгодженні пропозицій, що рекомендуються для включення до проекту програми. Саму роботу бажано проводити у вигляді проблемної наради, учасниками якої мають бути керівники підприємства і група експертів, включаючи незалежних. Це певною мірою забезпечує здійснення конкурсного відбору конкретних об’єктів і напрямків технічного розвитку підприємства.

1.3. Виробнича потужність підприємства: поняття, види й чинники формування. Показники і шляхи підвищення рівня використання виробничих потужностей підприємства.

Виробнича потужність підприємства характеризує максимально можливий річний обсяг випуску продукції (видобутку й переробки сировини або надання певних послуг) заздалегідь визначених номенклатури, асортименту та якості за умови найбільш повного використання прогресивної технології та організації виробництва. Одиниці виміру виробничої потужності підприємств застосовуються різні залежно від характеру виробництва та галузевої підпорядкованості. Загальне правило таке: виробнича потужність визначається в тих одиницях виміру, в яких планується та здійснюється облік продукції, що виготовляється (послуг, що надаються). Здебільшого це натуральні або умовно натуральні вимірники за видами продукції (послуг). Для багатономенклатурних виробництв потужність може визначатися також вартісним показником усього обсягу продукції (послуг). У паспорті такого підприємства потужність позначають двома вимірниками: у чисельнику — натуральні показники за видами продукції; у знаменнику — загальний вартісний (грошовий) показник. На підприємствах окремих галузей виробнича потужність характеризується кількістю сировини, що переробляється за добу. Наука та практика господарювання виокремлюють три види потужності підприємства: проектну, поточну (фактично досягнуту), резервну.

Проектною є потужність, яка визначається у процесі проектування, реконструкції (розширення) діючого або будівництва нового підприємства; вона вважається оптимальною, оскільки склад і структура устаткування відповідають структурі трудомісткості запроектованої номенклатури продукції, і має бути досягнута протягом нормативного терміну її освоєння.

Поточна (фактично досягнута) виробнича потужність визначається періодично у зв’язку зі зміною умов виробництва (номенклатури і структури трудомісткості продукції) або перевищенням проектних показників. При цьому обчислюють вхідну (на початок року), вихідну (на кінець року) та середньорічну потужність підприємства.

Резервна потужність повинна формуватись і постійно існувати у певних галузях національної економіки: електроенергетиці і газовій промисловості — для покриття так званих пікових навантажень в електро- та газових мережах, надійного забезпечення енергоресурсами споживачів на період виконання ремонтно-аварійних робіт; харчовій індустрії — для переробки істотно збільшеного обсягу сільськогосподарської сировини, що швидко псується, у високоврожайні роки; на транспорті — для перевезення збільшеної кількості пасажирів у літні місяці; в машинобудуванні та інших галузях — для підготовки виробництва та освоєння випуску нових видів устаткування (агрегатів, приладів) і конструкційних матеріалів тощо.

Величина виробничої потужності підприємства формується під впливом багатьох чинників. Головним з них є:

• номенклатура, асортимент та якість продукції, що виготовляється;
• кількість встановленого устаткування, розміри і склад виробничих площ, можливий фонд часу роботи устаткування та використання площ протягом року;
• прогресивні техніко-економічні норми продуктивності й використання устаткування, зняття продукції з виробничих площ, нормативи тривалості виробничого циклу та трудомісткості продукції, що виробляється (послуг, що надаються).

Особливості визначення потужності на підприємствах  різних галузей міністерств і  відомств зводяться до специфіки  їх виробничої діяльності. Технологічна спроможність розраховується для основних виробничіх цехів, а також для  решти виробничих ланок підприємства окремо. Це необхідно для виявлення  невідповідності між потенційними можливостями з випуску продукції окремих виробничих підрозділів і забезпечення узгодженої технологічної пропорційності між взаємозв’язаними виробничими ланками.

Виробничі потужності підприємств обчислюються за відповідними галузевими основними положеннями, що відображають особливості конкретних галузей. У нинішніх ринкових умовах господарювання, коли перевага в розвитку економіки надається територіальним виробничим комплексам, в які входять і відповідні галузі, розміщені на цій території, виробничу потужність слід визначати з кожного виду виробничої дяльності в натуральних показниках і в загальній грошовій сумі. Загальну потужність територіального виробничого комплексу визначають як суму потужностей виробничих підрозділів, розміщених на певній території (регіоні), виражену в грошовій сумі в порівняльних цінах на певну продукцію. Визначення виробничої потужності підприємства будь-якої галузі завершується складанням балансу, що відбиває зміни її величини протягом розрахункового періоду. Такий зведений баланс і характеризує вихідну потужність підприємства (галузі). Для цього використовується формула

М_вих = М_вх+ М_о.т.з + М_р ± М_н.а — М_в,

де М_вих – вихідна потужність розрахункового періоду (на початок року);

М_вх - вхідна потужність підприємства на розрахунковий період;

М_о.т.з - збільшення потужності протягом розрахункового періоду внаслідок здійснення поточних організаційно-технічних заходів;

М_р - нарощування виробничої потужності завдяки реконструкції або розширенню підприємства;

М_н.а - збільшення (+) або зменшення (–) виробничої потужності, спричинене змінами в номенклатурі та асортименті продукції, що виготовляється;

М_в - зменшення виробничої потужності внаслідок виведення з експлуатації певної кількості фізично спрацьованого та технічно застарілого устаткування.

З метою ефективного  використання наявних виробничих потужностей  постійно здійснюється аналіз їх використання. У практиці господарювання рівень використання виробничої потужності діючого підприємства визначається двома показниками: коефіцієнтом освоєння проектної потужності (співвідношення величин поточної і проектної потужності); коефіцієнтом використання поточної потужності (співвідношенням річного випуску продукції та середньорічної її величини).

Коефіцієнт освоєння проектної  потужності (К_о.п.п) – це співвідношення величин поточної і проектної потужності, яке обчислюється за формулою

К_о.п.п = _,

де М_п.п – поточна потужність підприємства;

М_пр.п – проектна потужність підприємства.

Коєфіцієнт використання поточної потужності (К_п.п) – це співвідношення ріного випуску продукції до середньої її величини і обчислюється за формулою

К_о.п.п = _,

де В_рв.п – річний випуск продукції;

М_сер – середня величина потужності підприємства.

За нинішніх умов господарювання, враховуючи інфляційні процеси та спад виробництва за останні десять років, необхідно і кожній галузі виробничої діяльності і практично на кожному виробництві провести інвентаризацію основних фондів і потужностей, тобто привести їх у відповідність до сучасних вимог щодо їх реальної вартості й потужності. За той самий період більшість активної частини основних виробничих фондів і потужностей у галузях народного господарстваі морально, і фізично застаріли, оскільки вони майже використовувались. Рівень розвитку техніки за цей період значно зріс. Тому для покращення використання виробничих потужностей і основних фондів, що беруть участь безпосередньо у виробництві, необхідно розробляти основні напрямки і шляхи підвищення рівня їх використання. До них можна зарахувати:

• технічне удосконалення і модернізацію обладнання та заміну застарілого устаткування сучасним, новим, технічно найбільш удосконаленим;
• впровадження у виробництво найновіших технічних ліній, енергозберігаючих технологій з безвідходним або маловідходним виробництвом готової продукції;
• стабілізацію виробництва та забезпечення використання  виробничих потужностей в дві-три зміни;
• збільшення діючїх активної частини основних виробничих потужностей і ліквідацію диспропорцій у технологічних лініях і окремих агрегатах;
• підвищення інтенсивності роботи обладнання за рахунок: збільшення виробництва продукції за одиницю часу; організації безперевних процесів виробництва; збільшення швидкостей обробки матеріалу; якісної підготовки сировини, напівфабрикатів, матеріалів, які строго відповідають вимогам технологічних процесів та якості виготовлюваної продукції;
• спеціалізації та кооперації виробництва як галузевої, так і територіальної.

З метою найбліш ефективного  використання виробничих потужностей  на підприємствах щорічно розробляються заходи з вдосконалення технології виробництва, найбільш повного завантаження діючих виробничих потужностей, ліквідації простоїв та перебоїв і його роботі. Розробляються заходи щодо заміни обладнання, яке застаріло й амортизувалося, а також з матеріальної зацікавленості працівників усіх рангів в його ефективному використанні.

Нині в Україні рівень використання виробничих потужностей підприємств  у більшості галузей економіки  і передовсім у промисловості  становить менше за 50%, а проектні потужності, як правило, своєчасно не освоюються. Способи ефективнішого  використання виробничих потужностей  такі самі, як і використання основних фондів підприємства. Варто лише наголосити, що для докорінного поліпшення рівня використання наявних потужностей для переважної більшості підприємств потрібно якомога швидше подолати спад виробництва, стабілізувати й поступово нарощувати обсяги виробництва конкурентоспроможної продукції, яка є і завдяки цьому користується попитом на вітчизняному та світовому ринках.

1.4. Розвиток техніко-технологічної  бази виробництва шляхом впровадження  інноваційних процесів на підприємстві.

В умовах ринкової економіки, за оцінками економістів  найближче майбутнє — це час інновацій  і змін в усіх сферах бізнесу. В  цих умовах стратегія підприємства повинна полягати у прискоренні  нововведень, виборі і реалізації політичних пріоритетів, залученні споживачів до інноваційної діяльності, знаходженні  висококваліфікованих і освічених  кадрів. Такий стратегічний підхід пов’язаний з переходом до нових моделей економічного росту, в свою чергу економічний ріст, кількісно і якісно залежить від розвитку техніко-технологічної бази підприємств. З розвитком науки і техніки всі технології безперервно оновлюються і розвиваються. І в даний період виділяються три основні напрямки розвитку сучасних виробничих технологій: