Типи грошових систем, їх переваги та недоліки

     За  формою грошей, що перебувають в  обігу, розрізняють грошові системи  металевого грошового обігу і  паперово-кредитні. Грошові системи, в яких роль загального еквівалента виконують коштовні метали, називають системами металевого обігу. В них грошовий метал безпосередньо перебуває в обігу і виконує всі функції грошей, а банкноти й інші грошові знаки розмінні на метал. В системі паперово-кредитного обігу обіг грошей обслуговують грошові знаки (паперові або металеві), що не володіють внутрішньою вартістю, тому така грошова система потребує державного регулювання.

ГРОШОВІ СИСТЕМИ МОНОМЕТАЛЕВОГО І БІМЕТАЛЕВОГО ОБІГУ.

     В системі металевого обігу залежно  від металу, що виконував роль загального еквівалента, на різних етапах історичного  розвитку склалося два типи грошових систем: біметалевого і монометалевого обігу.

     Біметалізм  – грошова система, за якою роль загального еквівалента законодавчо  закріплялася за двома металами, як правило, - золотом та сріблом. Залежно  від того, яке встановлювалося  співвідношення між двома грошовими  металами,  розрізняють три різновиди  біметалізму⁵:

• Система паралельної валюти, за якої співвідношення між золотими і срібними монетами встановлюється стихійно на ринковій основі;
• Система подвійної валюти, коли таке співвідношення визначається державою;
• Система «кульгаючої» валюти, за якої один із видів монет карбується в закритому порядку.

     Біметалізм  виник в епоху первісного накопичення  капіталу (XVI-XVIII ст.). Історично першим різновидом біметалізму була система паралельної валюти. При здійсненні платежів золоті та срібні монети приймалися відповідно до реальної ринкової вартості золота та срібла, яка часто змінювалася під впливом ринкової кон’юнктури на грошовий товар. За відкритого карбування обох видів монет це давало можливість підтримувати співвідношення між валютами на реальному рівні. Проте ця система створювала значні технічні незручності в організації товарообміну, оскільки ринкові зміни співвідношення двох валют за вартістю спричинювали постійні коливання подвійної системи товарних цін та нестабільність грошового обігу.

     Щоб спростити ситуація, держава змушена  була встановлювати у законодавчому  порядку обов’язкове вартісне співвідношення між золотими і срібними монетами, що перебували в обігу на рівних засадах за їх відкритого карбування. Наприклад, наприкінці XVII ст. у Франції, Голландії та США було офіційно встановлено монетний паритет (вартісне співвідношення між сріблом та золотом), що дорівнював 15 до 1. Такий різновид біметалізму дістав назву «система подвійної валюти». Вона внесла певну впорядкованість у систему ціноутворення, оскільки рівень цін виражений у золотих монетах автоматично перераховувався у другий різновид за встановленим співвідношенням. Але незабаром у біметалевому стандарті виявився інший недолік – ринкове співвідношення між вартістю золота і срібла начало помітно відхилятися від офіційно фіксовано. Наприклад, у США (з 1792 р. по 1834 р.) ринковий монетний паритет між сріблом і золотом дорівнював орієнтовно 15,5 до 1. Як наслідок, вартість одного грошового металу переоцінювалася, а іншого – недооцінювалася. У цьому проявляється дія закону Коперника-Грешама⁶: «Гірші гроші витісняють з обігу кращі». При біметалевому стандарті «гіршими» є ті гроші, вартість який менша їх офіційної грошової вартості, а «кращими» - ті, що коштують дорожче своєї офіційної ціни. «Гірші гроші», в нашому прикладі – срібні монети, стали витісняти з обігу «кращі» - золоті монети. Отже, тенденція до зникнення із обігу грошей, ринкова вартість яких перевищувала їх офіційно зафіксовану вартість, підтверджує дія цього закону.

     Наступним різновидом біметалізму можна вважати  так звану «систему кульгаючої» валюти»,  прикладом слугує французька грошова система, коли у 1873 р. було заборонено вільне карбування срібла, але за п‘ятифранковими  срібними монетами залишилася необмежена сила законного платіжного засобу. Це була спроба врятувати біметалізм.

     На  початку другої половини ХІХ ст. кілька європейських країн (Франція, Бельгія, Італія та Швейцарія) вдалися до спроби зберегти  біметалізм, уклавши на конференції 1865 р. міжнародну угоду  – так званий Латинський монетний союз. Це була перша спроба міждержавного  регулювання грошових систем. На території  країн Латинського монетного  союзу зберігалося вільне карбування монет із золота та срібла при підтриманні  твердого співвідношення між золотими та срібними монетами (1:15,5), однаковий  металевий вміст (вага та проба) грошових одиниць, вільний обіг монет одних  країн-членів та територіях інших. Такий  блок мав зміцнити позиції країн-членів відносно інших європейських країн, передусім Великобританії та Німеччини. Але цей союз проіснував недовго. Зміцнення срібла наприкінці ЧІЧ  ст. через здешевлення його видобутку  призвело до того, що фактичне ринкове  співвідношення золотих та срібних  монет становило 1:20, і навіть, 1:22. Як наслідок, недооцінені за законом  золоті монети почали переходити зі сфери  обігу до скарбів. Урешті-решт це спричинило розпад Латинського монетного союзу. У 1878 р. вільне карбування срібла у країнах союзу було заборонено і всі вони перейшли до золотого монетаризму.

     Як  бачимо, грошова система біметалевого обігу виявилася досить примітивною  і недосконалою, що було пов’язано  з існуванням на ринках двох загальних  еквівалентів, а значить – двох мір вартості, двох систем товарних цін. Використання для здійснення функції міри вартості одночасно двох благородних металів суперечить природі грошей. Заборона відкритого карбування срібних монет призвела до подальшого знецінення срібла відносно золота.

     Встановлені державою тверді вартісні співвідношення не відповідали реальній ринковій вартості золота і срібла, що не тільки не прияло точності виміру вартості товарів, а  й підривало стабільність грошей. Водночас розвиток ринкової економіки  вимагав стабільних грошей як єдиного  загального еквівалента. На цих підставах  у другій половині ХІХ ст. у більшості  країн світу складалася монометалева грошова система.

     Монометалізм  – грошова система, в якій один метал (золото або срібло) слугує загальним  еквівалентом і основою грошового  обігу, а функціонуючі монети і знаки  вартості розмінюються на дорогоцінні  метали. Золотий монометалізм (стандарт) став основою грошової системи у  Німеччині з 1871-1873 рр., у Швеції, Норвегії й Данії – з 1873 р., Франції – з 1876-1878 рр., Австрії – з 1892р., Японії – з 1897р., США – з 1900 р. В Росії після тривалого періоду фактичного функціонування кредитно-паперового грошового обігу золотий монометалізм було запроваджено у 1897 р. грошовою реформою графа Вітте.

     Основними характерними рисами і перевагами золотомонетного  стандарту були⁷:

• У золотомонетній системі золото виконує всі функції грошей, а у внутрішньому грошовому обігу перебувають повноцінні золоті монети;
• Дозволене вільне карбування золотих монет приватними особами (як правило, на монетному дворі);
• Дозволявся вільний вивіз і ввезення золота, іноземної валюти і функціонування вільних ринків золота;
• Неповноцінні грошові знаки (банкноти, металева розмінна монета) в процесі обігу вільно і необмежено розмінювалися на золото, що забезпечувало підтримання тривалої, а головне зваженої рівноваги між грошовою і товарною масами.

     Золотомонетний  стандарт найкраще відповідав потребам індустріального суспільства доби вільної конкуренції, активно стимулював розвиток машинного виробництва, вдосконалення  грошово-кредитної системи, поширення  світової торгівлі і вивіз капіталу. водночас система функціонування золотомонетного  стандарту вимагала наявності достатніх  золотих запасів у центральних  емісійних банках. Золоті запаси одночасно  були резервом внутрішнього монетного  обігу, що забезпечували вільний  обмін банкнот на золото, та резервом світових грошей. Але початок Першої світової війни і різке нарощування  обсягів військових витрат негайно  призвели до зростання бюджетних  дефіцитів і збільшення емісії паперових  грошових знаків. Значне перевищення  в обігу грошово-паперової маси над обсягами золотих запасів  емісійних банків викликало припинення вільного обміну паперових грошей на золоті монети і ліквідацію золотомонетного  стандарту в країнах-учасницях  війни, а з 1993 р. також у США.

     Золотомонетний  стандарт об’єктивно потребував значних  затрат обігу. Для їх зменшення ще до початку війни держави вдавалися до розширення емісії банкнот, використання вексельних платіжно-розрахункових операцій та інших форм безготівкових розрахунків. Внаслідок цього співвідношення між золотими монетами в обігу і грошовими знаками-банкнотами поступово змінювалося на користь використання останніх. Прикладом, співвідношення між золотом і розмінними банкнотами у США, Великобританії, Франції у 1815 р. становило 3:1, у 1860 р. – 1:1, у 1885 р. – 1:3. У 1912 р. золоті монети складали все десяту частину обігової грошової маси. Але грошова система діяла стабільно, тому що зберігалися принципи організації золотомонетного стандарту.

     Припинення  розміну банкнот на золото, введення заборони на його вивіз за кордон, заборона громадянам володіти золотом у монетарній формі та інші заходи означали крах золотомонетного стандарту, вилучення  золота у скарби та перехід до функціонування паперових грошових систем. У більшості  країн це означало інфляційний обіг паперових грошей, який зберігся і  у післявоєнний час. Водночас нерівномірність  світових запасів золота у різних країнах, розвиток тенденцій до централізації  золотих запасів у власності  держав як одного з найважливіших  військово-фінансових ресурсів на випадок  війни й нові історичні та політичні  умови вже не дозволяли відновити  золотомонетний стандарт. Тому в ході грошових реформ (1924-1929 рр.) було зроблено спробу стабілізувати грошовий обіг шляхом відновлення золотомонетного  стандарту, але вже у двох обмежених  формах – золотозливкового і золотодевізного стандартів.

     Золотозливковий стандарт означав впровадження такого різновиду золотого монометалізму, в якому зв'язок грошових знаків (банкнот) із золотом зберігався, але опосередковано, шляхом їх обміну лише на золоті зливки із певними обмеженнями. Складовими елементами грошово-кредитної політики в умовах золотозливкового стандарту стали:

• Золоті монети в обіг не випускалися. Тобто золото функцію засобу обігу і платежу не виконувало;
• Грошовий обіг підтримувався кредитними грошима (банкнотами), які здатні були обмінюватися лише на золоті зливки. Прикладом, у Великобританії стандартний зливок золота, що важив 12,4 кг чистого золота, обмінювався на банкноти сумою 1700 фунтів стерлінгів. У Франції ціна зливка вагою 12,7 кг чистого золота становила 215 тис. франків⁸.

     Таким чином, золотозливковий різновид золотого стандарту було запроваджено в країнах, що мали порівняно великі запаси золота (Великобританія і Франція), і використовувався він не лише для стабілізації грошових систем, а й для подальшої централізації золотих запасів у центральних банках. Водночас більшість країн (Німеччина, Австрія, Данія, Норвегія та ін.) не мали достатніх запасів золота для функціонування системи золотозливкового стандарту, тому запровадили систему золотодевізного стандарту.

     Золотодевізний (девіз-валюта) стандарт – грошова система, що зберігала непрямий зв'язок грошової одиниці із золотом шляхом обміну національних банкнот на іноземну валюту, яка в свою чергу обмінювалася на золото. Золотодевізний (золотовалютний) стандарт означав наступну специфіку організації грошового обігу:

• Відсутність золотих монет в обігу та вільного їх карбування. Тобто дана система діяла без наявного золотого обігу;
• Обмін банкнот спочатку здійснювався на ті іноземні валюти країн, в яких діяла система золотозливкового стандарту. Потім, за відповідним валютним курсом їх можна було обміняти на стандарті зливки чистого золота.

     Грошова система золотодевізного стандарту забезпечувала можливість підтримання стабільності курсів національних валют, загалом, 30 країн світу. Залежно від зниження чи підвищення курсу національних валют на грошовому ринку здійснювалася їх купівля або продаж на іноземну валюту (девізи). Це дозволяло забезпечувати постійний непрямий зв'язок цих валют із золотом, хоч вони й ставали залежними від становища валют іноземних країн.

     Отже, і золотозливковий і золотодевізний стандарти були грошовими системами без обігу золота, тому ф називалися «урізаними» формами золотого стандарту. Але з початком світової економічної кризи 1929-1933 рр.  систему золотого стандарту було ліквідовано і запроваджено грошову систему нерозмінного на золото банкнотного обігу у формі двох валютних блоків –

стерлінгового і доларового, в яких закріплювалося панівне становище банкнот країн-лідерів  блоків.

     Ряд країн – Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, а згодом Італія, Чехословаччина і Польща, намагаючись зберегти золотий  стандарт, утворили так званий «золотий блок», який після переходу Франції у 1936 р. до нерозмінного банкнотного обігу також припинив існування. З цього часу в усіх країнах світу утвердилися системи паперово-кредитного обігу. Вони діяли на основі грошових знаків (паперових або металевих), які за своєю суттю є свідченнями вартості, титулом платоспроможності і реальним відбитком руху товарно-матеріальних цінностей та капіталу.

     В роки другої  світової війни було зроблено ще одну спробу пов‘язати  національні валюти з золотим забезпеченням. На валютно-фінансовій конференції ООН у м. Бреттон-Вудсі (США) в 1944 р. було вироблено своєрідну форму міждержавного золотодевізного стандарту.

     Впровадження  Бретон-Вудської грошової системи характеризувалося такими особливостями:

• Золото виконувало функцію світових грошей і засобу остаточних розрахунків між країнами та виступало загальним втіленням суспільного багатства;
• Крім золота, у міжнародних розрахунках використовувалися національна грошова одиниця США – долар і англійський фунт стерлінгів;
• Зв'язок із золотом зберігала лише одна національна валюта – долар США. Долар обмінювався на золото у скарбниці США за офіційно встановленим співвідношенням за умови, що його представляли для обміну центральні банки та уряди країн-членів МВФ. Ціна на золото на вільних ринках складалася на сонові офіційної ціни США і до 1968 р. не відхилялася від неї за курсом : 1 унція золота (31,103 г) = 35 дол. Згодом 1 унція – 42 дол.