Капітал банку, його структура і формування

2.2. Капітал банку, його структура і формування

   До власних  ресурсів комерційних банків, або  до банківського капіталу, належать  фонди, які створюються банками  для забезпечення фінансової  сталості, комерційної і господарської  діяльності, а також прибуток  поточного і минулого років.

   Структура банківського капіталу не є сталою за якісним складом і змінюється протягом року залежно від багатьох факторів, зокрема від якості активів, використання прибутку, політики банку щодо забезпечення приросту капітальної бази тощо.

   Частка власного  капіталу комерційного банку  у сукупних ресурсах невелика, тоді як у сфері матеріального  виробництва співвідношення власного  і позиченого капіталів інше. Так, для промислового підприємства  вважається нормою, коли власний  капітал становить 50% загального  капіталу, для комерційного банку  ж достатнім вважається 8%. Це зумовлено  специфікою банківської діяльності. Банк користується переважно  чужими грошима, а власні кошти  призначені передусім для страхування  інтересів вкладників і кредиторів  банку, а також для покриття  поточних збитків від банківської  діяльності

. За рахунок власного  капіталу фінансується придбання  меблів, організаційної та комп’ютерної  техніки, будівництво або оренда  банківських офісів, упровадження  систем банківського захисту,  банківських технологій і систем  зв’язку.

   Власний капітал  комерційного банку може також  використовуватися для участі  у власності акціонерних та  спільних підприємств.

   Капітал комерційного банку складається з суми основного (капітал 1-го рівня) та додаткового капіталу (капітал 2-го рівня) за мінусом відвернень з урахуванням основних засобів.

   Основний капітал складається з:

— фактично сплаченого зареєстрованого статутного капіталу банку;

— дивідендів, які  направлені на збільшення статутного капіталу;

— емісійних різниць (різниць між ціною первинного розміщення акцій та їх номінальною вартістю);

— резервних фондів, які створюються за рахунок прибутку банку;

— прибутку минулих  років.

   Додатковий капітал складається з:

— резервів під стандартну заборгованість інших банків;

— резервів під стандартну заборгованість за кредитами, які надані клієнтам;

— загальних резервів;

— результату переоцінки основних засобів;

— поточних доходів.

   У складі  основного капіталу головна роль  належить статутному фонду банку.  Він формується з акціонерного  або приватного капіталу при  організації нового банку за  рахунок внесків засновників  чи випуску і реалізації акцій.  Розмір статутного фонду визначається  засновниками, однак він не може  бути меншим від мінімального  розміру, встановленого Національним  банком України. Мінімальний розмір  статутного капіталу контролюється  НБУ тільки на час створення  та при реєстрації комерційного  банку. Він не може бути меншим  за суму, еквівалентну 1 млн євро. Мінімальний розмір статутного капіталу банку, створеного з участю іноземного капіталу, має бути не меншим за суму, еквівалентну 5 млн євро на день підписання установчого договору за офіційним курсом НБУ, за умови, що частка іноземного капіталу у статутному капіталі банку становить до 50%.Якщо частка іноземного капіталу у статутному капіталі банку становить 50% і більше, то мінімальний розмір статутного капіталу з участю іноземного капіталу має бути не меншим від суми, еквівалентної 10 млн євро на день підписання установчого договору за офіційним курсом НБУ.

   Порядок формування  статутного фонду залежить від  форми організації банку. Якщо  комерційний банк утворюється  у формі акціонерного товариства (АТ) відкритого типу, то статутний  фонд формується шляхом відкритої  передплати на акції, а якщо  у формі АТ закритого типу  — через перерозподіл усіх  акцій серед засновників банку  згідно з розміром їхньої частки у статутному фонді.При утворенні банку як товариства з обмеженою відповідальністю статутний фонд поділяється на частки, розмір яких фіксується в засновницьких документах, а учасники банку несуть відповідальність за його зобов’язаннями у межах своєї частки. Статутний фонд може створюватися тільки за рахунок власних коштів учасників (акціонерів) банку. Його формування з допомогою банківських кредитів не допускається. Статутний фонд комерційного банку не може формуватися за рахунок коштів організацій, які за статутом не мають права вести комерційну діяльність та мати прибуток (громадські, релігійні організації, фонди та ін.).

   Статутний  фонд комерційного банку у  формі АТ створюється шляхом  випуску та продажу двох видів  іменних акцій — звичайних  та привілейованих. Власники звичайних  акцій беруть участь в управлінні  банку і поділяють з ним  усі його доходи, збитки та  ризики. Якщо комерційний банк  не одержує прибутку, власники  звичайних акцій не отримують  дивідендів, їм нічого не гарантується і при ліквідації банку. Однак збитки власників звичайних акцій не можуть бути більшими, ніж первісна вартість їхніх інвестицій, а дохід, у разі прибуткової діяльності банку, вони можуть отримувати значний, тому що розподіл залишку прибутку відбувається тільки між власниками простих (звичайних) акцій.

   Власники  звичайних акцій вкладають свій  капітал на весь час функціонування  комерційного банку. Вони, як правило,  не можуть продати їх назад  банку-емітенту. В окремих випадках, якщо збори акціонерів ухвалять  рішення про скорочення числа  учасників банку, частка простих  акцій може бути викуплена  банком-емітентом. Звичайні акції  вільно купуються та продаються  на вторинному ринку цінних  паперів (фондовій біржі).

   Привілейовані  акції дають право їхнім власникам  на отримання фіксованого розміру  дивідендів, що не залежить від  отриманого банком прибутку. Власники  привілейованих акцій у разі  ліквідації комерційного банку  та розподілу його майна мають  переваги порівняно з власниками  звичайних акцій: їм повертається  вартість привілейованих акцій,  однак після того, як будуть  задоволені грошові вимоги кредиторів  банку.

   Власники  привілейованих акцій не беруть  участі в управлінні комерційним  банком.

   З розширенням  кола операцій комерційних банків, а також у зв’язку з необхідністю  задоволення вимог НБУ щодо  мінімального розміру статутного  фонду у комерційного банку  з’являється потреба в збільшенні  розмірів цього фонду. Це досягається  через проведення додаткової  емісії акцій. Як правило, банк  прагне при додаткових емісіях  випускати насамперед привілейовані  акції, з тим щоб запобігти  розширенню кола власників звичайних  акцій та ускладненню процесу управління банком. Перший випуск акцій банку має складатися тільки зі звичайних акцій. Реєстрація та продаж банком-емітентом першого випуску акцій звільняється від оподаткування податком на операції з цінними паперами.

   Усі випуски  цінних паперів банками типу  відкритого АТ, незалежно від  розміру випуску та кількості  інвесторів, підлягають державній  реєстрації у Міністерстві фінансів  України. Мета цієї процедури  — підвищити відповідальність  банків-емітентів перед покупцями  цінних паперів та знизити  ризики, пов’язані з фінансовими  зловживаннями та махінаціями.  Щоб отримати право додаткової  емісії акцій, банк не може  бути збитковим, мати прострочених  боргів перед бюджетом та кредиторами. Для реєстрації випуску акцій банк-емітент складає проспект емісії. Проспект емісії готується засновниками банку (при першій емісії) та Правлінням банку (при наступних емісіях). У проспекті емісії повідомляється про банк, його фінансове становище, вміщуються відомості про майбутній випуск цінних паперів. Проспект емісії має бути засвідченим незалежною аудиторською фірмою.

   Емісія акцій  як форма створення та наповнення  статутного фонду комерційного  банку регулюється Законами України:  “Про господарські товариства”  та “Про цінні папери та  фондову біржу”.

   Резервний фонд комерційного банку призначений для покриття можливих збитків від банківської діяльності, а також для сплати дивідендів за привілейованими акціями, коли для цього недостатньо прибутку. Наявність коштів у резервному фонді забезпечує стійкість комерційного банку, зменшує вірогідність його банкрутства.

   Резервний  фонд комерційного банку створюється  у порядку, ухваленому зборами  акціонерів, а його розмір встановлюється, як правило, на рівні 50% від  розміру статутного фонду. Він  формується за рахунок відрахувань  з прибутку і має бути не  меншим 5% від суми отриманого  прибутку.

   Крім резервного  фонду, в комерційних банках  створюються спеціальні фонди,  призначені для виробничого та  соціального розвитку банку. Їх  формування здійснюється за рахунок  прибутку.

   Прибуток  є ресурсом внутрішнього походження. Він створюється у вигляді  залишку прибутку після сплати  податків та відрахування до  фондів банку. За його рахунок  сплачуються дивіденди акціонерам. Якщо після сплати дивідендів  за ставкою, що встановлена  зборами акціонерів, виникне їх  залишок, то він може бути  використаний на поповнення статутного  фонду банку. Ця операція (капіталізація)  може бути здійснена і без  сплати дивідендів акціонерам, але  таке рішення мають ухвалити  загальні збори акціонерів.

   Банківський  власний капітал поділяється  на капітал-брутто та капітал-нетто.  Власний капітал-брутто — це  сума усіх фондів банку та  нерозподіленого прибутку за  балансом. Власний капітал-нетто  — це капітал-брутто за мінусом  вкладень банку в господарську  діяльність підприємств та організацій,  акції АТ, витрати майбутніх періодів, відвернених коштів. Тобто капітал-нетто  — це та частина власних  коштів банку, що може бути  використана як кредитні ресурси.

   Розмір власного капіталу визначається кожним банком самостійно і залежить від багатьох чинників. До них належать:

— рівень мінімальних  вимог НБУ до статутного фонду. Підвищення вимог збільшує потребу у власному капіталі;

— специфіка клієнтури. При значній кількості дрібних  вкладників власних коштів потрібно буде менше, ніж за наявності великих  вкладників;

— характер активних операцій. Наявність значного обсягу ризикових операцій потребує відносно більшого розміру власного капіталу. 

4.2. Депозитні операції  банків

Найбільш суттєвим і важливим джерелом формування та збільшення ресурсної бази комерційних  банків виступають депозитні операції.

Депозитними є пасивні  операції банків із залучення грошових коштів юридичних і фізичних осіб у національній та іноземній валютах у формі вкладів (депозитів) шляхом їх зарахування на відповідні рахунки на певних умовах.

Вклад (депозит) — це гроші, передані в банк їх власником для зберігання, та які залежно від умов зберігання числяться на тому чи іншому банківському рахунку.

На процес формування заощаджень впливають різноманітні фактори, їх можна систематизувати, поділивши на п'ять груп:

— основним фактором першої групи є державна політика, спрямована на забезпечення політичної стабільності та сталого розвитку національної економіки, запобігання кризовим ситуаціям, сприяння розвитку і підприємництва;

— фактори другої групи пов'язані з динамікою  основних економічних показників рівня  інфляції, процентних ставок, безробіття тощо, а також з економічним  розвитком регіонів та їх інфраструктури;

— третя група  факторів стосується розвитку банківської  системи та системи кредитно-фінансових інститутів;

— четверта — довіри до комерційних банків та інших кредитно-фінансових інститутів, ступеня поінформованості населення про їхню діяльність;

— п'ята група  факторів визначається демографічною  ситуацією в країні (практика доводить, що рівень національних заощаджень вищий там, де більша частка молоді).

Класифікація вкладів (депозитів) здійснюється за різними  ознаками, основними серед яких є:

— вид та статус вкладника;

— термін вкладу.

За першою ознакою  виділяються вклади юридичних та фізичних осіб, резидентів і нерезидентів.

За терміном користування вклади поділяються на дві великі групи — депозити до запитання та строкові.

Кошти клієнтів у  вкладах до запитання зберігаються на поточних рахунках, які відкриваються банком кожному клієнту. Особливістю функціонування вкладів до запитання є те, що гроші, які зберігаються, можуть бути в будь-який момент зняті готівкою з відповідного рахунка або перераховані за вимогою клієнта на інші рахунки в банках, Вагома частка ресурсів, які залучені саме у вклади до запитання, використовується банками для забезпечення необхідного рівня ліквідності та формування обов'язкових резервів у вигляді залишків на кореспондентському рахунку в Національному банку України. Разом з тим у повсякденній банківській діяльності складається ситуація, коли клієнти не використовують одразу всі кошти, що надходять на їхні поточні рахунки, залишаючи певну частку їх у розпорядженні банку на деякий термін. Ця частина ресурсів у вкладах до запитання використовується банком, як правило, у формі вкладень у найкоротші за терміном повернення кредитно-інвестиційні активи. В цьому випадку банк отримує можливість заробляти, розміщуючи вільні залишки на поточних рахунках у відповідні доходні активи, а відтак сплачувати певний процент власникам депозитів до запитання за користування їхніми грошима. Платність вкладів цього типу дозволяє, в свою чергу, залучати ще більшу кількість поточних ресурсів, розширювати коло своїх операцій та збільшувати їх обсяги, що неодмінно сприятиме підвищенню конкурентоспроможності банку. В той же час з деяких вкладів до запитання діючою нормативною базою передбачена обов'язкова сплата процентів за їх залишками. Так, зберігання коштів Державного бюджету на банківських депозитах до запитання є для банку обов'язково платним та потребує нарахування і сплати процентів за залишками цих коштів розміром у 50% ставки рефінансування Національного банку України. Найбільш стабільними з точки зору прогнозування рівня залишків та визначення термінів повернення коштів є строкові вклади (депозити). Строкові вклади (депозити) — це грошові ресурси, які розміщуються їх власниками у банку для зберігання та зараховуються на відповідні депозитні рахунки на визначений термін з виплатою обумовлених процентів. Розвиток та диверсифікація послуг з обслуговування саме цих вкладів є пріоритетним завданням сучасного комерційного банку. Ресурси, залучені у строкові депозити, залишаються у розпорядженні банку в межах чітко обумовленого часового інтервалу, а тому можуть використовуватися для фінансування більш тривалих за терміном, а отже і більш доходних активних операцій. Відповідно і плата за залишками на строкових депозитах є значно більшою порівняно з вкладами до запитання та безпосередньо залежить від розміру та терміну зберігання грошей на цих вкладах. У сучасній практиці більшість комерційних банків надає можливість своїм клієнтам знімати за необхідності кошти зі своїх строкових депозитів до закінчення відповідного терміну дії депозитного договору. Це є досить вагомим фактором підвищення привабливості саме цього виду банківських депозитних операцій, хоча розмір процентної плати у разі дострокового зняття коштів або закриття вкладу взагалі значно зменшується. Комерційні банки в своїй поточній діяльності використовують різні форми строкових вкладів (депозитів). Однією з найбільш поширених форм виступають сертифікати, які, в свою чергу, поділяються на депозитні та ощадні. Депозитний сертифікат — це документ, що видається тільки юридичній особі у вигляді письмового свідоцтва банку про внесення грошових коштів, яке надає право власнику сертифіката після закінчення встановленого терміну отримувати суму внеску та відповідні проценти. Ощадний сертифікат — це аналогічний документ, але який видається виключно фізичній особі як свідоцтво про внесення нею грошей на банківський рахунок та надає право власнику на отримання відповідної суми і процентів.Депозитні й ощадні сертифікати випускаються банками як на певний строк, так і до запитання. Вони можуть бути іменними і на пред'явника. Найпоширенішими серед населення як за радянських, так і за пострадянських часів залишаються ощадні вклади.