Фінансові відносини підприємства з банківськими установами

Принцип терміновості означає, що кредит має бути погашений у визначений термін. Дотримання цього принципу відкриває кож­ному окремому підприємству можливості для отримання нових бан­ківських кредитів, а також дає змогу уникнути сплати банку підвищених відсотків за несвоєчасне погашення суми позики. Якщо під­приємство порушує строки погашення, то банк застосовує до нього штрафні санкції і може відмовити в повторній видачі кредиту.

Принцип повернення якнайтісніше пов'язаний із принципом терміновості. Кредит має бути погашений у термін, визначений кре­дитною угодою. Розрізняють: строкові, пролонговані і прострочені кредити.

Строкові кредити підприємства повертають своєчасно у визна­чений термін.

Пролонговані кредити з'являються в підприємства за тимчасово­го браку коштів з причин, що не залежать від результатів його дія­льності, і за згоди банку відстрочити термін погашення.

Прострочені кредити виникають тоді, коли в підприємства нема коштів для їх погашення. Наявність таких кредитів свідчить про скрут­ний фінансовий стан підприємства. Джерелом сплати відсотків за про­строченими кредитами є прибуток підприємства після сплати податків.

Кредит надається підприємству на строго визначені цілі. Залеж­но від цілей розрізняють:

1) кредит для фінансування оборотного капіталу;

2) кредит для фінансування основного капіталу;

3) кредит для фінансування торговельно-посередницьких операцій.

Принцип забезпечення кредиту означає наявність у підприємс­тва юридичне оформлених документів, що гарантують своєчасне повернення кредиту:

• заставне зобов'язання;

• договір-гарантія;

• договір-поручительство.

Використання застави як форми забезпечення повернення креди­ту здійснюється згідно із законом України «Про заставу». Заставля­ти можна майнові права та майно, яке може бути відчужене заставодержателем і на яке може бути звернене стягнення.

Застава майна може здійснюватись передачею товаророзпорядчого документа підприємством-позичальником кредитору. Застава цінних паперів може здійснюватися передачею їх заставодержателю в депозитне володіння. Майно, яке перебуває у спільній власності підприємств. передається у заставу тільки за згодою всіх співвласників. Заміна пре­дмета застави відбувається за погодженням із заставодержателем.

Ризик випадкової втрати предмета застави несе, як правило, вла­сник закладеного майна. Законом або договором передбачається пе­ребування закладеного майна у володінні заставодержателя, заста­водавця або третьої особи.

Державне підприємство, за яким закріплено право державного володіння, самостійно здійснює заставу майна за винятком суціль­ного майнового комплексу підприємства та його структурних підроз­ділів, будинків та споруд, застава яких відбувається з дозволу та на умовах, узгоджених з органом, уповноваженим управляти відповід­ним державним майном.

У договорі застави має бути позначене найменування, місцезнахо­дження сторін, суть забезпеченої заставою вимоги, розмір та строк виконання зобов'язання, опис, оцінка та місцезнаходження майна, а також інші умови. Договір застави укладається в письмовій формі. Коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, това­ри в обороті або переробці, договір застави нотаріально засвідчується. Нотаріальне засвідчення здійснюється: договору застави нерухомого майна за місцезнаходженням нерухомого майна; договору застави транспортних засобів — за місцем реєстрації цих засобів; договору застави товарів у обороті — за місцем знаходження підприємства.

Звернення стягнення на закладене майно підприємства може ста­тися з рішення суду, арбітражного суду, третейського суду, а також у безспірному порядку на основі виконавчого напису нотаріусів.

Для укладання договору застави підприємство-заставодавець по­винно передати банку (заставодержателю) такі документи:

а) договір страхування та страхове свідоцтво;

б) докази згоди органу, який управляє майном, на укладання до­говору, а також докази, що органи приватизації та трудовий колек­тив було повідомлено про цей факт;

в) витяги з книги запису застав;

г) установчі документи, свідоцтво про реєстрацію та нотаріально засвідчені зразки підписів своїх службових осіб.

Принцип платності означає, що підприємство має внести в банк визначену плату за користування кредитом.

Відсотки, які сплачує підприємство за користування короткост­роковими банківськими кредитами, відносять на собівартість проду­кції. Відсотки за кредит, узятий на капітальне будівництво чи ре­конструкцію, підприємства сплачують за рахунок прибутку, який залишається в розпорядженні підприємства.

Витрати підприємств на оплату відсотків за кредит відносять до складу валових витрат виробництва і обігу, що зменшує суму опода­тковуваного прибутку.

Відсоткові ставки за кредит встановлюються комерційними бан­ками на договірних засадах з підприємствами-позичальниками. Їх рівень залежить від загальної економічної кон'юнктури і факторів, які формують попит і пропозицію на ринку позикових коштів, а та­кож регулюючих дій держави на цьому ринку. В Україні на рівень відсотків за кредити комерційних банків значно впливають відсот­кові ставки за кредитні ресурси, які встановлює Національний банк.

Комерційні банки застосовують різні відсоткові ставки залежно від виду та об'єкта кредиту, строку кредитування, фінансового стану позичальника, міри кредитного ризику, наявності або браку гарантій своєчасного повернення боргу.

Виникнення кредитних відносин між підприємствами й банками можливе за таких умов.

1. Учасники кредитної угоди мають бути юридичними особами і функціонувати на принципах комерційного розрахунку.

2. Підприємство (позичальник) або має бути власником майна, або володіти правом на користування та розпорядження ним.

3. Необхідна наявність економічних і юридичних гарантій повер­нення кредиту після певного строку.

4. Кредитор має бути так само заінтересований у видачі кредиту, як підприємство — в його отриманні, тобто повинні збігатися еко­номічні інтереси суб'єктів господарювання.

Процедуру отримання кредиту підприємством показано на рис. 1.

Рис. 1 Структурно-логічна схема оформлення кредитної угоди.

На першому етапі підприємство і банк ведуть переговори на предмет можливого укладення кредитної угоди. За позитивних на­слідків переговорів банк готовий прийняти документи підприємства для розгляду.

На другому етапі підприємство звертається в банк і подає йому такі документи:

1. Заяву про надання кредиту.

2. Статут підприємства (нотаріально засвідчений).

3. Установчий договір (нотаріально засвідчений).

4. Реєстраційне посвідчення (свідоцтво) або патент (нотаріально засвідчені).

5. Договір оренди або інші документи щодо права власності на землю або права тимчасового користування земельною ділянкою, (нотаріально засвідчені).

6. Контракти (договори) між продавцем і покупцем, замовником і підрядчиком на виконання будівельно-монтажних робіт.

7. Довідку з банку про розмір сплаченого статутного фонду, а також витяги з поточного і валютного рахунків підприємства (пози­чальника).

8. Фінансову звітність: форму № 1 «Баланс підприємства»; форму № 2 «Звіт про фінансові результати і їх використання»; фор­му № 5 «Звіт про стан майна підприємства».

9. Висновок аудиторської фірми щодо фінансового стану під­приємства.

10. Бізнес-план.

11. Ліцензію на проект, який кредитується (якщо така потрібна).

12. Підтвердження Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків України про наявність квоти.

13. Підтвердження наявності складських приміщень.

14. Підтвердження наявності виробничих площ і потужностей.

15. Підтвердження наявності застави або поручительство чи га­рантію (один із цих документів).

16. Клопотання місцевих і державних органів влади й управління про надання підприємству кредиту.

17. Документи, що підтверджують право власності на заставлене майно.

Погоджуючись на видачу довгострокового кредиту на будівниц­тво нових об'єктів, розширення діючих потужностей, їх реконстру­кцію або технічне переоснащення, банк вимагає від підприємства вкладення його власних коштів, як правило, в розмірі від 10 до 30% вартості проекту.

При цьому підприємство подає до установи банку документи згі­дно зі стандартним переліком документів для довгострокового кре­дитування, а також додатково:

     зведений кошторис будівництва;

     відомості про договірну ціну;

     контракти та договори на виконання робіт з будівництва, постачання обладнання та його монтажу;

     документ про відведення земельної ділянки під будівництво даного об'єкта;

     дозвіл органів виконавчої влади (держархбудконтролю) на проведення будівельних робіт;

     висновки експертизи - відомчої, екологічної, охорони праці, енергетичної.

Банк має право вимагати від підприємства подання проектно-кошторисної документації для здійснення експертизи проектних рі­шень щодо будівництва. Для підприємств, які є надійними і постійними клієнтами банку, перелік документів може бути й меншим.

Кредитування витрат з будівництва, реконструкції або технічно­го переоснащення здійснюється відкриттям підприємству невіднов­люваної кредитної лінії. Кредитування розпочинається лише після використання підприємством-позичальником власних коштів, перед­бачених на ці заходи.

На третьому етапі банк:

 вивчає формальну й неформальну інформацію про підприємство;

 оцінює його ділову репутацію та імідж;

 аналізує кредитоспроможність підприємства, проводить по­глиблене обстеження його фінансового стану і визначає міру ризику;

 визначає перспективи розвитку підприємства;

 перевіряє наявність джерел і гарантій погашення кредиту.

Для надання кредиту важливе значення має оцінка кредитоспро­можності позичальника. Кредитоспроможність підприємства оцінюється на основі системи показників, які відображають розміщення і джерела обігових коштів, ре­зультати фінансової діяльності. Вибір показників залежить від особливо­стей виробничої діяльності, галузевої специфіки та інших факторів.

Під час аналізу кредитоспроможності враховується також наяв­ність чи відсутність у минулому кредитних відносин підприємства з банком, розмір і строки надання позики. Комерційний банк здійснює оцінку фінансового стану підприєм­ства перед наданням йому позики, а далі - щоквартально. В Україні критерії оцінки фінансового стану підприємства-пози­чальника визначаються кожним комерційним банком самостійно.

Для оцінки фінансового стану підприємства - юридичної особи враховуються такі об'єктивні показники його діяльності:

• обсяг реалізації;

• прибутки і збитки;

• рентабельність;

• ліквідність;

• грошові потоки (рух коштів на рахунках клієнтів);

• склад і динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості.

Ураховуються також інші фактори:

• ефективність управління підприємством;

• ринкова позиція підприємства і його залежність від циклічних і структурних змін в економіці та галузі;

• наявність державних замовлень і державної підтримки під­приємства.

Комерційні банки розробляють показники додаткової оцінки підприємств-позичальників залежно від основного виду діяльності та форм власності.

Рис. 2 Напрямки аналізу підприємства-позичальника з метою оцінки його кредитоспроможності.

На основі проведеного аналізу системи основних показників дія­льності комерційним банком визначається клас надійності підпри­ємства-позичальника.

Для підприємства, що отримує кредит, важливо знати, на які ас­пекти його діяльності банк звертатиме особливу увагу (рис. 2).

А. Фінансові коефіцієнти. До фінансових коефіцієнтів належать:

• коефіцієнт заборгованості;

• коефіцієнт ліквідності;

• коефіцієнти оборотності;

• коефіцієнти прибутковості.

Коефіцієнт заборгованості показує, наскільки діяльність під­приємства фінансується за рахунок позичених коштів. Цей коефіці­єнт розраховують діленням загальної заборгованості на власний ка­пітал. Частка позичених коштів дає уявлення про кредитоспромож­ність підприємства та рівень фінансового ризику, якого можуть чекати кредитори: що нижчий коефіцієнт, то ліпше вони захищені і   втрат у разі, коли підприємство різко скоротить обсяг активів зазнає збитків.

Коефіцієнт ліквідності свідчить про здатність підприємства виконати короткострокові зобов'язання. Розраховують цей коефіці­єнт діленням ліквідних активів на короткострокову заборгованість.