Фінансування охорони здоров'я в Україні

Вони  працюють в основному на кошти, отримані від донорських організацій, і загалом  не мають доступу до державних коштів.

Перехід від суто централізованого фінансування до різко децентралізованого в 1990х роках не супроводжувався жодною реформою у фундаментальній організації та структурі надання медичної допомоги або в принципах бюджетних асигнувань. Кожне місцеве управління охорони здоров'я (а їх близько 692 на обласному, районному та муніципальному рівнях) відповідає за медичні установи в його сфері відповідальності і є функціонально підпорядкованим Міністерству охорони здоров'я, але з точки зору керівництва та фінансів воно підпорядковується місцевим

органам влади. Це розділення підпорядкування іноді спричиняє неоднозначну реалізацію політики в галузі охорони здоров'я: у той час, як Міністерство охорони здоров'я розробляє національну політику в галузі охорони здоров'я, її реалізація може бути порушена місцевими подіями, а система фінансування охорони здоров'я є фрагментованою. Крім того, децентралізація в нинішньому вигляді перешкодила інтеграції різних рівнів дубльованих послуг (Lekhan, Rudiy, Richardson, 2010; Світовий банк (а), 2008).

Для виконання делегованих функцій (наприклад, освіти, охорони здоров'я, спорту), всі місцеві органи влади отримують відповідну частку податкових надходжень. З метою усунення нерівномірного розподілу ресурсів по багатих і небагатих обласних та районних органах влади, ці бюджети доповнюються або зменшується за допомогою суми вирівнювання, що базується на формулі Мінфін готує щорічний проект бюджету, в тому числі і для сектора охорони здоров'я, який потім подається на затвердження Парламенту. Мінфін встановлює вимоги, яких мають дотримуватися державні установи (у тому числі заклади охорони здоров'я) у розробці та реалізації своїх індивідуальних бюджетів. Об'єднання коштів здійснюється на національному рівні та на місцевому (обласному, районному та муніципальному) рівні – місцеві органи влади утримують частку податків, що стягуються на їхній території, для фінансування охорони здоров'я та інших соціальних послуг. Асигнування та виплати на охорону здоров'я здійснюються відповідно до строгих постатейних бюджетних процедур і норм. Це означає, що платежі пов'язані з місткістю (наприклад, з кількістю лікарнях ліжок) та штатним розкладом окремих об'єктів, а не на з обсягом і якістю наданих послуг (Lekhan, Rudiy, Richardson 2010) щодо Потоку фінансування охорони здоров'я в Україні.

( Додаток А )

 

Система фінансування охорони здоров'я  в Україні включає в себе різноманітні джерела доходів, як державних, так і приватних. До них відносяться Урядові асигнування на охорону здоров'я в центральні і місцеві бюджети, фонди соціального медичного страхування, внески донорів, готівкові платежі фізичних осіб і домашніх господарств, комерційні приватні фонди страхування, до яких входять внески роботодавців і добровільні схеми, придбані фізичними особами, а також некомерційні схеми страхування здоров'я (лікарняні фонди). Джерела та суми фінансування охорони здоров'я, що походять з останнього оновлення українських Національних рахунків охорони здоров'я (НРЗ), наведені на Рис. 3.1.

 

 

Рис. 3.1. Адаптовані дані НРЗ України, 2009 р. (Держ. Ком. Стат.2011)

Тенденції у джерелах фінансування охорони  здоров'я на 2004–2009р.

 

Уряд: Державне фінансування охорони  здоров'я трохи знизилося в  останні роки до 55 відсотків від загального обсягу фінансування. Це особливо видно в національних бюджетах охорони здоров'я (МОЗ та інших міністерств), які знизилися з 20 відсотків у 2004 році до 14 відсотків у 2009 році.

Навпаки, роль місцевого самоврядування в  державному фінансуванні охорони здоров'я  залишається стабільною на рівні  близько 40 відсотків від загальних витрат на охорону здоров'я в країні. Фонди соціального страхування, якими керує Уряд, досить малі і призначені для забезпечення захисту від нещасних випадків на виробництві і ризиків хвороб, і на них припадає лише близько 0,2 відсотка від загальних витрат на охорону здоров'я.

Готівкові платежі: Приватні витрати  у формі готівкових платежів домашніх господарств є другим за величиною  джерелом фінансування охорони здоров'я. Оскільки частка державного фінансування в загальних витратах на охорону  здоров'я в країні постійно знижується, готівкові платежі пропорційно зростають. У 2009 році внески від готівкових платежів збільшилися до рівня 42 відсотків від загального обсягу видатків на охорону здоров'я.

Офіційно громадяни України  користуються комплексним гарантованим пакетом медичних послуг безкоштовно  як конституційним правом, але серйозні труднощі з державним фінансуванням  медичного обслуговування призвело до мобілізації додаткових ресурсів за рахунок стягнення плати зі споживачів. У разі неможливості досягти  консенсусу у визначенні більш обмеженого пакету пільг, який відображає реальність державного бюджету, треба залишити його на окремі медичні установи, щоб визначити, які послуги повинні покриватися за рахунок бюджету, а які повинні бути предметом стягнення з користувачів. Це, в свою чергу, призвело до відсутності прозорості в системі, що сприяло збільшенню неофіційних платежів. Дійсно, за даними НРЗ, обсяг неформальних виплат «під столом» у 2005 році склав 10 відсотків від загальних витрат на охорону здоров'я і 22 відсотки від загального обсягу витрат домашніх господарств. Готівкові платежі здійснюються в основному для придбання лікарських засобів і медичних матеріалів - близько п'ятої частини загальних витрат на охорону здоров'я, і дві третини від загального обсягу готівкових платежів (Lekhan, Rudiy, Richardson, 2010; Gotsadze та ін., 2006).

Приватне медичне страхування  та медичні фонди: сукупна частка схем приватного медичного страхування, що підтримується підприємствами і  приватними роботодавцями, добровільне страхування здоров'я і лікарняні фонди є маргінальними у фінансуванні охорони здоров'я в Україні. Усі разом вони складають близько 3 відсотків від загального обсягу ресурсів охорони здоров'я.

Донори: Історично склалося так, що частка донорського фінансування в  загальному фінансуванні охорони здоров'я  в Україні була досить низькою  і досі знижується (0,7 відсотка в 2004 році, 0,2 відсотка в 2009 році). Обмежені кошти  донорів орієнтовані головним чином  на конкретні програми державного масштабу охорони здоров'я, такі як ВІЛ / СНІД, туберкульоз і  контроль народжуваності.

 

2. Джерела фінансування охорони здоров’я

 

Основне об'єднання ризиків фінансування охорони здоров'я здійснюється в  рамках Урядових систем бюджетування, і ці державні масиви ресурсів носять фрагментарний і роз’єднаний характер. Функція об’єднання фінансування системи охорони здоров'я на центральному рівні є слабкою і не дозволяє здійснювати дієвий і справедливий розподіл державних ресурсів.

Фінансування  з центрального бюджету, що складає  менше п'ятої частини загальних  витрат на охорону здоров'я, було поширене серед десятка адміністраторів по бюджету. Лише трохи більше половини цих коштів перебувають у віданні безпосередньо Міністерства охорони здоров'я.

Обласне / муніципальне фінансування, на частку якого припадає ще дві п'ятих від  загальних витратна охорону здоров'я, також поширене серед районних / муніципальних і обласних бюджетів. Якщо Україна ухвалить рішення введення розподілу «покупець-постачальник» і буде рухатися до системи платежів на основі кінцевого результату (доказові платежі або глобальні бюджети), тоді фрагментовані і роз’єднані масиви коштів, ймовірно, створять серйозні перешкоди.

Приватне медичне страхування: У 2008 році було підраховано, що 8 відсотків української робочої сили і 25 відсотків робочої сили в Києві мали якусь із схем добровільного медичного страхування.

З тих, хто мав страхування, не менш ніж 90 відсотків були застраховані роботодавцями. До економічної кризи ринок зростав на 20-25 відсотків на рік, але криза, швидше за все, мала негативний вплив на таке зростання. Існують значні стратегічні бар'єри для зростання ринку приватного страхування. Системні перешкоди на шляху зростання ринку включають в себе:

• Обмежені можливості управління серед страхових компаній,
• Небажання лікарів державного сектора приймати за послуги тільки страхові платежі, вимагаючи додатково й неформальні платежі (www.med-insurance.com.ua та інтерв'ю із зацікавленими сторонами, 2011).

 

Лікарняні фонди (каси): як альтернативний засіб для мобілізації  додаткових ресурсів по системі охорони здоров'я, ряд неурядових організацій - лікарняні фонди і кредитні спілки – були створені в Україні з 1999 року. Функція фондів хвороб полягає у некомерційному добровільному медичному страхуванні. Фонд може включати в себе осіб, а також трудові колективи, підприємства, установи та заклади, які платять внески за своїх членів. Індивідуальні внески становлять 90-95 відсотків коштів, а решту складають підприємства та установи. Число членів фондів хвороб збільшилося в 25 разів, і в даний час вони охоплюють майже 2 відсотки населення країни. Основною функцією фондів є надання ліків своїм членам, оскільки більшість ліків наявні в державних медичних установах. Ряд фондів також роблять свій внесок у заходи по розвитку галузі, зокрема, закуповують сучасне медичне обладнання для закладів охорони здоров'я, допомагають у підготовці та перепідготовці медичних кадрів та реалізують пропагандистські заходи щодо здорового способу життя. Утім, лікарняні фонди все ще являють собою дуже низький відсоток від загальних витрат на охорону здоров'я в Україні -близько 0,1 відсотка. (Lekhan, Rudiy, Richardson 2010).

Розподіл загального обсягу ресурсів охорони здоров'я, що створюється  Урядом, а також надходить із приватних  і донорських джерел, показаний на Зображенні 3. Існуючі процедури обліку в Україні ускладнюють чітке розмежування видатків на амбулаторне та стаціонарне лікування.(Див. мал. 3)

Наприклад, витрати, здійснені на ліки і медичні товари, або допоміжні  медичні послуги (лабораторні і  діагностичні дослідження), не показують, яка частина витрачається на амбулаторне лікування, а яка – в лікарнях. Ще більше ускладнює відстеження розподілу коштів (тож і управління) те, що Міністерство охорони здоров'я не веде всебічний облік витрат від загального бюджету охорони здоров'я. Інформація МОЗ містить лише асигнування, надані безпосередньо МОЗ, в той час як Мінфін веде облік витрат на охорону здоров'я, що здійснюються місцевими органами влади та іншими міністерствами.

 

 

Рис. 3.2. Адаптовані дані НРЗ України, 2009р. (Держ. Ком. Стат.)

Асигнування загальних видатків на охорону здоров'я по основних функціях охорони здоров'я, 2009 р.

 

Огляд даних НРЗ за 2004 і 2009 роки показує, що відсоток цих видатків на охорону здоров’я практично не змінився за ці роки. Переважна частина коштів на охорону здоров'я (95 відсотків) продовжує йти на поточні витрати, а 4 відсотки йдуть на капітальні вкладення в інфраструктуру і обладнання. Основна частина витрат здійснюється на ліки і медичні товари (32 відсотки), значна частка яких надходить з готівкових платежів пацієнтів. Насправді, 82 відсотки всіх готівкових платежів сплачується за ліки. (Gotsadze та ін., 2006).

Витрати на профілактику та на заходи в галузі охорони здоров'я становлять лише 3 відсотки від загальних витрат на охорону здоров'я. Це вражаюче низький  відсоток, особливо враховуючи проблеми охорони здоров'я населення, з  якими стикається Україна – такі, як епідемії ВІЛ / СНІД і туберкульозу, а також висока смертність від неінфекційних хвороб і з причин, яким можна запобігти.

Значний відсоток (5 відсотків  в 2009 році), як і раніше, витрачається на реабілітаційні послуги, що надаються в першу чергу в санаторіях -пережиток радянської епохи - де пацієнти проводять відпустки і отримують відновлювальне лікування. Додаткові медичні послуги складають майже 4 відсотки від усіх витрат на охорону здоров'я (Lekhan, Rudiy, Richardson, 2010).

Україна має розвинену  інфраструктуру в секторі охорони  здоров'я. Тим не менше, більшість  коштів, які Уряд може виділити на медичні  установи, йдуть на утримання персоналу  та комунальні платежі (близько 80 відсотків), і невелика сума залишається на ліки, медичні матеріали, та на обслуговування або придбання обладнання та інфраструктури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Сучасний стан фінансування охорони здоров'я України за рахунок державного та місцевих бюджетів є вкрай недостатнім і не забезпечує достатньої бази для надання якісних медичних послуг в необхідних об’ємах. З метою дослідження цих проблем в даній роботі висвітлені проблеми та запропоновані шляхи вдосконалення фінансування даної сфери.

Основи законодавства  України про охорону здоров'я  проголошують, що фінансування цієї сфери  в Україні здійснюється за рахунок  Державного бюджету України, бюджету  Автономної Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, фондів медичного страхування, благодійних  фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством.

На сьогоднішній день в  Україні виділяють такі основні  проблеми у

системі фінансування галузі охорони здоров'я:

• недостатнє фінансування галузі охорони здоров'я, яке проявляється, крім усього, ще й значними особистими видатками громадян на медичні послуги;
• відсутність визначеного законодавством і нормативно-правовими актами чіткого переліку медичної допомоги, що повинна надаватися у державних і комунальних закладах охорони здоров'я безкоштовно;
• відсутність зв'язків між фінансуванням державних і комунальних закладів охорони здоров'я і кінцевими результатами їх роботи;
• неможливість ефективного управління обмеженими ресурсами в умовах системи постатейного фінансування громадських лікувально-профілактичних закладів;
• фінансування лікувально-профілактичних закладів різного рівня з бюджетів різного рівня.

Перебудова економіки  охорони здоров'я повинна починатися, перш за все, з укріплення фінансової основи галузі, із зміни загальної  системи фінансування, що передбачає обов'язковий відхід від бюджетної  системи фінансування до змішаної бюджетно-страхової системи, що фінансується при активній участі підприємств, установ, організацій різних форм власності з елементами добровільного медичного страхування населення. В цих умовах медичне страхування повинно поділятись на три рівні:

1) це планування мінімальних  коштів в бюджеті, через які забезпечується надання мінімальної безоплатної медичної допомоги, для всіх категорій населення включаючи непрацездатних.

2) визначення Міністерством  охорони здоров'я України переліку  хвороб, які будуть лікуватися  за рахунок бюджетних коштів. За рахунок цих коштів повинно  забезпечуватися надання першої  невідкладної допомоги застудних  захворювань,а також інфекційних хвороб, включаючи СНІД.