Фінансування охорони здоров'я в Україні

Забезпечення належних темпів розвитку охорони здоров’я в Україні та наближення її до євростандартів вимагають  пошуків нових підходів до функціонування галузі, фінансування системи за рахунок різних джерел. Оскільки на сьогодні основним джерелом фінансового забезпечення охорони здоров’я є кошти державного та місцевих бюджетів, розвиток цієї сфери суспільних відносин є обмеженим і не задовольняє потреби населення.

Основними причинами, що негативно  впливають на розв’язання проблем  з охорони здоров’я в Україні, є організаційна та функціональні. Організаційні причини зумовлені, з одного боку, неефективними діями  або бездіяльністю державних  структур на рівні суспільства, а з іншого - недоліками організації діяльності кожної конкретної медичної установи. Не розроблена ефективна система фінансового менеджменту, дієва нормативно - правова основа функціонування та розвитку охорони здоров’я. Мають місце непоодинокі факти фінансових зловживань, нецільового використання бюджетних коштів. Неофіційні платежі є показниками зростання корупції [2,с.94].

Велике значення таких благ, як життя і здоров’я людини, зумовлює необхідність їх охорони. Забезпе чення населення лікувально-профілактичною допомогою в достатньому обсязі та високої якості залежить від адекватності матеріально - технічної бази закладів охорони здоров’я, професіоналізму та кваліфікації лікарів, компетентності керівників, психологічної готовності населення піклуватися про стан свого здоров’я.

Але однією з обов’язкових умов, що забезпечить належну якість медичного  обслуговування, є фінансове забезпечення як один із основних чинників, що впливає  на розвиток охорони здоров’я та соціально-економічну результативність галузі.

Основними формами фінансового  забезпечення охорони здоров’я в  Україні є: бюджетне фінансування, добровільне медичне страхування, самофінансування, благодійництво, інвестування і кредитування. Крім того, в період переходу до ринкової економіки державним та комунальним установам охорони здоров’я було дозволено некомерційну господарську діяльність (медичну і немедичну) і, таким чином, залучати додаткові фінансові ресурси. У результаті цього значно поширилася така форма фінансового забезпечення, як некомерційне самофінансування [1, с.77].

Традиційно найвагомішим джерелом фінансового забезпечення охорони здоров’я є кошти державного і місцевих бюджетів. Тому основною формою фінансового забезпечення охорони здоров’я виступає бюджетне фінансування.

Саме з бюджетним фінансуванням  пов’язані глибокі теоретичні дослідження розподільчих процесів, організації грошових відносин з приводу використання централізованого фонду грошових коштів держави. В процесі фінансування найбільш повно розкривається призначення державного бюджету, його спрямованість на виконання функцій держави, характеризується рівень корисності цих функцій для суспільства, стратегічний напрям руху суспільства та його траєкторія, відповідні тенденції та динаміка розвитку.

Функціонування механізму бюджетного фінансування пов’язане з використанням його різних форм та методів. Виділяють такі форми бюджетного фінансування: кошторисне фінансування, бюджетні інвестиції, бюджетні кредити, державні трансферти. Аналізуючи наведені форми, можна зауважити, що окремі з них лише частково відповідають принципам організації бюджетного фінансування.

Кошторисне фінансування - найпоширеніша форма, яка полягає у виділенні бюджетних коштів установами соціально-культурної сфери, оборони та управління в межах їхніх кошторисів доходів і видатків. Функціонування такої форми бюджетного фінансування, як кошторисне фінансування, протягом останніх років зазнало певних змін, що були зумовлені реформуванням бюджетної сфери і формуванням нової системи відносин у даному секторі економіки. Сучасний бюджетний заклад є суб’єктом господарювання, якому надано право мобілізовувати кошти шляхом надання платних послуг та здійснення іншої господарської діяльності, дозволеної законодавством. Власні надходження, які отримує бюджетний заклад, включають до спеціального фонду кошторису і використовують на його потреби за цільовим призначенням [1, с.78].

Звичайно, фінансова свобода бюджетних закладів є відносною, у законодавстві закріплено зв’язок джерел надходження коштів до спеціального фонду з напрямами їх використання, і заклад не може вільно, на власний розсуд розпоряджатися ними. Кошти, які залучають бюджетні заклади охорони здоров’я до спеціального фонду кошторису, поки що не відіграють значної ролі в їх фінансовому за безпеченні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2 Основні напрями підвищення ефективності охорони здоров’я в Україні

2.1. Система медичного страхування

 

Основним із напрямів підвищення ефективності охорони здоров’я в Україні та альтернативним джерелом фінансового забезпечення галузі є поетапне впровадження системи медичного страхування, яке має забезпечити формування принципово нової, адаптованої до ринкової економіки, соціальної інфраструктури, створити прозорі механізми правових, соціально-економічних і фінансових відносин між виробниками та споживачами медичних послуг.

Для розвитку медичного страхування  в Україні необхідно:

1. Прийняти Закон України «Про  обов’язкове державне соціальне медичне страхування». При цьому слід враховувати досвід країн з розвинутою ринковою економікою, власні економічні умови;

2. Вдосконалити законодавче поле  у сфері медичного страхування, що має регламентувати процеси накопичення доходів населення відповідно до реалій сьогодення в економічному просторі, включати повний механізм надання страхових послуг із виваженою системою контролю за діями посадових осіб цього процесу;

3.Відпрацювати механізм фінансування  процесів медичного страхування  змішаної форми: вільні кошти населення для недержавних страхових організацій; максимізація частки бюджетних коштів для охорони здоров’я, які сприятимуть розвитку обов’язкового медичного страхування; залучення частки прямих іноземних інвестицій, що отримуються для функціонування галузі «охорона здоров’я та соціальна допомога»;

4.Уточнити окремі положення  податкового законодавства з  метою впровадження стимулів для медичного страхування;

5.Підвищити страхову культуру населення у сфері надання медичних послуг шляхом введення дієвого контролю за їх виконанням;

6.Розширити систему підготовки фахівців медичного страхування, які повинні володіти базовими знаннями з маркетингу, менеджменту та фінансів [4, с.59].

Добровільне медичне страхування слід розвивати як доповнення до обов’язкового медичного страхування.

Але з огляду на політичні, економічні, соціальні проблеми в Україні, наша країна ще не готова до страхової медицини. Варто зауважити, що за страхової медицини внески на медичне страхування формуватимуться з відрахувань від доходу працівників та нарахувань на фонд заробітної плати для роботодавців, розмір яких і так досить високий. Результатом запровадження додаткових нарахувань може бути незацікавленість працедавців в утриманні персоналу з наступним зростанням рівні безробіття або ж поширення практики видачі зарплати “в конверті”. Згідно даних на 01.01.2010 офіційно безробітними є 531,6 тис. громадян, а документально засвідчений розмір заробітної плати працівників комерційного сектору в більшості випадків занижений і не відповідає дійсності. Тож, обіцяючи певний пакет послуг за умови сплати податків із заробітної плати, держава буде не в змозі його забезпечити: за підрахунками експертів реально вона зможе зібрати лише 20% коштів, потрібних для того, щоб усі, кому буде гарантовано послуги в рамках програми, їх отримували.

З огляду на зазначене можна дійти висновку, що система медичного страхування в Україні виявиться нежиттєздатною та не знайде підтримки в населення [3, с.94].

Отже, у зв’язку з недостатністю  бюджетного фінансування охорони здоров’я в Україні необхідно розвивати  інші джерела фінансового забезпечення галузі. Головною умовою трансформації  охорони здоров’я населення є  укріплення фінансової бази, збільшення фінансових ресурсів за допомогою удосконалення  правового механізму фінансового  забезпечення охорони здоров’я. Також  слід зазначити, що у поєднанні держаних ресурсів, підприємницьких структур, благодійників та благодійних організацій криється великий резерв для розвитку вітчизняної охорони здоров’я та її фінансового забезпечення.

 

В 1991 році більшість колишніх республік почали процес реформування системи охорони здоров'я. Україна також декілька разів приступала до здійснення реформ і, тим не менш, сектор охорони здоров'я в цілому зберігає структуру по моделі Семашка (радянській моделі). Модель Семашка – це державне фінансування системи охорони здоров'я на основі загального оподаткування з державними системами надання послуг. Не існувало поділу на покупця і постачальника медичної допомоги, всі об'єкти перебували у власності держави і управлялися нею, а всі медичні працівники були державними службовцями (Borowitz та ін., 1999). Спеціальні послуги охорони здоров'я, такі, як лікування туберкульозу та допомога матері і дитині, надавалися через окремі вертикальні системи.

Одною з сильних сторін системи  охорони здоров'я в Україні  є послуги по охороні здоров’я матері і дитини. Рівень материнської смертності та відсоток дітей з низькою вагою при народженні вигідно вирізняється на фоні інших країн у регіоні (ЮНІСЕФ, 2010).

Тим не менш, система в даний час  стикається з серйозними проблемами, включаючи зростання тягаря хронічних хвороб, таких, як серцеві захворювання і діабет. Хронічні захворювання є однією з основних причин високого рівня смертності чоловіків у працездатному віці, що обумовлено, значною мірою, нездоровою поведінкою - гіподинамія, зловживання алкоголем і куріння. Україна має найвищу поширеність ВІЛ / СНІДу в Європі і один з найвищих рівнів захворюваності на туберкульоз в регіоні. Рівень коінфекції зростає разом із поширеністю туберкульозу, стійкого до груп ліків (МЛС -TБ). Перед Урядом України стоїть завдання вирішити потреби по цих захворюваннях і забезпечити адекватну профілактику і допоміжні послуги на постійній основі.

 

 

 

 

 

 

 

 

Окремі показники по Україні і відповідні середні показники по СНД і ЄС (2010р.)                   Таб. 2.1 

 

Окремі показники	Україна	Середнє по СНД	Середнє по ЄС
Загалом населення	45992000	-	-
Приріст населення (% за рік)	-0,5%	0,49%	0,42%
Міське населення (% від загальної  кількості)	68%	53%	71%
ВВП на душу населення (постійні 2000 US $)	987$	1453$	19,069$
Зростання ВВП (%за рік)	-15%	-1%	-4%
Тривалість життя	68	69	78
Материнська смертність (на 100000 народжень)	16	82	6
Смертність дітей до 5 років	16	23	Немає даних
Розповсюдженість ВІЛ всього (% від  загальної кільності населення  віком від 15- 49 років)	1,33%	0,4%	0,29%
Розповсюдженість ТБ усіх форм ( на 100000)	76	105	11,7
Успішне лікування ТБ (% від усіх зареєстрованих)	59,02%	70,01%	Немає даних

Джерело: ЮНІСЕФ, 2009

 

Як зазначалося вище у цій  главі, українська система охорони  здоров'я успадкувала свою структуру від періоду до здобуття незалежності, коли система охорони здоров'я в Радянському Союзі була заснована на моделі Семашка. Таким чином, Україна має досить централізовану систему планування і управління на чолі з МОЗ, Президентом і Кабінетом міністрів, а ієрархія об'єктів базується на політико-адміністративних рівнях (районному, обласному та національному, республіканському), і відповідних первинних, вторинних і третинних центрах охорони здоров'я.

Політика і рішення по управлінню та нормування системи охорони здоров'я в Україні ґрунтуються на національних нормах і стандартах охорони здоров'я, потужностях системи і на демографії, а не на місцевих потребах в охороні здоров'я.

Загалом система охорони здоров'я орієнтована  на епізодичну боротьбу з хворобами, і в ній менше уваги звертається на профілактичні, первинні та комплексні медико-санітарні послуги, що знаходить своє відображення в нинішній структурі системи охорони здоров'я. За межами системи охорони здоров'я існують окремі медичні центри, закупівельні структури, а також методи лікування по туберкульозу, ВІЛ / СНІД, жіночому здоров'ю, онкології, і контролю народжуваності.

Таким чином, хвороби пацієнтів часто  лікуються окремо від їхнього  загального стану здоров'я. Розробка регулювання та стратегій у системі охорони здоров'я здійснюється спільно МОЗ, Президентом та Кабінетом Міністрів, а також парламентом.

З моменту здобуття незалежності Україні бракує плану впровадження всеосяжної реформи охорони здоров'я. Реформи системи охорони здоров'я були поширені і прийняті до прийняття законодавства, але мало з них були реалізовані у системі. Хоча зміни в системі були застосовані з перемінним успіхом, у першу чергу з поліпшенням у охороні здоров’я матері та дитини, зміцнення системи було в минулому підірвано фрагментованістю розробки стратегій з охорони здоров'я (між МОЗ та виконавчою владою) і відсутністю наступності в адмініструванні охорони здоров'я.

В тій чи іншій мірі, обласна та районна влада була найбільш активною у зміцненні системи охорони здоров'я, оскільки вони повинні шукати інноваційних методів для забезпечення медичних послуг з урахуванням обмежень у фінансуванні. Обласні та районні адміністрації охорони здоров'я мають деяку обмежену гнучкість у коригуванні медичних послуг в залежності від ключових питань охорони здоров'я. Інновації і корективи на обласному та районному рівнях підлягають централізованому плануванню і регулюванню за стандартами МОЗ.