Поняття і суб'єкти міжнародно-правової відповідальності

Також треба розрізняти нормативні підстави міжнародної відповідальності і норми, на підставі яких поводження держави може бути кваліфіковане як міжнародне правопорушення.

Нормативною підставою міжнародної відповідальності можуть бути тільки міжнародно-правові акти. У ст. 4 проекту статей про відповідальність сказано: "Діяння держави може бути кваліфіковано міжнародно-протиправним лише на підставі міжнародного права. На таку кваліфікацію не може впливати кваліфікація цього ж діяння відповідно до внутрішньодержавного права як правомірного".

Нормативна  підстава припускає можливість настання відповідальності, але його недостатньо для виникнення конкретних відносин юридичної відповідальності. Для реалізації відповідальності необхідна наявність спеціальних юридико-фактичних обставин чи так званих юридичних фактів, що породжують правоохоронні відносини.

Правопорушення  як визначений різновид юридичних фактів і складає юридико-фактичну підставу відповідальності. Сукупність ознак, що характеризують певне правопорушення, називається складом правопорушення. У міжнародних арбітражних і судових рішеннях така категорія, як правило, прямо не згадується, однак часто вказується на сукупність умов, необхідних для встановлення наявності конкретного правопорушення.

Специфіка сучасних міжнародних відносин і  міжнародного права, відсутність загальнообов'язкової  для держав судової чи іншої процедури  ускладнюють притягнення до відповідальності за вчинення міжнародного правопорушення.

Відрізняють проблему встановлення юридико-фактичної підстави відповідальності від проблеми встановлення умов її існування. Якщо підставою міжнародно-правової відповідальності держави є склад правопорушення як сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, то, як правило, для того, щоб потерпілі чи уповноважені міжнародні органи могли почати процес притягнення до відповідальності, досить об'єктивного факту порушення міжнародного зобов'язання державою, що виражається в міжнародно-протиправному діянні її органів чи посадових осіб.

Процесуальні  підстави - це наявність процедури розгляду справ про правопорушення і притягнення до міжнародно-правової відповідальності. В одних випадках ця процедура детально зафіксована у міжнародно-правових актах, в інших - її вибір залишено на розгляд органів, які застосовують заходи відповідальності,

Окремі  особи також можуть притягатись  до міжнародно-правової відповідальності, зокрема міжнародної кримінальної відповідальності за міжнародні злочини. Така відповідальність була передбачена в Статуті Міжнародного військового трибуналу для покарання головних військових злочинців європейських країн

1945 p. й  у Статуті Міжнародного військового  трибуналу для Далекого Сходу  1946 р. Вони включали до злочинів  злочин проти миру, воєнні злочини  і злочини проти людяності.  Міжнародна кримінальна відповідальність  фізичних осіб передбачається  також у Конвенції про попередження  злочину геноциду і покарання  за нього 1948 р. й у Женевських  конвенціях про захист жертв війни 1949 р.

Такі  акти передбачають міжнародну кримінальну  відповідальність фізичних осіб у двох формах: у формі відповідальності перед міжнародним карним судом, створюваним ad hoc, як це було на Нюрнберзькому  і Токійському процесах, і у  формі відповідальності перед національним судом, що передбачено нормами міжнародного права, як це має місце в Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього і Женевській конвенції про захист жертв війни.

Відповідальність  фізичних осіб за міжнародні злочини  найчастіше настає за умови, що їхні злочинні діяння пов'язані зі злочинною діяльністю держави. При цьому держави, винні в здійсненні злочину, несуть міжнародну відповідальність, а фізичні особи - міжнародну кримінальну відповідальність. Здійснення особою злочинних діянь на виконання наказу не звільняє її від кримінальної відповідальності. Для покарання таких осіб застосовується як міжнародна, так і національна юрисдикція. Офіційний статус особи також не звільняє її від кримінальної відповідальності.

У міжнародному праві немає терміну давності щодо відповідальності за міжнародні злочини. Конвенція про незастосування терміну давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства 1968 року вказує, що представники державної влади і приватні особи, винні в здійсненні зазначених злочинів і співучасті в них, несуть відповідальність незалежно від часу здійснення злочину.

Крім  Нюрнберзького і Токійського  трибуналу, рішеннями Ради Безпеки ООН були створені ще два Міжнародних трибунали: у 1993 році для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені на території колишньої Югославії з 1991 року, і в 1994 році для судового переслідування осіб, відповідальних за геноцид та інші серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені на території Руанди і громадян Руанди, відповідальних за геноцид та інші подібні злочини, вчинені на території сусідніх держав у період з 1 січня по 31 грудня 1994 року.

Також прийнято статут Міжнародного кримінального  суду для покарання осіб, винних у вчиненні злочинів проти миру і безпеки людства. Якщо за відповідною угодою не створено спеціального міжнародного суду, держава, на території якої знаходиться злочинець, зобов'язана передати його суду або видати іншій державі, на території якої було здійснено злочин.

Суб'єктами міжнародних претензій, що випливають з відповідальності держави-правопорушника, є суб'єкти міжнародного права, насамперед держави. При цьому коло держав, що можуть бути суб'єктами претензій з приводу відповідальності, не обмежується тільки тими державами, що постраждали від міжнародного правопорушення. У випадку звичайних міжнародних правопорушень суб'єктом претензій про відповідальність є потерпіла держава. Інша ситуація, коли йдеться про міжнародні злочини. Наприклад у випадках агресії й інших порушень миру та інших міжнародних злочинів не тільки безпосередньо потерпіла держава, але й інші держави вправі виступати суб'єктами претензій, що випливають з відповідальності, і вдаватись до пов'язаних з нею заходів відносно держави-правопорушника.

Таким чином, у результаті міжнародного правопорушення суб'єктами цих правовідносин можуть бути не тільки держава-правопорушник  і постраждалі держави, але й у ряді випадків також інші держави. Реальною політичною і юридичною основою такого положення є зацікавленість усіх держав у забезпеченні і збереженні миру та безпеки, у дотриманні інших основних принципів міжнародного права.

Суб'єктами міжнародних претензій  про відповідальність, крім держав, можуть бути і міжнародні організації, що володіють відповідною правосуб'єктністю. Насамперед, це стосується випадків порушення державами міжнародного миру і безпеки чи їх погрози. 

Щодо  претензій фізичних осіб у практиці міжнародних відносин вважається, що якщо особі заподіяний збиток унаслідок  дії іноземної держави і держава, громадянином якої він є, виступає до держави-правопорушника з вимогою відшкодувати цей збиток, тобто здійснює право на його дипломатичний захист, то вона захищає власні міжнародні права, порушені в особі її громадянина. Це положення визнане в ряді рішень міжнародних судів.

За загальним  правилом, фізичні особи, не будучи повноправними суб'єктами міжнародного права, не можуть бути суб'єктами міжнародного правопорушення чи претензій про відповідальність. У випадку заподіяння особі збитку з боку іноземної держави, особа може захищати свої права або користуючись статусом іноземця і звертаючись в цій державі до місцевих засобів правового захисту, або користуючись статусом громадянина і звертаючись до держави свого громадянства за дипломатичним захистом. Захищаючи права особи, держава виступає суб'єктом не цих індивідуальних прав, а права на захист своїх громадян.

5) реалізується  в міжнародних правоохоронних  правовідносинах, що виникають  між державою-правопорушницею і  потерпілою державою, а іноді також між державою-правопорушницею.

       Наведені вище форми нематеріальної  та матеріальної міжнародної  відповідальності можуть реалізовуватися  міжнародною організацією чи  державою-правопорушником добровільно  або із застосуванням до неї  примусових заходів з боку  потерпілих суб’єктів, їх груп  чи міжнародного співтовариства  в цілому.

       У випадку встановлення факту порушення своїх прав чи інтересів потерпіла сторона має пред’явити претензію правопорушнику. Право пред’явлення претензії належить лише потерпілій стороні і іншими (третіми) особами реалізованим бути не може. Однак у випадку вчинення міжнародного злочину вважається, що шкода заподіюється усьому міжнародному співтовариству, тому право пред’явлення претензії може реалізуватися будь-якою державою, міжнародною організацією або їх групою.

       Претензія може виражатися у формі усної чи письмової заяви уповноваженого органу або посадової особи потерпілої держави, у формі дипломатичної ноти або офіційного письмового звернення уповноважених органів потерпілого суб’єкта до міжнародних організацій (найчастіше – до ООН та ОБСЄ) чи міжнародного співтовариства.

       У міжнародному праві розроблено  інститут обставин, що звільняють  від відповідальності. Вони поділяються  на дві групи обставин –  обставини, що виключають виникнення  відповідальності, та обставини, що виключають застосування відповідальності.

       Обставини, що виключають виникнення  відповідальності – це передбачені  нормами міжнародного права випадки, в яких діяння держави (міжнародної організації), хоча і має ознаки правопорушення, але визнається правомірним і не тягне відповідальності.

       У сучасному міжнародному праві  до обставин, що виключають виникнення  відповідальності, відноситься:

       1) згода потерпілої сторони може  виключати міжнародно-правову відповідальність  лише за умови, що така згода  є юридично дійсною, тобто не  є результатом обману, помилки,  підкупу чи насилля. Крім того, згода потерпілої сторони не може розглядатися як обставина, що виключає відповідальність, якщо внаслідок цього було порушено норми jus cogens;

       2) контрзаходи – дії однієї  держави, що вчиняються нею  у відповідь на протиправне діяння іншої держави;

       3) самооборона. Критерії законності  самооборони передбачені ст. 51 Статуту  ООН. Зокрема, такими критеріями є: має відбутися збройний напад, самооборона має бути застосована до застосування заходів Радою Безпеки ООН, про застосування самооборони має бути негайно повідомлено Раду Безпеки ООН;

       4) форс-мажор та непередбачений  випадок – порушення норм міжнародного  права під дією непереборної сили чи непередбаченої обставини, які не піддаються контролю з боку держави чи міжнародної організації і зумовлюють неможливість виконання ними своїх зобов’язань;

       5) крайня необхідність, тобто застосування  шкоди правам та законним інтересам  потерпілого суб’єкту з метою  відвернення небезпеки, що загрожує  правам та законним інтересам  інших осіб, якщо ця небезпека  не могла бути усунута іншим шляхом і при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності. 
 
 

6.5. Обставини, що виключають відповідальність держав.

Звільнення  від відповідальності — це зняття із суб'єкта міжнародного права обов'язку ліквідації наслідків здійсненого ним діяння, яке спричинило відповідальність.

Обставини, що виключають відповідальність держав (спричиняють  звільнення від відповідальності) - це факти, дії та явища, доведеність існування яких на момент здійснення правопорушення знімає із суб'єкта міжнародного права обов'язок відшкодування збитків, якщо правопорушення було спричинене цими фактами, діями чи явищами.

При цьому  склад правопорушення не повний чи відсутній взагалі, відповідно і  не настає міжнародна відповідальність. Відповідальність може виключатися як за наявності вини суб'єкта, так і за її відсутності (абсолютна відповідальність).

Традиційно  до обставин, що виключають настання міжнародно-правової відповідальності, відносять:

1) вину  потерпілої сторони (дії, що  спричинили завдання шкоди, груба недбалість);

2) форс-мажор  (непереборна сила);

3) непередбачувані  зовнішні події надзвичайного  характеру (стихійні лиха, епідемії, епізоотії, а іноді - явища соціального характеру (збройні конфлікти тощо);