Основи конституційного право Канади

3. Система державних органів 

Система державних органів Канади регулюється законодавчою, виконавчою, судовою владою, які в свою чергу належать Королеві і підзвітним її особам. Законодавча влада у країні належить Королеві (голові держави) в особі Генерал-губернатора та Парламенту. Кожний закон схвалює уряд від імені Королеви, але повноваження щодо втілення законів надаються йому від імені канадського народу. Парламент складається з Палати громад (нижній) та Сенату (верхній).

Зазвичай Сенат складається  із 104 членів: 24 - з Приморських провінцій (Ю-з Нової Шотландії, 10 - з Нью-Брансвіка, 4 - від острова Принца Едуарда); 24 - з Квебека, 24 - з Онтаріо, 24 - із західних провінцій (по 6 - з Манітоби, Саскачевана, Альберти та Британської Колумбії); 6 - з Ньюфаундленда та по одному з Території Юкон та Північно-Західних територій. Передбачено також наявність чотирьох або восьми спеціальних сенаторів - по одному чи по двоє з Приморських провінцій, з Квебека, з Онтаріо та із Заходу. Кожен сенатор повинен мати власність не менше ніж на 4 тис. доларів і бути не молодшим 30-ти років і не старшим 75-ти. Після досягнення віку 75 років сенатор зобов’язаний піти у відставку. Сенатори призначаються на посаду генерал-губернатором за рекомендацією прем'єр-міністра. Що стосується Квебека, сенатори повинні мешкати або мати свій виборчий ценз в одному з 24 сенаторських округів Квебека, де вони призначені на посаду. Сенат має право пропонувати до прийняття будь-які законопроекти, за винятком тих, що стосуються витрат народних коштів та оподаткування. Він може доповнити та відхилити будь-який законопроект, причому стільки разів, скільки вважає за потрібне. Жоден законопроект не стане законом, якщо не буде схвалений Сенатом.

Палата громад - основний орган, що створює законопроекти. Палата громад складається з 308 членів, які обираються загальним прямим таємним голосуванням терміном на 5 років. Виборче право надається громадянам Канади і британським підданим, яким виповнилося 18 років (з 1972 р.) і які прожили в Канаді не менше одного року до виборів. Вибори проводяться за мажоритарною системою. Обраним вважається той депутат, який отримав просту більшість голосів у своєму виборчому окрузі. Норма представництва в середньому становить один депутат від 80 тис. виборців. Спікер обирається з числа депутатів на першому засіданні новообраної палати громад. Палата громад (House of Commons) обрана в результаті дострокових виборів 27 листопада 2000 р. Спікер - Пітер Міллікен. Палата громад та Сенат збираються на щорічні сесії, які тривають до 9-ти місяців. Чергові вибори до Палати громад проводяться кожних 5 років. Якщо Уряд подає у відставку або йому виносять вотум недовіри, Генерал-губернатор розпускає Палату громад та призначає позачергові вибори. У разі вотуму недовіри він може доручити основній опозиційній партії сформувати новий Уряд. Основна боротьба за місця у Палаті громад ведеться серед кількох політичних партій, незважаючи на те, що Канаді  властива багатопартійна система без домінування. Наразі у Канаді на федеральному рівні представлені чотири політичні партії: Консервативна партія Канади, Ліберальна партія Канади, Нова Демократична партія, Квебекський блок. Чинний уряд країни сформований Консервативною партією Канади.

Виконавча влада належить Королеві в особі Генерал-губернатора і здійснюється Урядом, який складається з Прем’єр-міністра і міністрів. Партія, яка здобула на виборах більшість, є правлячою і формує Уряд. Члени Кабінету є членами Палати громад (або Сенату, але дуже рідко). Прем’єр-міністр призначається Генерал-губернатором, міністри - Прем’єр-міністром. Уряд відповідає перед парламентом. Канадська система державного управління історично заснована на британському принципі відповідального уряду, відповідно до якого Уряд (Сabinet) повинен мати підтримку більшості у виборній Асамблеї, щоб продовжувати управляти, тобто Уряд відповідальний та підзвітний перед Асамблеєю. Якщо ж політика або проекти законів Уряду відхиляються, то такий Уряд повинен подати у відставку та скликати нові вибори. Прем’єр та його Уряд, тобто виконавча влада виступають головними законотворцями. Прем’єр є лідером партії, яка отримала більшість місць на виборах до Асамблеї, а міністри Кабінету міністрів є призначеними членами Асамблеї цієї ж партії. Виконавча гілка влади складається з членів

законодавчої гілки влади. Міністри пропонують більшість законопроектів, які схвалюються, оскільки за них голосують їх колеги по партії – члени Асамблеї. Це є традиційним для парламентської системи. Водночас міністри відповідають за управління урядовими міністерствами та виконання законів, які регламентують ввірені їм сфери діяльності. Якщо партія має підтримку більшості, тобто має більше 50% місць в Асамблеї, то такий уряд називається урядом більшості. Якщо партія очолює більшість, тобто має менше за 50% місць в парламенті та підтримку своїх основних ініціатив достатньою кількістю членів опозиційних партій, то формується так званий уряд меншості. Сьогодні до складу Кабінету Міністрів Канади, який очолює Прем’єр-міністр, входять 36 міністрів, які очолюють відповідні міністерства та агентства. Деякі міністри очолюють одночасно кілька міністерств. Загалом у країні на 2008 р. нараховувалось 20 федеральних міністерств та понад 70 федеральних відомств (агентства, комітети, служби, секретаріати тощо).

Верховним носієм виконавчої влади в Канаді є Королева. Виконавча влада здійснюється Урядом Її Величності – Таємною Радою, члени якої призначаються Генерал-губернатором, для того щоб сформувати міністерський Кабінет, частину королівського уряду, яким керує Прем’єр-міністр. Члени Кабінету мають міністерські посади та є єдиними членами Таємної Ради, яким дозволено офіційно діяти від імені Генерал-губернатора.

Особливе місце в канадській федеральній системі управління посідають такі відомства, як Королівська таємна рада, Рада Казначейства, Комісія державної служби й Агентство управління кадрами державної служби Канади. Ці відомства відіграють ключову роль в розробці стратегії державного управління, заходів щодо його вдосконалення, систем взаємодії усіх гілок державної влади.

Судова система Канади була визначена в Конституційному Акті 1867 р.(Акт про Британську Північну Америку). Вона відіграє важливу роль у тлумаченні законів і може визнавати закони, які порушують Конституцію, недійсними. Судова влада в країні належить Королеві (главі судової системи країни) і Королівським судам. Усі провінційні і федеральні суди організовані за принципом чотирирівневої піраміди. Верховний суд Канади був заснований у 1875 р. і є вищою судовою інстанцією Канади, яка ухвалює остаточний державний вирок. В його компетенції розгляд суперечок, що виникають в усіх галузях права. Верховний суд Канади контролює Федеральний апеляційний суд, військовий апеляційни суд , а також усі провінційні апеляційнісуди. Нижче йдуть Федеральний суд, Канадський податковий суд, а також Вищі суди загальної компетенції провінцій і територій. Далі в основі піраміди перебувають суди, які зазвичай називають провінційними. Не будучи офіційно частиною канадської судової системи через те, що вони не є “справедливими трибуналами”, адміністративні суди є невід’ємною частиною системи,створеної в Канаді Урядом для вирішення суперечок

Загалом канадська судова система являє собою чотирирівневу ієрархічну систему, у якій кожний суд обмежений рішеннями судів, які є над ним, і водночас не обмежений своїми попередніми рішеннями або рішеннями судів того ж рівня.

Отже, система державних органів Канади представлена

4. Канадський федералізм                                                                                   

Канада - федеративна  держава. Слід зазначити , що федералізм - це державно-правна думка і система, також рух, спрямований на утворення союзних держав — федерацій, які є формою інтеграції близьких географічно, споріднених історично й культурно та зв'язаних іншими інтересами країн в одне ціле при збереженні самоуправління й державного статусу складових частин. Деякі унітарні, зокрема багатонаціональні держави намагаються через федералізм уникнути фрагментації і зберегти єдність, при чому творяться самоуправні складові державні одиниці за національними ознаками. Тобто, федералізм - це поєднання спільного і відмінного. За висловом сера Джона А. Макдоналда, першого прем'єр-міністра Канади, федералізм передбачає створення «загального уряду і законодавчих установ для загальних цілей поряд із місцевими урядами і законодавчими установами для розв'язання локальних завдань». Представники франкомовного і англомовного населення виразно заявляли, що вони закладають підвалини «нової нації», «нової політичної спільноти». Але вони завжди обстоювали збереження неповторності у звичаях, культурі кожної з федеральних провінцій або колоній. Переважно франкомовне й римо-католицьке населення Східної Канади (Квебека) намагалося побороти загрозу з боку англомовної більшості (переважно протестантів), спрямовану на те, щоб послабити їхні права на мову, цивільне право, укладене за французьким зразком, релігійно зорієнтовану систему освіти.

Батьки-засновники Конфедерації - всі однаковою мірою - наполягали на створенні справжньої федерації, - реальної чи напівзалежних провінцій. Провінції не зважувалися на відособлене існування, проте не мали змоги й об'єднатися. Невеликі малонаселені спільноти на неосяжних територіях порізнили не лише природні бар'єри, які видавалися часом нездоланними, а й значні відмінності в економічних інтересах, мові, релігії, законодавстві та освіті. Вони могли скласти федерацію (і зробили це), очолювану міцним центральним урядом і парламентом, але при збереженні широких прав автономії і самоврядування для кожної спільноти.

Нова Шотландія  стала першою територією Канади, де було засновано представницьке урядування. 1758 р. за результатами виборів там створено Законодавчі збори. Слідом Законодавчі збори з'явилися на острові Принца Едуарда, у Нью-Брансвіку, у Верхній та 1 Іижній Канаді (попередники нинішніх Онтаріо і Квебека), Ньюфаундленді. У січні 1848 р. у Новій Шотландії уперше засновано відповідальне урядування, здійснюване через Кабінет, підзвітний у своїй діяльності Законодавчим зборам, які могли усунути його від влади. Згодом аналогічне урядування з'являється в інших провінціях. На час створення Федерації 1867 р. згадана система діяла упродовж 20 років на переважній частині території нинішньої центральної та східної Канади.

Отже,

5. Місцеве управління  і самоврядування

У різних країнах в  різні роки термін "місцеве самоврядування" розумівся по-різному. Юридично на міжнародному рівні поняття "Місцеве самоврядування" було закріплене в 1985 р., коли була прийнята "Європейська хартія про місцеве самоврядування". У п.1 ст. 3 цієї хартії говориться: "Під місцевим самоврядуванням розуміється право і реальна здатність органів місцевого самоврядування регламентувати значну частину державних справ і управляти нею, діючи у рамках закону, під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення".Важливим елементом в політичній системі Канади є те, що вона побудована на основі федерального пристрою, що передбачає існування урядів суб'єктів федерації разом з центральними органами влади. Також канадські провінції і території мають досить широку автономію в багатьох питаннях, хоча Конституція і передбачає пріоритет федеральних законів над місцевими[3].

Суб'єктами Канадської федерації  є 10 провінцій (Онтаріо, Квебек, острів Принца Едуарда, Нью-Брансуик, Нова Шотландія, Лабрадор і Ньюфаундленд, Манитоба, Саскачеван, Альберта, Британська Колумбія) і 3 території (Юкон, Нунавут і Північно-західні території). Питання організації місцевого самоврядування в Канаді є пріоритетом суб'єктів федерації і не входять в компетенцію центрального уряду, тому муніципальна організація не є ідентичною в кожній провінції і може істотно відрізнятися[4].

Головними органами місцевого  самоврядування в більшості великих  міст є центральні міські ради, в яких представлені окремі муніципальні округи, що входять до складу міста. Ці округи, у свою чергу, мають певну самостійність, проте деякі функції, наприклад зміст міської поліції і міське планування, здійснюються міською радою. Деякі дрібні муніципальні округи управляються безпосередньо представником міської адміністрації. Управління територією Юкон і Північно-західними територіями здійснюється безпосередньо федеральними органами. Велика площа і мала щільність населення роблять дуже скрутним введення на цих територіях принципів місцевого самоврядування (як це має місце в населеніших провінціях), хоча місцеве населення активно виступає за їх введення[6].

Система місцевого самоврядування в Канаді визначається також адміністративно-територіальним діленням провінції. Наприклад, в провінції Британська Колумбія муніципалітети підрозділяються на чотири типи: муніципалітети великих міст, невеликих міст, сіл і сільських округів.

У основу організації  місцевого самоврядування в Канаді покладений поселенський принцип. При формуванні структури органів місцевого самоврядування принцип розподілу влади не застосовується. Залежно від чисельності населення і інших чинників муніципалітети мають різні об'єми предметів ведення, які закріплені в муніципальному акті.

Повноваження та обов’язки, форми, функції та ступінь автономії, фінансова основа органів місцевого  самоврядування регулюються серією законодавчих актів і викладені  в загальному муніципальному акті, або акті Про місцеве самоврядування, актах про міста, сільські муніципалітети тощо, які прийняті кожною з трьох провінцій і трьох федеральних територій країни. "Залежно від місцевих традицій, особливостей економічного і соціально-політичного становиша провінцій такі правові документи істотно відрізняються не лише, кількістю (від шести в Альберті до одного в Нью-Брансуїку та на Острові принца Едуарда), а й за змістом.

Вони поділяються на фундаментальні, ті, які визначають загальні принципи дії органів місцевого  самоврядування, систем, виборів і  т.д., регулюючи певні напрями їх діяльності (підтримка громадського порядку, транспортне обслуговування, охорона навколишнього середовища, організація відпочинку і розваг, профілактичне медичне обслуговування і т.ін.) та підзаконні акти, що регулюють поточну діяльність цих органів - різноманітні рішення, постанови тощо.

Найбільш уніфікованими  є фундаментальні документи, що пояснюється  спільністю мети і завдань, які стоять перед органами влади на місцях, а також необхідністю забезпечити  дотримання основних юридичних стандартів на всій території країни. В решті випадків особливості місцевих умов кожної провінції визначають характер і зміст місцевих законів та зумовлюють широке розмаїття у застосуванні всього арсеналу засобів управління і правового регулювання"[10].