Конституционная реформа и право Президента в Украине

Нова Конституція є Основним Законом і актом вищої юридичної сили, що обумовлює прийняття законів та інших нормативно-правових актів на основі Конституції і у повній відповідності з нею.

Разом з тим норми цієї Конституції є нормами прямої дії. Тобто громадянам гарантується можливість звернення до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод безпосередньо, на підставі Конституції.

                                                                                                                              16

Нині головним завданням усіх органів державної влади й місцевого самоврядування, всього суспільства в цілому і кож­ної людини, кожного громадянина є забезпечення найшвидшо­го, найповнішого і найточнішого приведення Конституції в дію, її реалізації, виконання.

Конституція має сприяти насамперед забезпеченню прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцненню громадян­ської злагоди на землі України, розвитку і зміцненню демок­ратичної, соціальної, правової держави та вирішенню корінних питань розвитку і функціонування суспільства й держави.

У преам­булі до Конституції зазначено, що Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України усіх на­ціональностей, прагнучи забезпечити права і свободи людини, громадянську злагоду в суспільстві, побудову правової Держави, приймає цю Конституцію — Основний Закон України. ( конституція України складається з таких розділів:

І. Загальні засади.

II. Права, свободи та обов'язки людини і громадянина.

ІІІ. Вибори. Референдум.

IV. Верховна Рада України.

V. Президент України.

VI. Кабінет Міністрів Україні. Інші органи виконавчої влади.

VII. Прокуратура.

VIII; Правосуддя.

IX. Територіальний устрій України.

X. Автономна Республіка Крим.

XI. Місцеве самоврядування.

XII. Конституційний Суд України.

                                                                                                                             17

ХІІІ. Внесення змін до Конституції України.

XIV. Прикінцеві положення.

XV. Перехідні положення.)

Прийняття 28 червня 1996 року Основного Зако­ну України — Конституції — не тільки завершило складний п'ятирічний конституційний процес в Україні, а й стало для українського народу подією доленосного значення. Українська держава, за незалежність якої століттями боролися мільйони українських патріотів і котра відродилася наприкінці ХХ-го століття як результат реалізації українською нацією свого незаперечного права на самовизна­чення, отримала цивілізоване уконституювання, яке відповідає правовим традиціям демократичного світу. Україна та її народ отримали довгостроковий правовий фундамент для динамічного цивілізованого розвитку в умовах соціального миру та громадянського спокою. Основний Закон для України — це гарантія її незалеж­ності, знаряддя справді реформаторської розбудови держави. Перед Україною розкриваються широкі обрії для суспільного поступу.

Отже, конституція — юридична база чинного законодавства. Їй підпо­рядковані закони, інші нормативно-правові акти, які приймають­ся у державі.

Правова охорона конституції є неодмінною умовою забезпе­чення її верховенства і стабільності, високоефективності дії її положень у всіх сферах життєдіяльності держави.

Належний рівень правової охорони конституції - необхідний атрибут правової держави, яка є найважливішим чинником по­будови громадянського суспільства.

Але як основний політико-правовий акт Конституція не тільки набула значення основного юридичного джерела по­точного законотворення і окреслила контури цивілізованої соціальної, правової держави, а й закріпила у своїх нормах такі демократичні цінності і принципи, які ще необхідно буде запроваджувати у практику національного законотворен­ня і законозастосування. Тобто вона становить фундамент не лише сучасних, а й майбутніх якісних перетворень у сус­пільних відносинах, основу формування демократичної пра­вової системи українського громадянського суспільства,

                                                                                                                                 18

роз­витку і зміцнення соціальної, правової держави, її системи законодавства. І, безперечно, справедливе твердження депутата О.О.Мороза про те, що Консти­туція України «...є своєрідним політико-юридичним дорогов­казом або компасом суспільних перетворень в Україні». Отже, можна зробити висновок, що загальні базові позиції держав­ної стратегії переходу України від адміністративно-команд­ної системи владарювання, господарювання та управління до демократії як загального принципу організації і функціо­нування суспільного життя, а не лише як певної системи політичних прав, контури національної державності визна­чені на вищому державному рівні, рівні Верховної Ради Ук­раїни, Президента України, закріплені в Основному Законі України — Конституції. Тому важко погодитися з висновком, що «і сьогодні, як і раніше, політика реформ, їх стратегія і тактика залишаються невизначеними. Ми так і не маємо за­гальнонаціональної відповіді на питання: куди йдемо?».

Справді, потреби реальних соціально-економічних про­цесів, діалектика їх динаміки, зміни у взаємозв'язках з інши­ми суспільними відносинами природно вимагають і будуть вимагати постійної певної корекції конкретних заходів щодо тактики реалізації стратегічного курсу розвитку України. Про­те незмінною базовою позицією останнього має залишатися поступова трансформація адміністративно-розподільчих еко­номічних, юридичних і управлінських відносин у такі, що, по-перше, передбачають відокремлення політичної влади від економіки, по-друге, органічно поєднують механізми і дер­жавного регулювання, і ринкових саморегуляторів, і, по-третє, грунтуються на конституційних принципах верховенства пра­ва, верховенства Конституції, верховенства закону. І якщо розроблення стратегії — це в першу чергу функція науки, то тактика — це функція політики.

Щодо демократичності Конституції, то вона може бути зас­відчена лише шляхом практичної реалізації її норм у життє­діяльності суспільства, створення дієвої системи державних гарантій і захисту конституційних прав і свобод людини і гро­мадянина, сприяння правовому прогресу українського сус­пільства. Реалізація правових ідей, принципів і норм Консти­туції України спрямована на демократичну трансформацію суспільства, перехід його від одержавленого стану до стану вільного, відкритого громадянського суспільства, якому відпо­відатиме демократична, соціальна, правова держава. Узагаль­нюючи свого часу практику правових держав, професор права, академік Б.А. Кістяківський писав: «Правова держава — це вища форма

                                                                                                                              19

державного побуту, яку виробило людство як реальний факт». Для правової держави охорона і захист прав людини, забезпечення її свободи і меж в суспільстві, недопущення по­рушення простору свободи, визначеного правовим законом, — це не просто її органічні політико-правові функції, це го­ловна мета, якій мають підкорятися всі її властивості, якості, характеристики правової особистості. І сьогодні саме стан здійснення, охорони і захисту, в першу чергу, правовими засобами, прав і свобод людини є визначальним показником рівня гуманістичності, цивілізованості, культури українсько­го суспільства та держави.

2.1  Поняття і значення ознаки співучасті у злочині у злочині

У статті 26 Кримінального Кодексу України який набрав чинності з 1 вересня 2001 року говориться, що співучастю у злочині визнається умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Це формулювання вироблене в результаті довголітніх теоретичних досліджень і є розвитком поняття співучасті, що містилося у ст. 19 КК 1960р. Таким чином співучасть - це об'єднання, коли кілька осіб вчиняють злочин спільно і умисно.

Слід мати на увазі, що співучасть не утворює яких-небудь особливих, інших підстав відповідальності - підставою відповідальності тут є той же склад злочину, але вчинюваний у співучасті.

При розкритті змісту співучасті слід встановлювати його об'єктивну і суб'єктивну сторони, інакше кажучи, об'єктивні і суб'єктивні ознаки цієї форми злочину.

Об'єктивні ознаки співучасті виражені в законі словами - злочин, вчинений декількома (двома або більше) суб'єктами злочину спільно. Суб'єктивні ознаки - вказівкою, що співучасть - це умисна спільна участь у вчиненні умисного злочину.

Таким чином, при окресленні об'єктивних і суб'єктивних ознак співучасті має місце вказівна спільність. Спільність характеризує й об'єктивну і суб'єктивну сторони співучасті. Якщо об'єктивні ознаки співучасті - спільність дій учасників, то суб'єктивні ознаки - це спільність їх умисну.

                                                                                                                              20

Об'єктивні ознаки співучасті виявляються в тому, що:

1) співучасть є тільки там, де в злочині беруть кілька осіб (хоча б дві особи), законодавець позиває мінімальну кількість учасників злочину, хоча їх може бути і більше. Причому кожна з цих осіб повинна мати ознаки суб'єкта злочину - тобто бути фізичною особою осудною і досягти віку кримінальної відповідальності;

2) співучасть - це діяльність спільна. Спільність як об'єктивна ознака співучасті містить такі три моменти:

а) злочин вчиняється загальними зусиллями всіх співучасників. Роль, функції кожного з співучасників можуть відрізнятися, але при цьому злочин - це результат загальної, спільної діяльності всіх співучасників, кожний з них вніс у вчинення злочину свій вклад;

б) спільність також означає, що наслідок, який досягається в результаті вчинення злочину є єдиним недоліком, загальним для всіх співучасників. За цей наслідок відповідальність несуть всі співучасники, незалежно від тієї ролі, яку кожний з них виконав у злочині;

в) спільність при співучасті означає, що між діями співучасників і тим злочином, що вчинив виконавець, має місце причинний зв'язок. Причому опосередкований причинний зв'язок, тому що загальний результат досягається лише шляхом свідомої діяльності виконавця. Діяльність кожного співучасника повинна за часом передувати тому злочину що вчиняє виконавець, вона створює реальну можливість для виконавця вчинити даний злочин.

Суб'єктивні ознаки співучасті - умисна спільна участь у вчиненні умисного злочину. У законі суб'єктивна сторона співучасті у злочині (суб'єктивні ознаки співучасті) виражена словами - злочин вчиняється умисно і спільно.

З цього формування закону випливає, що :

1.         співучасть можлива лише в умисних злочинах;

2.         всі особи, що беруть участь у злочині (всі співучасники), діють умисно.

                                                                                                                              21

Умисел при співучасті, як і в злочині, вчинюваному однією особою, містить у собі інтелектуальні і вольові моменти. Однак оскільки злочин вчиняється в співучасті, і той і інший момент умислу мають свою специфіку.

Специфіка інтелектуального моменту полягає в тому, що співучасник усвідомлює суспільну небезпечність не лише вчиненого ним особисто діяння, але й суспільну небезпечність діяння, яке вчиняє виконавець.

Співучасник повинен бути проінформований про злочинні наміри, злочинні дії виконавця. Вимога такої поінформованості - найважливіша ознака співучасті.

Вольовий момент умислу при співучасті виявляється, насамперед, у бажанні нас настання наслідків, коли всі співучасники бажають, щоб постали наслідки, яких своїми безпосередніми діями прагне досягти виконавець. У злочинах з формальним складом співучасники бажають, щоб виконавець вчинив задуману ними злочинну дію.

2.2 Види співучасників

    Співучасники в злочині можуть виконувати різні ролі - однорідні або різнорідні функції. У частині 1 ст. 27 КПУ вказуються види співучасників, якими, крім виконавця, визначаються організатор, підбурювач і посібник.

Іноді виділяють таку фігуру, як ініціатор злочину. Однак ініціатором злочину, власне, є підбурювач або ініціатор. Тому законодавець не пішов по шляху виділення такого суб'єкта співучасті як ініціатор злочину.

1. Виконавцем (співвиконавцем) злочину визнається особа , яка безпосередньо вчинила злочин.

Ознаками такої особи відповідно до ч 2 ст. 27 КПУ є такі:

1.         вона є суб'єктом злочину;

2.         вчинила злочин, передбачений ККУ;

3.         вчинила такий злочин у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, які відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне.

                                                                                                                            22

Під вчиненням злочину розуміється повне або часткове виконання співучасником безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, які відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, об'єктивної сторони злочину.

Вчинення злочину у співучасті з іншими суб'єктами злочину означає, що виконавець вчиняючи злочин діє спільно з іншими особами, які, будучи суб'єктами злочину, виконують роль організатора, посібника підбурювача чи співвиконавця.

Особа визначається виконавцем злочину тоді, коли вона вчиняє злочин безпосередньо, тобто особисто виконує суб'єктивну сторону злочину, або шляхом використання інших осіб, які відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне.

В останньому випадку виконавець особисто не виконує дій, які утворюють об'єктивну сторону складу злочину або особисто виконує частину таких дій. Іншу їх необхідну частину або всі такі дії виконують інші особи, які в силу певних передбачених законом обставин не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне.

Вказаними обставинами є такі, за наявності яких особа не може бути притягнута до кримінальної відповідальності:

а) взагалі - через неосудність особи чи недосягнення нею віку, з якого може настати кримінальна відповідальність;

б) за вчинення даного злочину (якщо це злочин зі спеціальним суб'єктом).