Интеллекуальнвя собствееность

Проте, це не перший і не єдиний випадок, коли українські розробки продає її старший брат. В 1993 р. в Росії конкурс на видобуток нафти на шельфі Охотського моря виграла американська фірма на українській технології підводного зварювання труб, яку розробив Інститут електрозварювання ім. Патона. Яскравим прикладом того, що наш потенціал не використовується, є створення програми автомобілебудування. Виявилося, що у нас багато творчих рук, лабораторій, які працювали на замовлення різних фірм: ВАЗ, КамАЗ, навіть «Мерседес». Але жодна з цих лабораторій не працювала на замовлення наших відомих автомобільних фірм, організацій. Зараз у нас керівники навіть високого рівня, переконані що ми не маємо високих технологій, що треба їх купувати за кордоном [9].

Зараз в Україні є багато технічних ідей, які потребують розробки і здатні принести не тільки казкові прибутки, а й підняти науково-технічний престиж України в очах світу. Але сучасна світова економічна криза, яка болюче вразила й Україну, штовхає суспільство на пошук нових джерел зростання.

Свого часу такими джерелами стало винайдення парового двигуна, залізниці, автомобіля, телефону, літака, комп’ютера і, насамкінець, Інтернету. Зараз центрами такого зростання можуть стати новітні біотехнології, нанотехнології, тощо. Але, у будь-якому випадку, природнім наслідком світової економічної кризи стане підвищення ефективності технології в розвинутих країнах, а отже падіння попиту на сировину: при виробництві автомобілів буде використовуватись менше заліза, авто будуть споживати менше палива і споживатимуть в основному біопальне, в будівництві знизиться споживання арматури та бетону і так далі. Тобто ресурси будуть використовуватись з більшою ефективністю. Як наслідок – ціни на сировину в найближчі десять років вже ніколи не будуть такими високими як у серпні цього року.

Саме тому основною рушійною силою економічного та соціального розвитку у світі і, зокрема, - України нині стає саме інтелектуальний потенціал нації. Цю тезу підтверджують і загальносвітові тенденції: по-перше, найважливішою частиною національного суспільного багатства стає інтелектуальний продукт; по-друге, господарська діяльність все більш перетворюється на процес безперервних інтелектуальних нововведень; по-третє, конкурентоспроможність господарюючих суб'єктів, виживання цілих галузей і держав безпосередньо залежать від здатності сприймати і виробляти інтелектуальний продукт; по-четверте, особливе значення у подоланні кризи і відтворюванні економіки набуває феномен інтелектуальної власності, тобто власності на інтелект, інтелектуальну діяльність та інтелектуальний продукт.

Динамізм, масштабність і стійкість розвитку інтелектуальної сфери нині перетворюється для будь-якої країни у вирішальний чинник підвищення конкурентоспроможності економіки, забезпечення економічного зростання, підвищення рівня життя населення, оборонної, технологічної та екологічної безпеки [6].

Отже, сьогодні на перший план виходить теза про те, що реформування та економічний підйом вітчизняного виробництва повинні базуватися на глибоко продуманій, грамотній економічній політиці у сфері використання інтелектуального потенціалу вітчизняної економіки, спрямованості на створення необхідних умов для стабільного примноження та розвитку інтелектуальної власності як найвищої і найпрогресивнішої форми економічних відносин у ринкових умовах.

2. Система законодавства України про інтелектуальну власність

Законодавство України про інтелектуальну власність надзвичайно молоде і його становлення продовжується. Говорити про завершення цього процесу поки що передчасно. Зараз мова йде про становлення державності, про формування правової держави.

Отже, якщо не було держави, то навряд чи можна говорити про право неіснуючої держави. І все ж Україна має свою власну історію, в тому числі і історію держави й права. Нас, звичайно, більше цікавить історія становлення цивільного права і, зокрема, права про інтелектуальну власність [9].

В процесі розбудови правової держави Україна надзвичайно важлива роль відводиться цивільному законодавству, що формується, і складовою частиною якого є законодавство про інтелектуальну власність. В літературі справедливо стверджується, що в ієрархії права друге місце після Конституції (Основного Закону) має посідати цивільне право. І це справді так. Воно регулює ті суспільні відносини, які за своїм змістом складають життєву тканину суспільства. Проте, як це не парадоксально, в Україні ніколи не було свого завершеного цивільного законодавства. На її території в різні часи діяло законодавство тих держав, до складу яких входила Україна: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської держави, Австро-Угорщини. Багато факторів і найголовніший серед них - відсутність власної самостійної і незалежної держави зумовили те, що в Україні діяло польське, російське, австрійське та інше законодавство, але не українське.

В той же час не можна категорично стверджувати, що Україна зовсім не мала ніякого цивільного законодавства. Це були правові традиції і норми звичаєвого права. Литовський Статут утрьох його редакціях є пам'яткою не лише литовського народу, а й українського і білоруського. Багато його норм є подальшим розвитком приписів «Руської правди» часів Київської Русі. Правові звичаї продовжували існувати в Україні навіть у той час, коли вона входила до складу Росії. Згадаймо юридичні документи України XVІІІ і першої половини XІX століть: «Права, по которым судится малороссийский народ» ( 1743), «Экстрат малороссийских прав» ( 1767), «Экстрат из указов, инструкций и постановлений» (1786), «Собрание прав Малороссии» (1807), «Свод местных законов западных губерний» (1837). Під час роботи кодифікаційної комісії на чолі з Ф. Давидовичем було прийняте рішення про створення окремих збірників, які б систематизували діючі норми кримінального і цивільного права. Це була чи не перша спроба розробити проект першого Цивільного кодексу України. «Собрание прав Малороссии» було підготовлено на основі чинних в Україні Зерцала Законів, Литовського Статуту, Права Хелмського, Магдебургського та інших. Цей збірник діяв в Україні до 1843 р., в ньому в основному були викладені норми цивільного права. Проте, внаслідок самодержавної політики царської Росії основним джерелом усіх галузей права в Україні в першій половині XІX ст. став «Свод законов Российской империи» в редакції 1842 р., Х том якого містив норми цивільного права. Але свого власного цивільного кодексу не мала й Росія, не могла його мати й Україна [9].

Не було більш-менш сформованого цивільного законодавства України і в 1918-1920 р.р., коли було проголошеноУкраїнську Народну Республіку. В Законі УНР «Про порядок видання законів» від 8 грудня 1917 р. проголошувалось: «Всі закони і постанови, які мали силу на території Української Народної Республіки до 7 жовтня 1917р,. оскільки вони не змінені і не скасовані Універсалами, постановами Української Центральної Ради, мають силу і надалі як закони і постанови Української Народної Республіки». До них відносилися і норми цивільного права «Своду законов Российской империи», які поширювалися на територію України».

Авторське право появилося в Росії лише на початку XІX ст. в досить своєрідній формі - в Статуті Цензурному від 22 квітня 1828 р., в якому царський уряд визнав за автором виключне право на відтворення своїх творів шляхом друку. Проте, уже в законі 8 січня 1830 р. право автора на створений ним твір визнається як право власності, яким можна торгувати. Твір розглядався як «майно благонабуте», а його автору (або перекладачу) надавалося виключне право видання і продажу довічно. Зазначені права переходили до спадкоємців строком на 25 р., пізніше (1857 р.) цей строк був продовжений до 50 р. При черговому перевиданні Х тому Зводу законів Російської імперії авторське право вперше переноситься в цей том в якості додатку до ст. 420 Х тому, ч. 1. В цьому додатку авторське право розглядається як право власності(*55). Проте, вже 20 березня 1911 р. приймається закон про авторське право, який досить детально регулював авторські відносини. Цим законом права автора були істотно погіршені.

В перші роки радянської влади було прийнято ряд нормативних актів, які регулювали авторські відносини. Лише 30 січня 1925р. були прийняті «Основи авторського права» як загальносоюзний закон. Саме цим пояснюється те, що в Україні з 1925 р. по 1929 р. не було прийнято загального закону про авторське право.

В Україні в цей час приймалися лише нормативні акти по окремим проблемам авторського права, зокрема, постанова РНК УРСР віл 8 грудня 1925 р. «Про авторський гонорар за публічне виконання драматичних і музичних творів» [9].

Багато положень з «Основ авторського права» були потім перенесені в наступне радянське законодавство про авторське право. Проте, строки дії авторського права після смерті автора були скорочені до 25 р., а в Основах авторського права СРСР від 16 травня 1928 р. авторське право мало чинність лише за життя автора. Основи допускали можливість будь-якої об'єктивізації творів, на які поширювалось авторське право. Окремі закони про авторське право як союзні, так і республіканські діяли впритул до другої кодифікації цивільного законодавства. Так, в Україні діяв Закон від 6 лютого 1929 р..

Цивільний кодекс РРФСР від 11 червня 1964 р. Авторське право включив повністю. Йому присвячений ІV розділ, який складається із 41 статті (475-516 ЦК РСФСР).

ЦК УРСР, прийнятий Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р. також містить розділ ІV «Авторське право», який складається із 44 статей (ст. 472-516 Цивільного кодексу України).

Після прийняття ЦК в його розвиток було прийнято ряд нормативних актів з окремих питань, наприклад, про розмір ставок авторського гонорару за використання тих чи інших творів, про авторські договори та інші. Звичайно, до розділу ІV цього Кодексу було прийнято ряд змін і доповнень. Але радикальним нормативним актом, що докорінно обновив авторське право, став Закон України «Про авторське право і суміжні права», прийнятий Верховною Радою України 23 грудня 1993 р. В розвиток цього Закону також прийнято ряд нормативних актів. Так, наприклад, прийнята постановка Кабінету Міністрів України від 18 листопада 1994 р. № 784 «Про мінімальні ставки авторської винагороди за використання творів літератури і мистецтва». 18 липня 1995 р. Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 532 «Про державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури і мистецтва» та інші. 31 травня 1995 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про приєднання України до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів (Паризького акта від 24 липня 1971 р., зміненого 2 жовтня 1979 р.). У зв'язку з прийняттям Закону України «Про авторське право і суміжні права» до ЦК України були внесені зміни.

Отже, авторське право в Україні почалося розвиватися хоча й під впливом Москви з 20-х років. До того часу власного авторського права Україна не мала. Але й авторське право, що було започатковано в 1929 році, українським вважалося формально, бо воно було точною копією російського авторського права.

Приблизно таким же шляхом розвивалось і право на винаходи, промислові зразки та інші результати технічної творчості. Першим актом, що встановлював загальні правила по видачі привілеїв на винаходи в царській Росії, був маніфест 17 червня 1812 р., опублікований під назвою «Про привілеї на різні винаходи і відкриття в художніх промислах». За цим законом видача привілей носила факультативний характер і держава не зобов'язана була видавати привілею при наявності в пропозиції певних ознак. Строк привілеї встановлювався за бажанням заявника, але не більше як на 10 років. В 1833 р. була зроблена спроба істотно переробити закон 1812 р. Проте, за обома цими законами привілеї видавались на розсуд начальства.

Першим царським законом про винаходи пореформеної Росії був закон від 30 березня 1870 р. Цей закон уже перехопив досвід Західної Європи і поклав в основу її законодавство. Останнім законом царської Росії про патенти був закон від 20 травня 1896 р. Він дотримувався перевірочної системи видачі патентів, в результаті якої перевірялась наявність істотної новизни. Патент видавався на строк 15 років. Патент міг переходити до інших осіб за договором або в спадщину.

Перший радянський декрет про винаходи був прийнятий 30 червня 1919 р. Цим декретом вперше було запроваджено авторське свідоцтво замість патента, а сам винахід оголошувався надбанням держави. Наступним етапом був Закон про патенти на винаходи 1924 р. В період НЕПу радянська держава повернулась до

патентів, але встановлювала примусове відчуження патенту на свою користь, якщо з патентоволодільцем не вдавалося досягти угоди [9].

Патент видавався на 15 років. Це вже був союзний закон, який став обов'язковим для всіх республік. Власне, з цього часу законодавство про винахідництво було тільки загальносоюзним і Україна була позбавлена можливості мати власне законодавство про винаходи та інші результати технічної творчості.

Закон 1924 р. був замінений законом від 9 квітня 1931 р., яким було затверджено Положення про винаходи і технічні удосконалення. Цим законом знову було відновлено авторське свідоцтво, а також визнаний новий об'єкт правової охорони - технічні удосконалення. Це Положення діяло до 5 березня 1941 р., коли постановою Раднаркому СРСР було затверджено нове Положення про винаходи і технічні удосконалення. Воно, в свою чергу було замінено новим від 24 квітня 1959 р., за яким технічні удосконалення були замінені раціоналізаторськими пропозиціями. Нарешті, згадане Положення було замінено Положенням про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції 1973 р. 31 травня 1991р. Верховною Радою СРСР було прийнято Закон СРСР «Про винаходи в СРСР». Цим Законом єдиним правоохоронним документом було визнано патент, сам винахід - товаром з усіма на слідками, що з цього випливають.

Закон набрав чинності з 1 липня 1991 р., але з фактичним розпадом СРСР він майже не діяв. Проте, його позитивна роль все ж мала місце - його основні положення були сприйняті законодавствами колишніх республік, оскільки він мав уже ринковий характер [9].

Отже, законодавства про промислову власність Україна не мала ніколи. Тільки після проголошення незалежності в Україні почалися активні кодифікаційні роботи, в тому числі і в галузі законодавства про промислову власність. Очевидно, першою ластівкою в цьому напряму варто вважати Закон України «Про власність», який у своїх ст. ст. 13 і 41 ствердив, що результати інтелектуальної діяльності є об'єктами права власності, і дав приблизний перелік результатів інтелектуальної діяльності, яким налається правова охорона передусім цим Законом.

18 вересня 1992 р. Указом Президента України було затверджено Тимчасове положення про правову охорону об'єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні.

Одночасно велась робота по розробці пакету законів про правову охорону об'єктів промислової власності.