Адміністративні стягнення

     2. Штраф є найпоширенішим адміністративним стягненням. Ця каральна санкція міститься в більшості санкцій правових норм.

     Відповідно  до ст. 27 КпАП “штраф є грошовим стягненням, що накладається на громадян та посадових осіб за адміністративні правопорушення у випадках та розмірі, встановлених цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами”.

     Законодавчо закріплено застосування адміністративного  штрафу як основного стягнення. Деякі  санкції правових норм передбачають його застосування в якості альтернативного  заходу. Так, наприклад, ст. 101 КпАП передбачає за порушення, зв’язані з використанням газу застосування “попередження або накладення штрафу...”.

     3. Наступним стягненням є позбавлення спеціальних прав. Це обмеження правосуб’єктності громадянина в адміністративному порядку за адміністративні проступки¹¹.

     Передусім, це спрямування адміністративного стягнення. Покарання застосовується щодо тих суб’єктивних прав, які раніше були надані суб’єкту відповідними державними органами. В жодному разі мова не йде про права, передбачені та закріплені Конституцією України.

     Підставою для застосування стягнення є неналежне користування наданим правом, як наслідок тимчасове (довго або короткострокове) позбавлення цього права.

     4. Виправні роботи – покарання, що застосовується за адміністративні проступки, передбачені частиною першою ст. 51, частиною третьою ст. 178, частиною другою ст. 185-1, частиною першою ст. 185-10 та статтями 51-1, 173, 173-1, 185,185-7, 185-9 КпАП.

     Найчастіше  виправні роботи застосовуються за злісне невиконання законного розпорядження  чи вимоги працівника міліції, а також  за дрібне хуліганство. Відповідно до проаналізованих правових норм виправні роботи встановлюються законодавцем у рамках альтернативних санкцій.

     Треба зазначити, що дійсно, виправні роботи як адміністративне стягнення, мають  характерні особливості, які вирізняють їх серед інших каральних адміністративно-правових санкцій та мають своє місце, визначене та визнане як теоретичними розробками, так і практичним досвідом їх застосування.

     5. Найсуворішим адміністративним стягненням, зверненим на фізичну особу є адміністративний арешт. Він полягає у тимчасовому, короткостроковому позбавленні волі з встановленням особливого режиму утримання і тягне за собою певні негативні наслідки для винного. Адміністративний арешт встановлюється і застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до 15 діб. Особи піддані цьому покаранню утримуються під вартою в спеціально відведених для цього місцях. За час арешту заробітна плата за місцем роботи не виплачується.

     Це  стягнення є найбільш суворим з перелічених раніше адміністративних стягнень, тому законодавець прямо зазначив, що воно має застосовуватися лише в окремих випадках. Цим же пояснюється і те, що воно зазначається як альтернативне стягнення, поряд з іншими видами, передбаченими санкціями правових норм.

     Практика  застосування стягнень (в судовому порядку) за всі види адміністративних правопорушень за перше півріччя 2000 року характеризується такими даними: штраф накладено на 86 560 правопорушників (49,7%), арешту піддано 75 441 правопорушників (43,4%), виправні роботи застосовані до 2 099 осіб (1,2%), позбавлено спеціального права 2 726 правопорушників (1,6%). Окрім основних стягнень застосовувались і додаткові. Статистика їх застосування представлена наступним чином: конфіскація майна застосована до 27 28 осіб, оплатне вилучення предмету до 109 осіб¹².

     Таким чином, відповідно до чинного законодавства  до групи додаткових стягнень відносяться  конфіскація та оплатне вилучення  предметів.

     1. Оплатне вилучення предмету, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення.

     Це  стягнення поєднує в собі дві  обов’язкові умови. По-перше, воно застосовується тільки щодо предметів, які стали  знаряддям вчинення або безпосереднім  об’єктом адміністративного проступку. А, по-друге, сума отримана від його реалізації повертається власникові.

     Тож зміст цього стягнення полягає  у примусовому вилученні і  наступній реалізації предмета з  передачею вирученої суми колишньому власникові з відрахуванням тих  витрат, які були здійсненні уповноваженими органами по реалізації вилученого предмета. Звісно, мова йде лише про майно, яке знаходиться в особистій власності правопорушника.

     2. Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом правопорушення, грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення, передбачена чинним законодавством України. Даний вид стягнення передбачається не тільки статтями КпАП, а й статтями Митного Кодексу України.

     Особливістю конфіскації є те, що конфіскується  не все майно і не будь-які предмети, а тільки речі безпосередньо пов`язані з проступком і прямо вказані в правовій нормі.

     Саме  визначення стягнення як додаткового  вказує на його органічну єдність  з основним елементом покарання, яким виступає основне стягнення. Тож зрозумілим є підхід щодо неможливості розглядати питання про застосування додаткового стягнення окремо. Цієї ж думки дотримується законодавець. Так, частина друга ст. 25 КпАП зазначає: “за одне адміністративне правопорушення може бути накладено або основне або основне і додаткове стягнення”. Це означає, що додаткове стягнення має приєднуватися до основного і ні в якому разі не має застосовуватися окремо, ще й без обмеження строків його застосування.

     Так, частина перша ст. 7 Закону України "Про боротьбу з корупцією” від 05.10.95 зазначає: "вчинення особою, уповноваженою на виконання функцій держави… корупційних діянь, якщо воно не містить складу злочину, тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу… і звільнення з посади або інше усунення від виконання функцій держави. Таким особам забороняється займати посади в державних органах та їх апараті протягом трьох років з дня їх звільнення”¹³. Аналіз даної правової норми призводить до висновку, що в якості основного стягнення нею передбачається застосування штрафу, а в якості додаткового – усунення від виконання функцій держави.

     Треба також зазначити, що додаткові стягнення  можуть бути передбачені правової нормою як обов’язково, так і альтернативно  застосовувані, як це передбачено ст. 118 Митного кодексу України. А саме: “недекларування предметів чи декларування їх не своїм найменуванням..., тягне за собою накладення штрафу на громадян... з конфіскацією предметів, що є безпосередніми об’єктами правопорушення, або без такої...”. 
 
 
 
 
 

    РОЗДІЛ 2. ЗАСТОСУВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ СТЯГНЕННЬ

      2.1.Види органів, що здійснюють адміністративно-юрисдикційні   повноваження

     Юридичний зміст правовідносин – це зафіксовані  у нормах права суб’єктивні права  та юридичні обов’язки їх учасників. Фактичний же зміст правовідносин – реально здійснювані учасниками правовідносин дії, спрямовані на реалізацію їх суб’єктивних прав та юридичних обов’язків¹⁴.

     Адміністративно-правові  відносини класифікують за декількома ознаками. Однією з них є класифікація за характером, породжуючи їх юридичних  фактів. За цією ознакою виділяють  два види відносин.

     По-перше, це відносини, що виникають з правомірних  юридичних фактів (як то звернення підприємства за отримання спеціальної ліцензії на зайняття певними видами діяльності чи подання заяви громадянином про зміну чи отримання паспорту України), тобто вчинення дій відповідно встановленим правовим нормам.

     Другий  вид відносин, породжують неправомірні юридичні факти, тобто відносини випливають з порушення чи недодержання встановлених правил поведінки.

     Тож, якщо правовідносини породжені правомірним  актом, спрямовані на реалізацію диспозиції правової норми, то правовідносини, що утворюються з неправомірних фактів, спрямовані на реалізацію її санкції¹⁵.

     В свою чергу, правові норми передбачають лише можливість застосування заходів  держаного примусу. Безпосередніми ж виконавцями нормативних приписів є компетентні органи державної  влади, які зобов’язані перевірити законність, обґрунтованість та доцільність застосування примусових заходів, в тому числі і адміністративних стягнень.

     фактичними  обставинами, які обумовлюють діяльність, що забезпечує правове регулювання  і застосування державного примусу є¹⁶:

     а) наявність перешкод щодо здійснення суб’єктивного права, невиконання юридичних обов’язків;

     б) правопорушення, яке потребує накладення юридичної відповідальності.

     Таким чином правовідносини, які виникають  внаслідок неправомірної поведінки, порушення правової норми чи правил передбачають відповідну негативну реакцію (покарання) з боку уповноважених органів – органів правозастосування та правосуддя.

     Правовідносини, що складаються в процесі накладення адміністративного стягнення характеризуються сукупністю певних характерних ознак:

     По-перше, ці відносини ініціюються переважно  державою (в особі її уповноважених  органів) внаслідок вчинення адміністративного  проступку та проведення відповідних  процесуальних дій.

     По-друге, учасники правовідносин, що виникають у зв’язку із застосування адміністративних стягнень є нерівноправними. Для адміністративно правових відносин, взагалі, характерна відсутність юридичної рівності сторін. Оскільки ці відносини неможливі без участі відповідного представника органу виконавчої влади, наділеного такими повноваженнями яких немає у іншої сторони¹⁷. Фактично зміст цих відносин полягає в тому, що в них отримує вираження воля або інтереси держави. Суб’єкт наділений владними повноваженнями, позбавлений можливості діяти відповідно своєї власної волі, його воля та інтерес зв’язані нормами закону та публічним інтересом¹⁸.

     При цьому треба зауважити, що в окремих  випадках при порушенні правових норм в сфері управління уповноважені органи виконавчої влади одночасно  виступають і як орган правозастосування, і як представник так би мовити “постраждалої” сторони внаслідок вчинення адміністративного проступку. Що також є особливістю відносин застосування адміністративного стягнення.

     Так, наприклад, дотримання правових норм у  відносинах, що складаються в сфері оподаткування покладається, передусім, на органи Державної податкової служби України. Якщо підприємець неналежним чином звітує чи невчасно сплачує податки, внаслідок чого держава не отримує передбачені кошти, відповідні органи Державної податкової служби мають вчинити необхідні дії щодо виявлення порушень встановлених правовими нормами відносин та покарати порушника. При цьому одночасно виступають і як орган правозастосування, наділений державою каральними повноваженнями по відношенню до винної особи, і як представник держави, інтереси якої були порушені неналежною поведінкою особи.

     На  відміну від органів правозастосування, органи правосуддя завжди характеризуються незалежністю, фактично виступаючи арбітром між правопорушником та представником  держави. Тобто суди хоча і є державними органами, мають право застосовувати  державні примусові заходи, однак відносяться до самостійної гілки влади – судової, їх функцією є об’єктивне, всестороннє, повне та ґрунтовне вивчення матеріалів справи та прийняття неупередженого рішення. На відміну від органів виконавчої влади це їх єдина функція.

     Органи правосуддя також діють на підставі закону, однак діяльність не обмежується лише застосуванням норм у точній відповідності із законом. Поряд з цим вони мають керуватися загальними принципами права, що набувають вираження в чинному законодавстві (особливо в колізійних ситуаціях)¹⁹.

     Таким чином, відмінність правозастосовчих органів від органів правосуддя вбачається в тому, що правозастосовчий орган має справу з нормами  права фактично і юридично санкціонованими  державою і може діяти тільки в  рамках, встановлених нормативними актами, в той же час органи правосуддя уповноважені використовувати ще й засоби юридичної техніки, можуть використовуючи, наприклад, інститут аналогії, вирішити законодавчо неврегульоване питання, тож мають ширші повноваження ніж правозастосування. Основною характерною рисою за якою відмежовується правосуддя та правозастосування є межі трактування і викладення норми права.

     До  правозастосовчих органів найчастіше відносять органи виконавчої влади. Правосуддя ж в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншим органами чи посадовими особами не допускається. Ці положення закріпленні ст. 124 Конституції України. Крім того, згідно з вказаною правовою нормою закріплено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. З цього випливає, що будь-які спірні питання або такі, що виникають внаслідок неналежного виконання правових норм чи в інших випадках, можуть бути вирішені органами суду.

     Статтею 213 КпАП передбачено, що справи про адміністративні правопорушення, уповноважені розглядати наступні органи (посадові особи)²⁰:

     1) адміністративні комісії при виконавчих комітетах сільських, селищних, міських рад;

     2) виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад;

     3) районними  (міськими),  районними  в містах комісіями в справах неповнолітніх;