Гуманістичне виховання молодших школярів засобами усної народної творчості

За уважнішого підходу  до цього тематичного різновиду  казок з’ясовується, що протиставлення між їхніми героями зумовлюються не стільки класовими походженням, скільки суто особистісними якостями, як то жадібність розбагатілої людини, яка й привела до непомірного багатства, і при цьому заздрість до успіхів бідняка. У цьому випадку народною мудрістю засуджується не сам факт заможності людини, як це донедавна трактувалося і в нашій педагогіці, а нездатність її не підпадати під згубний вплив багатства.

Мистецтво володіння  словом як один із виявів культури поведінки  демонструє більшість українських народних казок. Саме вони й мають якомога інтенсивніше залучатися до практики шкільного виховання.

Серед народу побутують  і такі усні твори, засвоєння яких дітьми небажане. Як правило, вони містять  елементи анекдотичного характеру, фривольності і розраховані на дорослу аудиторію, чи містять сцени насилля, фізичної розправи, хоч діти здебільшого розуміють специфіку казкової умовності, її „справжність” і „не справжність”. У своїх зверненнях до дітей, до яких найперше належить анімалістичні твори, образна педагогіка може слугувати зразком педагогічного такту і виваженості щодо виховного впливу на адресата. Зокрема, казка „Несмішливе слово” акцентує увагу юні на психологічному впливові слова при комунікації, коли воно виступає невід’ємною складовою поведінки. Реальний рівень культури поведінки визначається за її наслідками, позитивним чи негативним впливом на оточення. У даному випадку народна педагогіка недвозначно застерігає, наскільки потрібно бути обачним з гострим словом при між особистісній комунікації, у мовній поведінці, демонструє мистецтво його застосування.

При засвоєнні і обговоренні  змісту казкового твору – вчинків  героїв та їх поведінкових актів –  учні початкової школи мають змогу  наслідувати за аналогіями гідні  дії персонажів, створених народною уявою. У доступній формі, яка відповідає віковим можливостям, діти включаються в життя дорослих. Народний автор художніми картинами життя казкового героя, а не повчаннями, дидактичними настановами, переконливо демонструє, що загальна спрямованість поведінки – це результат взаємо корекцій на тому культурному рівні, який вони для себе виробили та якого дотримуються. 

Отже, проблема виховання  з опорою на національні традиції дозволяє виділити певні етапи, через  які проходить вихователь з дитиною:

1. Первинне усвідомлення понять про добро та зло, яке дає дитині принципову можливість морального вибору й дії. Результат первинної роботи – формування „центральної зони” свідомості дитини, зміст якої відображають моральні почуття, які були висвітлені українською народною казкою. Так, у казці „Котигорошко” герой шукає правду, йде за неї битись. „Я поміряюсь, - каже  Котигорошко, - я піду до синього моря, мамо, де Змій живе. Хочу битися з ним смертним боєм”. За прийняте рішення Котигорошка сусіди називають лицарем: „Тільки йому під силу зі Змієм воювати. За народну правду горою стати!”. Отже, діти привчаються розуміти, що свою силу та розум, моральні рішення слід застосовувати для добра всіх людей.
2. Пристосування „центральної зони” свідомості дитини до конкретних умов існування. Захисний фільтр спрацьовує, коли пережиті дитиною почуття знаходять прояв через фізіологічні захисні реакції. Так, промова матері в казці „Котигорошко” через сум і жаль до власної долі повинна проводити до активної дії, яка допоможе здолати нещастя, потрапити на надзвичайне диво: „ ... Як сталося у нас горе, що не стало ні Оленки, ні синів моїх, пішла я до річки. Стою над водою, дивлюсь виглядаю, чи не пливуть вони човном, бо річка ця в море тече, а десь там над морем синім живе Змій ненажерливий ... Стою та гірко плачу, коли де не візьмись вітер, вітер здійняв хвилю на воді, вихрить курявою по дорогах, котить горошину., принесла додому, посадила в себе на городі. Виріс із неї отакенний кущ – густий та рясний. На тому кущі тільки один стручок, а в тому стручку тільки одна горошина якась незвичайна, бо коли вітер настає, то вона так і сяє, мов лісовий світлячок”.
3. Неприйняття інформації дитиною, яка несумісна зі щирими моральними почуттями (як приклад. у казці „Фарбований лис”, де розповідається про те, що гордість і зазнайство, хитрість губить головного героя. „Що ви собі думаєте! – величався він перед своїми товаришами. – Досі я ходив по селах, а завтра в білий день піду до міста і просто в торговиці курку вкраду... Та не вкрав курки, а потрапив у халепу – пофарбувався та ледь залишився живим ... Хитрість і винахідливість допомогли стати Лису царем звірів. Керував він звірами цілий рік. Та на роковини свого керування заснула його обережність ... Його серце було переповнене, його обережність заснула, і він, піднявши в гору морду, як задзявкає по-лисячому! ... І, не тямляче вже ані про його добродійства, ані про його величну мудрість, а люті тільки за те, що так довго давали йому дурити себе, усі кинулись на нещасного Лис Микиту й розірвали його на шматочки”). У такому випадку мова йде про „відштовхування” небажаних форм поведінки та відмову від небажаних почуттів.

Таким чином, насичення виховної роботи реалістичними елементами спеціально підібраних українських народних казок призводить до набуття дитиною багатьох позитивних якостей, адже якщо в міфологічній легенді чи чарівній казці за традицією герой змагається зі злим духом (змієм, ворогами) силою чи мудрістю, то, наприклад, у казці про тварин – винахідливістю, хитрістю, дотепністю. У той же час персонажі Долі, Недолі, Злиднів, Правди та Кривди набувають моральних рис та якостей, притаманних сучасній людині, що дає змогу аналізувати й порівнювати реальні явища та події в житті. Можливості українських народних казок свідчать про ті динамічні імпульси, які призводять до істинного розуміння моральності та спонукають до наслідування позитивних моральних якостей.

1.3. Аналіз стану використання прислів’їв і приказок у гуманістичному вихованні молодших школярів

Живодайним джерелом педагогічних пошуків загалом та соціально-педагогічних зокрема, була й залишається народна творчість, яка зосередила в собі мудрість життєдіяльності представників різних поколінь, апробовану віками їх існування. Вона відображає також і особливості їх соціально-педагогічної діяльності. Узагальненою пам’яттю українського народу, конденсацією роздумів, спостережень, висновками з життєвого досвіду є прислів’я і приказки. У своїй сумі вони становлять ніби неписаний звід правил, якими має керуватися людина у повсякденному житті. Вони не констатують якийсь факт, радше рекомендують чи застерігають, схвалюють чи засуджують, повчають, бо за ними стоїть авторитет поколінь [14].  Українські прислів’я і приказки дають змогу одразу скласти уявлення про менталітет народу, а також дозволяють стверджувати наявність значної кількості вічних проблем, виховання культури поведінки на сучасному етапі є важливою проблемою.

Під культурою поведінки  учнів початкових класів необхідно  розуміти звичну систему дій і  вчинків, притаманних дитині, в яких відображаються позитивні мотиви її поведінки та сукупність уявлень  і знань про норми моралі.

В основі реалізації завдань  виховання культури поведінки. на нашу думку, має лежати синтез загальнолюдського досвіду і моральних цінностей та особливостей українського менталітету. Тому необхідно звертатись до джерел української народної педагогіки, в яких нагромаджений досвід народу щодо виховання та навчання дітей, його погляди на мету, завдання й методи виховання молодого покоління, традиційні для українців форми та засоби виховного впливу. На основі багатовікового досвіду українців склалися народна філософія, мораль, система знань і вірувань, які й утворили основу української народної педагогіки. Педагогічні знання та вміння народу сконцентровані в українському фольклорі, традиціях, звичаях та обрядах, що можна використовувати як засоби виховного впливу на учнів початкових класів [15].

Так, у народних прислів’ях, казках, легендах чітко сформульований ідеал виховання, визначено моралі якості, притаманні вихованій людині. В прислів’ях зібрані конкретні правила поведінки, викладені в дотепних формах, що полегшує їх усвідомлення молодшими школярами.

Так, народна мудрість стверджує, що одним із найважливіших  критеріїв вихованості дитини є  повага до батьків і дає такі поради: „Шануй батька й неньку, буде тобі скрізь гладенько”, „Шануй батька – матір, будеш довголітен на землі”, „Добрі діти – батькам вінець, а злі діти – кінець”. Наголошує народ на тому, що завжди слід прислухатись до порад старших і чогось не знаючи, обов’язково питати: „Не зневажай поради старших”, „Молодість плечами міцна, а старість – головою”, „Поради спитай у того, хто перше тебе зносив сорочку”, „Хочеш знати дорогу – спитай у тих, хто ходив по ній”.

Попереджає народ шанувати чуже добро і труд, а до ласих  до всього чужого звертається з такими словами: „Чужим добром не забагатієш”, „Чуже переступи, а не візьми”, „Не  поклавши – не шукають”, „Не бери, де не поклав”, „Пильнуй свого носа, а не чужого проса”, „В чужому домі будь привітливий, а не примітливий”. Також радить народна мудрість відноситись до інших, якби ти хотів, щоб до тебе відносились: „Чого собі не зичиш, того й другому не жадай”, „Не копай другому ями, бо сам у неї упадеш”, „Не брудни криницю – знадобиться води напиться”.

Зауважимо, що в українських  прислів’ях і приказках присутні вислови, що стосуються культури мовлення і впливу слова у стосунках: „Наймогутніша зброя слово”, „Удар забувається, а слово пам’ятається”, „Слово не стріла, а глибше ранить”, „Рана загоїться, зле слово – ніколи”, радить народ іноді змовчати, щоб не образити: „Тисячу раз пожалієш, що сказав. а раз, що змовчав”, „Гірше болить від язика, як від ножа”.

Про людей, котрі чужі недоліки осуджують, а своїх не знають, народ говорить: „У чужім оці  горошинку бачиш, а у своїм  і стебла не помічаєш”, „З неба зорі хвата, а під носом не бачить”.

Радить народ з повагою  ставитись до старших і допомагати їм, бо: „Допомагай старшим, бо доведеться бути таким”, „Не смійся зі старих, сам таким будеш”. Каже також народна мудрість, що як би не було тобі прикро від образи, та слід забувати: бо „Від гніву старієш, від сміху молодієш”.

Каже народна мудрість, що якщо хочеш завоювати добрий авторитет серед людей, то навчися правду говорити: „У кого правди немає, в того й добра мало”, „Не шукай правди в інших, коли її в тебе не має”, не будь лукавий, („не хвали в очі, не лай поза очі”), „Слова ласкаві, та думки лукаві”, будь скромний: „Задирай голову так, щоб шапка не злетіла”, „Не хвали сам себе – нехай тебе люди похвалять”[14].

Народ возвеличує одвічні  людські чесноти, кажучи: „Доброму, скрізь добре”, „Чистота духовна краща  тілесної”, бо „Хто втрачає ім’я людини, той втрачає все”. Також закликає до взаємодопомоги та підтримки: „Хто в біді дав, дав два рази”, „Одне „зараз” краще трьох „потім””, „Хто людям добра бажає, той і собі має”.

Народ радить до людей  все-таки відноситись лояльно, поблажливо, не осуджувати, а краще пізнати, бо: „Одна ластівка весни не робить”, „І на сонці є плями” (адже в кожного є певні недоліки), „І на гладкій дорозі люди ноги ламають”, а „Кінь на чотирьох ногах і то спотикається”.

Таким чином, українські прислів’я і приказки, які дають  поради, як вести себе у будь-яких життєвих ситуаціях, відіграють важливу роль у процесі виховання культури взаємин. А культура взаємин, поведінки є основою відношення людини до людини. Тому є потребі використовувати народно-педагогічний досвід у практиці педагогів у роботі соціального педагога, в сучасних умовах життя, особливо враховуючи нові соціальні орієнтири нашої держави, адже „Народ скаже, як зав’яже!”.

Висновки до першого розділу

На основі аналізу філософської, психолого-педагогічної літератури можемо стверджувати, що видатними гуманістами були А. Макаренко, В.Сухомлинський, Я. Коменський; психологічні аспекти гуманістичного виховання розкриті у працях І. Беха, О. Бодальової, О. Киричука, Г. Костюка, М. Бори шевського. Вплив казки на  виховання моральних, етичних, естетичних почуттів досліджували: Л. Кириченко-Стасюк, С. Бакуліна, С. Литвиненко.

Проаналізувавши зміст  українських народних казок бачимо, що народ у своїй творчості  піднімає найрізноманітніші проблеми, пов’язані з гуманним ставленням один про одного, такі як: взаємовідносини батьків і дітей, співчуття та доброзичливість, вибору між добром і злом, життєвого шляху. На прикладі казкових героїв: сміливих і добрих, смішних і безкорисливих, діти мають чудову можливість вчитися розуміти що добре й погано та як слід поводитись. Прислів’я і приказки дають поради і настанови щодо культурної поведінки адже пройшовши випробування часом мають безумовний авторитет.

Визначено, що молодший шкільний вік є найсприятливішим для засвоєння моральних норм і правил поведінки. Діти молодшого шкільного віку більше орієнтуються на норми поведінки та цінності педагога, тому учитель має бути взірцем для дітей. Разом з тим, педагогу слід бути обізнаним з тими особливостями даного віку, які й допоможуть правильно впливати на дітей, виховувати позитивне мислення і гармонійно організувати роботу.

РОЗДІЛ ІІ. ДОСЛІДЖЕННЯ ВПЛИВУ ЗАСОБІВ УСНОЇ НАРОДНОЇ ТВОРЧОСТІ НА ВИХОВАННЯ ГУМАННИХ ВЗАЄМИН МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ

2.1. Педагогічні умови формування у молодших школярів шанобливого ставлення до людей

Практична робота у школі  свідчить, що педагогам не завжди вдається удосконалити ці контакти, сформувати у дітей навички шанобливого  ставлення до людей. Ці навички спостерігаються  лише у чітко визначених умовах, тільки щодо близьких чи при нагадуванні норм поведінки. Б. О. Азова наголошує на тому, що для вироблення культури поведінки потрібна систематична і цілеспрямована праця вчителя. Це означає, що всі форми і методи роботи, вся сукупність виховних заходів мають становити певну систему, відповідно до якої вирішуються завдання виховання [21].

Для того, щоб виробити свідому дисципліну і культуру поведінки  в учнів, педагоги рекомендують широко застосовувати вправи, постійно контролюючи  додержання учнями правил поведінки, організовуючи  педагогічний вплив на вихованців, причому обов’язковою умовою при цьому має бути авторитет учителя, його позитивний приклад, єдині вимоги з боку всіх учителів, які передбачають повагу до особистості учні, до його гідності. 

До вибору форм і методів  виховання Б. О. Азова рекомендує підходити творчо, не боятись використовувати нові форми, невпинно шукати їх. „Універсальних методів не існує. Вдумливий і творчий підхід до вибору тих чи інших засобів і прийомів виховного впливу дасть змогу уникнути штампів, недопустимих і шкідливих у виховній роботі”. У своїй практиці вона вдавалася до різних форм роботи: використання художньої літератури, кіно і театру, проведення спеціальних класних зборів та бесід, практичних вправ, конкурсів тощо.

В. М. Горєва стверджує, що важливим засобом вироблення культурної поведінки є вирішення школярами так званих моральних завдань, тобто осмислення ситуацій морального вибору, які виникають у житті й вимагають оцінки правил культури поведінки. Вирішення таких завдань треба пропонувати учням під час бесіди, виховної години, зборів колективу, тощо. З цією метою можна використовувати конфліктні ситуації, які виникають у колективі або висвітлюються в пресі, у художній літературі.

Значний вплив на формування культури поведінки мають практичні  завдання і заняття. Їх мета – організувати самостійну роботу школярів із застосування етичних знань при аналізі власної поведінки та поведінки своїх товаришів, створити умови для вправляння у відповідних способах поведінки.

О.С. Богданова рекомендує при виробленні культури поведінки використовувати індивідуальну роботу з учнями, яка, звичайно, залежить від вікових особливостей школяра, умов його життя в сім’ї. Здійснювати її необхідно у тісному контакті з батьками, пояснюючи їм правильні методи виховання дитини і домовляючись про спрямування педагогічного впливу. Також педагог відзначає, що в учнів молодших класів мислення конкретне і предметне. А це потребує чіткості і зрозумілого викладу матеріалу. Тому правила поведінки мають засвоюватись насамперед у зв’язку з певною ситуацією. О. С. Богданова розробила заняття з формування у молодших школярів культуру поведінки. У кожному класі протягом чверті проводять одне заняття, у ІІІ чверті – два. Матеріали до кожного заняття подається таким чином: 1) мета; 2) методичні поради вчителю; 3) матеріали до уроку.