В. Винниченко постійно намагався
знайти компроміс між українським
соціалістичним рухом і більшовиками,
які були йому по духу часто
ближчими, ніж такі українські
соціалісти-самостійники як С.
Петлюра. "1919 р. емігрував за
кордон, де повів боротьбу проти
альянсу С. Петлюри з білополяками
(брошури "Винниченко проти
Петлюри", "Лист до класово
несвідомої української інтелігенції").
Заява про готовність служити
робітничо-селянській Україні зробила
можливим 1920 р. його повернення
на батьківщину, проте розбіжності
з керівництвом радянського уряду
й більшовицької партії з питань
національно-культурної та економічної
політики, несприйняття ними рекомендацій
щодо виведення з розрухи народного
господарства (кооперації в промисловості
і сільському господарстві, встановлення
вигідних форм співробітництва
з західними країнами) змусили
його виїхати за кордон. Відмовившись
від будь-яких антирадянських
актів, Винниченко відійшов від
політичної діяльності, присвятив
себе літературній праці, мистецтву,
науці і філософії.
В. Винниченка відбита в одному
із записів його "Щоденника":
"Виходу не бачу, бо є тільки
два виходи: або відмовитись бути
українцем і тоді бути революціонером;
або вийти зовсім з революції
й тоді можна бути українцем.
Ні того, ні другого я не
можу зробити, і те й друге
боляче мені смертельно. А з’єднати
те й друге не можна, історія
не дозволяє. Коли б не було
в мене ще й літератури, мистецтва,
я серйозно почав би думати
ще про один вихід: смерть".
Осмислюючи уроки революції 1917-1920
рр. В. Винниченко в праці "Відродження
нації", намагався знайти пояснення
не лише причин поразки, але
й визначальних мотивів поведінки
лідерів тогочасної української
соціал-демократії. Подібно до М.
Грушевського він намагався виправдати
їх певні незалежницькі кроки,
що почали проявлятись з початком
Світової війни. Зазначивши, що
довгі століття існування України
в складі російської держави
мали своїм наслідком практично
повне придушення всіх зовнішніх
виявів національного життя, він
підкреслює, що саме бажання одночасно
звільнитись від соціального
та національного, гніту зберегти
націю, породжувало в українському
середовищі сепаратистські настрої.
"Тут є корінь сепаратизму.
Ми всі хоті сепаратизуватись
від насильства, від самодержавної
руки, від ганебної смерти в
петлі всеросійської шибениці. Нам
закидали брак патріотизму. В
ім’я ж чого ми мали бити
в бубни та літаври, гасати
в дикому танкові й горлати
славу? В ім’я того, що сотні
тисяч наших мирних працьовників,
творців і виробників здорових,
простих, життєвих цінностів трощилися
гарматами й трупом устилали
шлях якимсь там крамарям і
торгашам до великої всесвітньої
поживи? Чи в ім’я того, що на
випадок перемоги Росії, торжествуюча
переможна реакція ще цупкіще
взяла б у лабети невибиті
на фронті мілліони працьовників
і ще нахабніше, ще одвертіще
затвердила своє право визиску
й насильства? Чи в ім’я того,
щоб нас уже остаточно, дощенту
було задушено тоді, нас, українство,
того недодушеного Авеля, кров
якого 250 літ вопіяла до неба
й до совісти всякого порядного,
не задурманеного цею кров’ю
чоловіка?".
Напередодні революції, на думку
В. Винниченка, в українському
русі існувало три основних "орієнтації":
"на руську ласку", "на
німецький штик" та "на свої
сили". До першої належали ті,
хто за висловом письменника,
"... по якимось там своїм
законам думання вірили, що перемога
Росії на фронті дасть волю
й життя її народам всередині.
Це були прихильники "російської
орієнтації". Вони орієнтувались
на добре, широке серце руської
демократії, на грім перемоги, який
зм’ягчить круте серце царизму
аж до стерені народоправства,
до парламентаризму й до волі
націй, що благоденственно мовчали
тоді по всіх її неосяжних
просторах. Але таких було дуже
небагато. Це були переважно ті
з українців, які корінням свого
особистого життя занадто зрослися
з життям руських".
Друга "орієнтація", "на німецький
штик" базувалась, на переконання
В. Винниченка на тому, що у
Світовій війні перемога німців
та поєднаної з нею окупацією
України є неминучою. Така ситуація
розглядалась як позитивна тому,
що німці сприймались як "культурні
експлуататори", які не лише
будуть витискати з народу
всі соки, як це робила царська
влади, але й турбуватимуться
про те, щоб народ був ситим
і одягненим для того, щоб міг
краще і продуктивніше працювати.
Крім того німці, як нові
господарі, могли б передати
українському селянству нові
технології виробництва, підняти
культури праці в цілому. Та
й значна відмінність української
і німецької мов робила б
просто неможливими ототожнення
окупантів та окупованих, заміну
української мови — німецькою.
Таким чином знімались би ті
обмеження на українську культуру,
що існували в Російській імперії.
"Була й третя орієнтація, —
не російська, й не німецька,
а українська. Це була орієнтація
на свої сили, на рятунок своїми
власними усиллями, усиллями своїх
працюючих мас. Ніякий чужий
пан не може бути добродійником
того, над ким він панує й
кого може визискувати. До цієї
течії належали переважно соціалістичні
течії. Вони не жадали визволення
ні від зм’ягченого російсько-самодержавного
чи конституційного кулака, ні
від закутого в залізо мілітаристичного
німецького". [3, 76c.]
Ситуація кардинально змінилась
з початком Лютневої революції
в Росії. Її перші кроки породили
в українському русі великі
надії, оскільки, здавалось, всі
попередні причини сепаратизму,
а тому відпали і всі інші
способи досягнення свободи окрім
орієнтації на російську демократичну
революцію. "Ні про який сепаратизм,
самостійність навіть мови не
могло бути, а коли чулись рідесенькі
голоси, то це були голоси або
схоластиків, чистих теоретиків,
запеклих "самостійників" або
людей занадто вже, хворобливо
пронятих національним чуттям. На
конференції укр. соц.-дем. роб.
партії в квітні питання про
самостійність зустріло майже
однодушне негативне відношення.
За самостійність висловилось
з усієї конференції тільки
два-три голоси".
Противагою самостійності українські
соціалісти бачили автономію
в складі Російської республіки.
В. Винниченко вважає, що така
форма організації українського
життя, "такі скромні, такі невеликі
заходи" змогли б примирити
вірність революції і хвилю
зростання національної свідомості
що швидко набирала сили в
суспільстві. "Самодіяльність нашого
народу краще всього вкласти
в форму Автономії України
(виділення В. Винниченка —
О.С.). Формальність, урочистість, проголошення
уложення в "законність" її
ми охоче віддавали на Всеросійські
Установчі Збори. Там же мала
бути поставлена й оголошена
федерація всіх народів Росії,
яким також без усякого сумніву
буде дано автономію".
Однак російська демократія не
бажала йти навіть на такі,
досить обмежені поступки. В. Винниченко
вважає причиною цього багатолітню
традицію російського суспільства
ототожнювати українців і росіян.
Не переконували і багатотисячні
українські демонстрації в столицях
імперії, тому що визнання національної
окремішності українців сприймалось
як автоматичне ослаблення величі
російського народу. Саме тому
російські демократи, погоджуючись
"у принципі" з вимогами українських
сил, в дійсності намагались
всіляко відтягувати вирішення
українського питання.
Щоб виправдати свої дії, вони
апелювали до необхідності збереження
єдності всіх революційно-демократичних
сил Росії. "Вибух національних
течій може ослабити революцію,
розбити єдиний фронт, спричинитись
до реакції. Розмежування по
національностям може зламати
військовий фронт, який вважалось
тоді за честь революції тримати
міцно. Український "шовінізм"
міг внести небажану боротьбу.
Крім того стотисячні маніфестації
все ж таки не зовсім переконували.
Хто його зна, а, може, це
так собі, а в дійсности українство
то є собі купка інтелігентів,
яка ґвалтує, робить шум і
лякає спокійну совість чесного
руського демократа. Бо де ж
би взялись ті сили в українства,
коли його так ретельно нищено
й душено?".
Відповіддю на позицію російських
демократів стало реальне об’єднання
українських сил у представницькому
органі — Центральній Раді, яка
стала виразником інтересів і
бажань практично всієї нації.
"В першій стадії свого існування
Центральна Рада свідомо й
розраховано брала на себе
вираз тільки національного обличчя
українського народу". Цю позицію,
як підкреслює В. Винниченко, підтримували
послідовно українські соціал-демократи,
що не піддались на провокації
своїх російських товаришів з
метою організувати боротьбу
в середині самої Центральної
Ради.
Об’єднавшись в представницькому
органі, українські прогресивні
сили, підкреслює В. Винниченко, поставили
перед собою задачу формування
української державності. "Але
нашою метою, істотною, ґрунтовною
метою була не сама державність.
Наша мета була — відродження,
розвинення нашої національности
(виділення В. Винниченка —
О.С.), пробудження в нашому народі
своєї, національної гідности, почуття
необхідности рідних форм свого
розвитку, здобуття сих форм і
забезпечення їх. Державність же
є тільки засоб для сеї істотної
цілі (виділення В. Винниченка
— О.С.). І через це процес
здобування сеї державности вже
мав би служити пробуджуючим,
наштовхуючим і усвідомлюючим
фактором. Чи вигралось би чи
програлось, а процес був би
все одно й він уже сам
викупив би й покрив би всі
можливі неудачі". [4, 13c.]
Можливі невдачі у формуванні
української державності, на думку
В. Винниченка, пов’язані з неготовністю
нації до вирішення завдання
такої велетенської ваги. Адже, як
соціаліст, він наполягав саме
на "творенні з нічого", а
не на "відродженні" чи "реформуванні"
державності українського народу.
Старі форми були неприйнятними
для наповнення їх новим, соціалістичним
змістом: "... всі органи державного
(виділення В. Винниченка —
О.С.) управління й господарства
мають бути насамперед утворені
на Україні, там, де їх зовсім
не було до сього часу. Це
не переформування старих, організованих,
пристосованих до життя віками
апаратів, не заміщення одних
людей другими. Ні, творити все
з самого початку, з самих
дрібничок, творити в місяць-два
те, що в других землях утворювалось
десятками віків. Творити ці
органи, не маючи ніякої мілітарної
сили й маючи в той же
час проти себе й мілітарну,
й поліційну, адміністративну
силу старої держави, маючи
проти себе ворожість усієї
неукраїнської людности".
Головна проблема у створенні
цієї нової української державності,
як вважає В. Винниченко, —
"наша бідність на інтелігентські
сили". Нестача підготовлених,
професійних і глибоко патріотичних
державних керманичів несе в
собі загрозу не лише для
українського руху, конкретних його
лідерів, а й для самої ідеї:
"Ми розуміли всю небезпеку,
на яку наражали саму ідею
української державности (виділення
В. Винниченка — О.С.) на випадок
неудачі, на випадок виявлення
нашого безсилля, неуміння, недозрілости".
Головна надія одного з лідерів
спиралась на віру в потужні
інстинкти самоорганізації широких
мас населення. Він вважав, що
достатньо передати енергію народу
провідникам держави, відкрити
шляхи розвитку могутніх творчих
сил мас і держава витвориться
саме в тій формі, яка найбільше
відповідатиме мріям трудящих
і історичним завданням революції.
Активна діяльність по створенню
інституцій української державності
була перервана більшовицьким
виступом у Петербурзі та наступом
їх військ на Україну. Успішність
цього наступу зумовлювалась,
на думку В. Винниченка, цілим
рядом факторів.
Першим з них він вважає
відхід лідерів Центральної Ради
від соціалістичних ідеалів. Цей
відхід був пов’язаний з переходом
до реального творення владних
інституцій. "Як тільки ми переступили
межу морально-правової, революційної
влади, як тільки наблизились
до творення юридичної державності,
так з того моменту й почалось
забування дійсної сутності нашого
руху: інтерес наших працюючих
мас, їхнє національне й соціальне
відродження. Засоб (виділення
В. Винниченка) цього відродження,
— тільки засобі — ми почали
приймати за ціль і єдину
ціль нашого руху. Державність
стала домінуючим мотивом наших
дій".
Але не сама по собі прихильність
до держави була помилковою. Центральна
Рада, як вважає В. Винниченко,
виявилась недостатньо соціалістичною,
не зрозуміла необхідності побудови
саме "робітничо-селянської" держави,
а тому не могла протиставити
нічого дієвого більшовицькій
пропаганді. Насторожене ставлення
до ідеї робітничо-селянської
держави у лідерів українського
руху він пояснює саме тим,
що її пропагували більшовики,
і прихід влади рад асоціювався
з поверненням в Україну російської
влади.
Наслідком такого нерозуміння
більшовицьких ідей, вважає В.
Винниченко, що "... стільки, справді,
тої енергії, сил, завзяття, крови
й життя ми вклали на те,
щоб зробити ... не свою державність
(виділення В. Винниченка), ворожу
нашій нації, згубну для неї!".
"Не свою" не національно,
а соціально. Тобто, замість
української держави робітників
і селян, Центральна Рада будувала
українську буржуазну державу.
І. Огієнко, правда з інших
ідеологічних позицій, підтверджує
висновок В. Винниченка. Він писав:"...
український народ в масі своїй
покладався на крайні комуністичні
гасла, а українська інтелігенція
— на демократичний націоналізм.
Центром усього питання відразу
стала земля (виділення І. Огієнка
— О.С.), а Центральна Рада якраз
із цим питанням найбільше
воловодилась і відтягала".