Зміст 

Вступ 1

1.Коротка біографічна справка 3

2. Формування та еволюція політичного кредо 4

3. На чолі Генерального Секретаріату і Дерикторії 7

4. Історична та художньо-публіцистична спадщина В.Винниченка 17

Висновок 21

Список  використих ждерел 22

Вступ

      Володимир Кирилович Винниченко народився 18 липня 180 р. на хуторі Веселий Кут в селянській родині. З семи років навчався в  початковій школі. 1901р. вступає на юридичний  факультет Київського університету. Ще на першому курсі, в лютому 1902р., за участь у діяльності Революційної української партії (РУП) та в політичній пропаганді Винниченка заарештовують  і кидають до Лук’янівської тюрми.

      Так розпочалася його активна політична  робота, що не припинилася впродовж двох десятиліть. Після звільнення з кількамісячного ув’єязнення  йому забороняють навчатися в  університеті й проживати в Києві  та його околицях. Взимку 1903 Винниченко виїжджає до Галичини, де активно співробітничає в газетах “Праця” та “Селянин”  – друкованих органах РУП; пише численні політичні брошури та листівки і  як кур’єр переправляє літературу в Східну Україну. Але під час  однієї з поїздок його заарештовує  російська жандармерія.

      Революція 1905 в Росії підштовхнула Винниченка до нелегального повернення в Україну. За доручення Української соціал-демократичної  робітничої партії (УСДРП) він влітку того ж року організовує на півдні кілька селянських виступів, які відіграли  помітну роль у пожвавлені політичного  руху на Україні. 1906 Винниченко складає  екстерном іспити за університетський курс і отримує диплом юриста.

      Наприкінці 1906 його втретє заарештовують. Тимчасово  вийшовши на волю, Винниченко утікає за кордон. У його житті настає тривалий період еміграції. Він проживає в  різних країнах – Австрії, Франції, Швейцарії та Італії, не припиняючи своєї політичної діяльності, бере участь у Стокгольмському з’їзді УСДРП, стає членом її центрального комітету.

      Після Лютневої революції Винниченко виходить з підпілля і приїздить до Києва. На IV з’їзді УСДРП, що відбувся у вересні 1917, Винниченко виступає проти підпорядкування  національних інтересів соціальним завданням, дотримуючись політичної поміркованості. Його кредо : без національного визволення не може бути визволення соціального.

      Політична криза в уряді УНР призвела до виходу соціал-демократів на чолі з  Винниченком з Центральної Ради, керівництво якою взяла на себе Українська партія соціал-революціонерів (УПСР).

      Більшовицька  січнева інтервенція примусила  Винниченка залишити Київ. 9 лютого 1918 він під чужим іменем разом  з дружиною виїжджає на південь, до Бердянська. Під час німецької  окупації і гетьманського перевороту в квітні 1918 Винниченко переховується  на Канівщині. В серпні гетьманці  заарештовують його й привозять  до Києва, де він понад місяць перебуває  під домашнім арештом.

      В ніч на 14 листопада на таємному засіданні  керівництва українських політичних партій було створено верховний орган  відновлюваної УНР – Директорію на чолі з Винниченком, яка внаслідок  повстання прийшла до влади.

      14 вересня 1919 він виходить з УСДРП  і створює у Відні закордонну  групу Української комуністичної  партії (УКП), а згодом, з березня  1920, редагує її щотижневик “Нова  доба”. 24 травня 1920 він повертається  як письменник до Радянської  Росії, де подає заяву з проханням  прийняти його до лав КП(б)У,  але йому відмовили. 23 вересня  1920 Винниченко назавжди залишив  Україну. 1933 він пише відкритого  листа до політбюро ЦК КП(б)У,  в якому звинувачує Сталіна  у терорі проти українського  народу. З другої половини 30-их  років Винниченко відмежувавшись  від усіх емігрантських партій  і груп, поринає в літературну  роботу. 
 
 
 

     1.Коротка біографічна справка

      Володимир Винниченко народився у 1880 року в  селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (тепер Григор’ївка  Кіровоградської області). Навчався у сільській народній школі, згодом у Єлисаветградській гімназії, на юридичному факультеті Київського університету. Брав участь у діяльності Революційної української партії, потім УСДРП.

        З 1903 р. — на професійній  революційній роботі. Член та  заступник голови Центральної  Ради, перший голова Генерального  секретаріату, генеральний секретар  внутрішніх справ. Очолював українську  делегацію, яка у травні 1917 р.  передала Тимчасовому урядові  вимоги Центральної Ради про  надання Україні автономії. Автор  усіх головних законодавчих актів  УНР. Після відставки з поста  прем’єра засудив гетьманський  переворот. З листопада 1918 до  лютого 1919 р. очолював Директорію. Усунутий за ліві погляди. Виїхавши  за кордон, організував в Австрії 

        Закордонну групу українських  комуністів. У 1920 році повернувся  в Україну, але спроби співпрацювати  з більшовиками закінчилися невдало.  З кінця 20-х років жив у  Франції. Помер 6 березня 1951 року. Прах покоїться на цвинтарі  Мужена.

        У своїх спогадах Розалія Винниченко  писала, що Володимир народився  у робітничо-селянській родині. Батько  його Кирило Васильович Винниченко, замолоду селянин-наймит, переїхав  з села до міста Єлисаветград  й одружився з удовою Євдокією  Павленко.

        Від першого шлюбу мати В.Ви-нниченка  мала троє дітей: Андрія, Марію  й Василя. Від шлюбу з К.В.Винниченком  народився лише Володимир.[1, 82c.]  
 

     2. Формування та еволюція політичного кредо

      У народній школі Володимир привернув  до себе увагу своїми здібностями. Вчителька  переконала батьків, щоб продовжувати освіту дитини. Володимира віддано  до Єлисаветградської гімназії. Його українська вимова, бідний одяг та інші ознаки пролетарського походження викликали  у дітей російської або зрусифікованої буржуазії ворожість. Тому були і  бійки з учнями, і розбивання шибок. У старших класах він бере участь у революційній діяльності, пише революційну  поему. Повз увагу керівництва гімназії це не пройшло — карцер, виключення з гімназії.

        Однак думок про навчання він  не залишає. Одягнений в українське  вбрання, у сивій шапці і  з кийком у руці приходить  на здавання іспитів екстерном  у Златопiльську гімназію. Доля  на цей раз усміхнулася —  Володимир одержує диплом.

        Будучи студентом університету, створює таємну революційну організацію  «Студентська громада». 1902 року його  заарештовано і посаджено до  міської в’язниці. Через недостатність  доказів було випущено. На нього  чекало виключення з гімназії.

        Через деякий час — знову  арешти, втечі, партійна робота, написання  книг та брошур на революційні  теми. Революція 1917 року застає  Винниченка в Москві. Упродовж  трьох років, змінюючи різні  посади, Винниченко прагне принести  якнайбільшу користь Україні,  її народові. Хоча вважав себе  марксистом, але світогляд перебував  під впливом гуманізму й західного  лібералізму. Гуманізм більшовикам  був ні до чого. За два місяці  до еміграції він записав у  «Щоденнику»: 

        «Нехай український обиватель  говорить і думає, що йому  хочеться, я їду за кордон, обтрусюю  з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю  в своє справжнє, єдине діло  — літературу… Тут у соціалістичній  совєтській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти».

        Літературна спадщина Володимира  Винниченка — золотий фонд  України. Появу перших його  творів вітали Іван Франко  і Леся Українка. Коцюбинський  у 1909 році писав: «Кого у  нас читають? Винниченка. Про кого  скрізь йдуть розмови, як тільки  річ торкається літератури? Про  Винниченка. Кого купують? Знов  Винниченка». 

        «Серед млявої тонко-аристократичної  та малосилої або ординарно  шаблонової та безталанної генерації  сучасних українських письменників, — писав І.Франко в рецензії  на збірку оповідань В.Винниченка  «Краса і сила» (1906), — раптом  виринуло щось дуже, рішуче, мускулисте  і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за  словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить  валом як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й  чисте, як срібло, що не знає  меж своїй обсервації і границь  своїй пластичній творчості. І  відкіля ти взявся у нас  такий? — хочеться по кождім  оповіданню запитати д. Винниченка». 

        Після 1920 року Володимир Винниченко, зрозуміло, не міг так легко  струсити «порох політики». Не  випадково V Всеукраїнський з’їзд  оголосив Винниченка ворогом  народу, поставив його «поза законом». Політичну діяльність він продовжував  у Чехословаччині, Парижі, Франції…  Науковці стверджують, що він  на перших порах підтримував  тісні зв’язки з українською  національною еміграцією, з групою  російських літераторів — Бєлим,  Еренбургом, Ремізовим, але відмовився  від творчої співпраці з видавництвом  «Скифы». Перу Винниченка належить  і проект програми антибільшовицького  «Єдиного революційно-демократичного  національно фронту». На жаль, об’єднати розбиті емігрантські  групи не вдалося. 

        «Власне тепер я все більше  й більше відчуваю самотність: від антибольшевицьких кіл я  відійшов, до большевицьких не  ввійшов. Нема ні одної групи,  з якою я почував би себе  злитим, яка підтримувала б мене»,  — записав він 31 серпня 1925 року. І все більше зосереджується  на літературній діяльності. Його п’єси «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Медвідь», «Закон», «Гріх» перекладаються на німецьку мову і з’являються в театрах Німеччини та інших європейських країн. Друкуються і перекладаються його романи «Чесність з собою», «Записки Кирпатого Мефістофеля»… На екранах Німеччини в 1922 році демонструється фільм «Чорна Пантера», сценарій якого побудовано на п’єсі В.Винниченка «Чорна Пантера і Білий Медвідь». [2, 18c.] 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     3. На чолі Генерального Секретаріату і Дерикторії

      Одним з найвпливовіших лідерів УНР, української  соціал-демократії на передодні та в перші роки революції був  Володимир Винниченко Він активно  включився в громадське життя  тогочасного Києва, належав до кола організаторів РУП. За революційно-пропагандистську діяльність був виключений з університету, заарештований і кинутий до в’язниці. З 1903 по 1917 рр. перебував за кордоном звідки неодноразово нелегально переходив  на територію імперії.

       1905 року, після розколу в РУТ,  став одним з організаторів  УСДРП, очолював редакцію газети "Український робітник". Одночасно  активно публікував художні твори,  в яких розкривав різні сторони  існування основних соціальних  груп українського суспільства.  Непересічний літературний талант  надавав В. Винниченку ще більшого  авторитету серед української  громадськості. Як згадував В.  Дорошенко, "... найкращим, найсильнішим  художником нової України є  безперечно Вол. Винниченко (виділення  В.Дорошенка — О.С). Винниченко  є в сім часі для нашої  літератури тим самим, чим була  для громадського життя Р.У.П., з рядів котрої він вийшов". Будучи як художник близьким  до психоаналізу, як політик В.  Винниченко виступав як прихильник  марксизму, хоч і з сильними  впливами українського та західноєвропейського  лібералізму та гуманізму. 

        Л ютнева революція 1917 року  в Москві звільнила його від  тривалого перебування на нелегальному  становищі і В. Винниченко повертається  до Києва для активної участі  в бурхливих подіях цього часу. Він стає одним з організаторів  і першим заступником Голови  Центральної Ради і перший  головою її автономного уряду  — Генерального Секретаріату. В.  Винниченко мав великий вплив  на формулювання універсалів  Центральної Ради, на прийняття  доленосних рішень Центральної  Радою та її Генерального секретаріату. Саме він, намагаючись якомога  довше притримуватись принципів  соціалізму та демократії, фактично  саботував створення регулярної української армії, флоту, ефективно діючої поліції — тобто всього того, що, на його думку, було символами каральних функцій держави, які з історичною конечністю мали відмерти після світової соціалістичної революції.

        На В. Винниченкові як на  політикові, що був схильний до  імпульсивних рішень, крайніх оцінок  і дій, значною мірою лежить  провина за те, що в революції  1917-1920 рр. Україна не змогла відбутись  як незалежна самостійна держава.  Він не лише послідовно руйнував  основи державності в перші  місяці існування УНР, активно  готував і очолив Національний  союз та повстання проти гетьмана  П. Скоропадського, який, незважаючи  на всі помилки і прорахунки, за короткий проміжок часу  зумів зробити для організації  державних інституцій незрівнянно  більше ніж його попередники-соціалісти, але й кинув очолювану Директорію  та армію, коли побачив, що  маси прислухаються лише до  критичної частини його ідей  і не приймають того, що здавалось  письменнику-політику конструктивним.[3. 28c.]