Земельне право

ВСТУП

земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою  охороною держави. Цінність землі як національного багатства полягає  в її багатофункціональному призначенні.

Земля є насамперед територією держави України, яка відмежовується кордонами від інших держав. Земля  як територія держави є ознакою  її цілісності, на яку поширюється  суверенітет українського народу як носія незалежності і самостійності. Виходячи з цих конституційних положень, земля як територія держави є  об'єктом права власності Українського народу.

 

І нарешті, земля є основним засобом сільськогосподарського виробництва, а також засобом виробництва  в інших галузях економіки. На землі будується не лише житло  для людей, а й заводи і фабрики, залізниці, морські і річні порти, аеродроми. Без землі ні про яке  виробництво не може бути й мови.

Усе зазначене свідчить про  унікальні властивості землі, про  її надзвичайну цінність для існування  людей, для створення суспільства. Саме тому земля має перебувати і  перебуває під особливою охороною держави.

Будучи засобом виробництва, засобом створення умов для соціального  розвитку суспільства, його економіки, земля використовується для розташування і будівництва об'єктів соціального  і економічного призначення, для  виробництва сільськогосподарської  продукції. Держава в особі законодавчих органів вирішує питання про  порядок, умови використання землі.

Проголошуючи землю об'єктом  права власності Українського народу, в особі органів державної  влади і місцевого самоврядування держава як суб'єкт права державної  власності законодавчо розпоряджається  землею, у відповідності до ст. 14 Конституції України вирішує  питання приватної і комунальної  власності, розмежування земель на державну і комунальну власність та надання  земельних ділянок у приватну власність громадян із земель державної  і комунальної власності, поділяє  всі землі на відповідні категорії  і закріплює у законах правовий режим кожної категорії земель.

Статтею 14 Конституції України  визначено, що право власності громадян, юридичних осіб і держави реалізується виключно законами України. Встановлюючи право власності на землю громадян і юридичних осіб, Основний Закон  держави тим самим визнає право  приватної власності на землю  в Україні. Така форма власності  на земельні ділянки визнана Земельним  кодексом України (статті 80—82).

Таким чином, в Україні  існує право приватної, комунальної  і державної власності. Згідно зі ст. 13 Конституції України суб'єкти всіх форм власності визнаються рівноправними  і держава забезпечує їх захист. Конституція України (ст. 41 ч. 1) надає  кожній людині право володіти, користуватися  і розпоряджатися своїм майном та результатами своєї інтелектуальної  діяльності. Конституція України  не визначає і не надає перелік  об'єктів приватної власності. За загальними цивільно-правовими принципами об'єктом права приватної власності  є: майно, природні ресурси, які можуть перебувати у цивільному обігу, а  також результати інтелектуальної  творчої діяльності. Згідно з проектом нового Цивільного кодексу України  земля є об'єктом права власності. Це узгоджується зі ст. 13 Конституції  України, яка передбачає можливість набуття землі у власність  громадянами і юридичними особами.

Гарантування і захист права приватної власності —  одна з важливих функцій держави. Конституція України (ст. 41) проголошує непорушність права приватної власності  і покладає на державу обов'язок забезпечити захист права усіх суб'єктів  права власності (ст. 13). Згідно з  Основним Законом ніхто не може бути протиправно позбавлений своєї  власності. У цьому сутність гарантій права власності. Гарантіям прав на землю присвячено  розділ ЗК України, згідно з яким держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні  умови захисту права власності  на землю і підтверджує конституційну  норму, за якою власник не може бути позбавлений права

на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Конституція України, визнаючи право приватної власності на землю, одночасно визначає необхідність охорони її як об'єкта природи і  встановлює захист прав усіх громадян і юридичних осіб.

На підставі цих конституційних вимог ЗК України встановлює порядок  та умови використання (правовий режим) землі як об'єкта природи, як засобу виробництва і як об'єкта, що має  задовольняти інші потреби людини шляхом раціонального використання корисних властивостей землі, зокрема, оздоровчих, рекреаційних тощо.

З цією метою в ЗК України  визначені склад і категорії  земель (статті 18, 19), порядок встановлення та зміни цільового призначення  земель, наслідки порушення цього  порядку. Категорії земель України  мають особливий правовий режим, і всі власники і землекористувачі зобов'язані суворо його дотримуватися.

Надаючи власникам землі  широкі права щодо розпорядження  земельними ділянками і можливості самостійно господарювати і використовувати  їх для власних та інших потреб, ЗК України водночас покладає на них  обов'язки щодо використання земельних  ділянок за цільовим призначенням, не порушувати прав власників суміжних ділянок, прав і свобод інших громадян і юридичних осіб.

ЗК України передбачає також систему правових заходів  щодо, охорони земель, спрямованих  на раціональне використання земель, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, на охорону земель від забруднення небезпечними речовинами, встановлює особливості використання техногенно забруднених земель сільськогосподарського призначення. Земельне законодавство зобов'язує власників земельних ділянок забезпечувати виконання встановлених норм з тим, щоб реалізація права власності на землю і землекористування не завдавало шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, не погіршувало екологічну ситуацію і природні якості землі.

  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ОСНОВНА ЧАСТИНА

ЗЕМЕЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ЩОДО ПОСВІДЧЕННЯ ПРАВА НА ЗЕМЕЛЬНУ ДІЛЯНКУ

У процесі проведення в  Україні земельної та аграрної реформ важливого значення набуває така форма земле використання, як оренда. Відродження її повноцінного змісту має в умовах переходу України  до ринкової економіки винятково  важливе практичне значення.

Все законодавство, що становить  сучасну правову базу оренди земель, можна умовно поділити на групи: загальне законодавство, на основі якого здійснюється функціонування і розвиток усіх правових інститутів; галузеве (зокрема, земельне, аграрне, екологічне, цивільне та ін.) законодавство, яке закріплює певні однорідні  суспільні відносини та має на меті їх врегулювання і поряд з  цим визначає основні засади земельних  орендних відносин; спеціалізоване земельне законодавство про оренду земель.

Центральне місце у  системі законодавства про оренду земель поряд із ст. 93 «Право оренди земельної ділянки» ЗК України і  має в основному банкетний характер, посідає спеціальне законодавство про оренду земель, серцевиною якого є Закон України «Про оренду землі». Це спеціалізований нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, який визначає правові, організаційні, економічні та соціальні умови оренди земель в Україні.

Стаття 3 Закону України «Про оренду землі» визначає оренду землі  як «засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною  ділянкою, необхідною орендареві для  здійснення підприємницької та іншої  діяльності».

Крім основних ознак поняття  оренди земель існують і додаткові  ознаки цього правового інституту. По-перше, оренда — це окрема форма  землекористування. По-друге, орендодавцями  земельних ділянок є держава, територіальні громади, громадяни  та юридичні особи України. У той  же час згідно зі ст. 81 ЗК України  власниками земель можуть бути й іноземні громадяни та особи без громадянства. Отже, вони теж можуть виступати  орендодавцями земельних ділянок. Відповідно до ст. 93 ЗК України орендодавцями  земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи. По-третє, орендар земель набуває право  власності на одержану з орендованих  земель продукцію і доходи. По-четверте, оренда не повинна змінювати цільове  призначення земельної ділянки.

Сторонами договору оренди є орендодавець і орендар. Орендодавцями  земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи. Орендодавцями  земельних ділянок, що перебувають  у комунальній власності, є органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради. 
Орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою. 
Договір оренди землі укладається у письмовій формі та за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. 
Закон визначає перелік істотних умов договору оренди земельної ділянки, відсутність однієї з яких може бути підставою для відмови у державній реєстрації цього договору або для визнання його недійсним. 
Істотними умовами договору оренди земельної ділянки є:

1) об'єкт оренди (місце  розташування та розмір земельної  ділянки);

2)строк дії договору  оренди;

3) орендна плата із  зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку  її внесення і перегляду, та  відповідальності за її несплату;

4) цільове призначення,  та умови використання земельної  ділянки, яка передається в  оренду;

5)умови збереження стану  об'єкта оренди;

6)умови повернення земельної  ділянки орендодавцеві;

7) існуючі обмеження (обтяження)  щодо використання земельної  ділянки;

8) сторона (орендодавець  чи орендар), яка несе ризик  випадкового пошкодження або  знищення об'єкта оренди чи  його частини; 

відповідальність сторін. За згодою сторін у договорі оренди земельної ділянки можуть бути зазначені  й інші умови, наприклад, якісний  стан земельних угідь, порядок виконання  зобов'язань сторін. 
Порядок укладення договору оренди земельної ділянки визначається законом. 
Договір оренди земельної ділянки набирає чинності після досягнення домовленості з усіх істотних умов, підписання його сторонами і державної реєстрації. 
За загальним правилом зміна умов договору оренди земельної ділянки можлива за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення сторонами згоди щодо зміни умов договору оренди спір вирішується у судовому порядку.

Відповідно до вимог Закону України “Про оренду землі” договір  оренди землі – це угода сторін про взаємні зобов’язання, відповідно до яких орендодавець за плату передає  орендареві у володіння і користування земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором  строк.

За згодою сторін у договорі оренди земельної ділянки можуть бути зазначені й інші умови (якісний  стан земельних угідь, порядок виконання  зобов’язань сторін, а також обставини, що можуть вплинути на зміну або  припинення договору оренди тощо).

Умови договору оренди земельної  ділянки діють у випадках, коли після набрання договором чинності законами України встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені договором, а також випадків, визначених законами України, якщо вони підвищують рівень захисту прав орендарів, орендодавців, третіх осіб.

Договір оренди земельної  ділянки, що перебуває у власності  громадян або юридичних осіб, укладається  між власником і особою, яка  бажає одержати земельну ділянку  в оренду, в порядку, визначеному  Законом.

Особа, яка бажає одержати земельну ділянку в оренду із земель державної або комунальної власності, подає до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування заяву (клопотання).

Розгляд заяви (клопотання) і надання земельної ділянки  в оренду провадяться у порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

У разі згоди орендодавця  надати земельну ділянку в оренду сторони укладають договір, в  якому обумовлюють істотні та інші умови оренди землі.

Надання земельної ділянки  в оренду без зміни її цільового  призначення, межі якої визначені в  натурі, здійснюється без розроблення  проекту її відведення.

У разі зміни цільового  призначення земельної ділянки  надання її в оренду здійснюється за проектом відведення в порядку, зазначеному  Земельним кодексом України. Проект відведення земельної ділянки є  невід’ємним додатком до договору оренди.

Умови, строки, а також  плата за розроблення проекту  відведення земельної ділянки, що перебуває  у власності громадян та юридичних  осіб, визначаються за згодою сторін.

У разі надходження двох або більше клопотань (заяв) на оренду однієї і тієї ж земельної ділянки, що є у державній або комунальній  власності, відповідні орендодавці  проводять земельний аукціон (конкурс) щодо набуття права оренди земельної  ділянки, якщо законом не встановлено  інший спеціальний порядок.

Порядок набуття права  оренди земельної ділянки на конкурентних засадах визначається орендодавцями  з дотриманням вимог законодавства  про добросовісну конкуренцію.

Договір оренди земельної  ділянки набирає чинності після  досягнення домовленості з усіх істотних умов, підписання його сторонами і  державної реєстрації.

У Конституції України (ст. 14) вказується: земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою  охороною держави.

Земельним кодексом України  визначено, що право власності на землю — це право володіти, користуватися  і розпоряджатися земельними ділянками. В той же час, право користування землею – це право володіти та користуватися, але не розпоряджатись земельними ділянками. Зважаючи на визначення земельної ділянки – «Земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, та визначеними правами щодо неї» під час відведення земельної ділянки маємо визначитись саме з правами на землю.

Згідно з Кодексом власність  на землю має такі форми: приватну, комунальну і державну. Вони визнаються рівними.

Відповідно до ст. 84 Земельного Кодексу України – у  державній  власності перебувають усі землі  України, крім земель комунальної та приватної власності. Стаття 83 наголошує, що землі, які належать на праві власності  територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.