Система земельного права

Основний Закон країни встановлює, що реалізація права власності  на землю здійснюється відповідно до закону. Тим самим Конституцією закріплений  примат повноважень Верховної Ради України як законодавчого органу в правовому регулюванні земельних  відносин насамперед відносин земельної  власності. Здійснення земельної реформи  в Україні передбачає в першу  чергу докорінне реформування відносин власності на землю.

Конституція України чітко  не визначила форми власності  на землю, хоча по суті структурно закріпила  приватну, комунальну і державну власність  на землю. У зв'язку з цим можна  вирізнити дві основні форми  земельної власності – суспільну (або публічну) та приватну. Крім того, у складі суспільної (публічної) власності  на землю самостійне місце займають державна та комунальна власність на цей об'єкт природи.

Основне завдання суспільної (публічної) власності на землю полягає  в тому, що вона забезпечує та обслуговує земельні інтереси суспільства в  цілому або ж його окремих частин – територіальних громад. Приватна ж власність на землю спрямована перш за все на забезпечення та обслуговування земельних інтересів громадян та недержавних і не комунальних  юридичних осіб. Конституційні положення  щодо права власності на землю  деталізуються в Земельному кодексі  України, який є основним спеціалізованим законодавчим актом у системі національного земельного законодавства.

Відповідно до ст. 14 Конституції  України право власності на землю  набувається та реалізується його суб'єктами відповідно до закону. Отже, суб'єктивне  право власності на землю виникає і реалізується на підставах та у порядку, визначеному Земельним кодексом та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.

Підставою виникнення права  власності на землю є юридичний  факт, з яким закон пов'язує виникнення такого права. До юридичних фактів, на підставі яких виникає, наприклад, право  приватної власності на землю, належать: рішення органу влади про передачу земельної ділянки громадянинові  у приватну власність; цивільно-правова  угода; успадкування земельної ділянки  та ін.

Реалізація права власності  на землю пов'язана із здійсненням  його суб'єктами наданих їм прав та виконанням покладених на них обов'язків. З цією метою в земельному та цивільному законодавстві передбачені норми, які визначають обсяг прав та обов'язків  власників земельних ділянок.

Права власника земельної  ділянки – це сукупність наданих  йому законом суб'єктивних правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження  земельною ділянкою, які складають  зміст права власності.

Поряд з цими правомочностями  законодавство закріплює суб'єктивні  права та юридичні обов'язки власників  земельних ділянок, які випливають із зазначених правомочностей та конкретизують  їх. Перелік прав власників земельних  ділянок визначений ст. 90 ЗК України. Цією нормою також встановлено, що порушені права цих суб'єктів підлягають відновленню в порядку, встановленому  законом. Правам власників земельних  ділянок кореспондують юридичні обов'язки, які покладаються на них. Наведений у ст. 91 ЗК України перелік  обов'язків не є вичерпним, оскільки законами на власників земельних  ділянок можуть бути покладені й  інші обов'язки.

Реалізація громадянами, юридичними особами та державою - власниками землі та конкретних земельних ділянок  своїх власницьких правомочностей, а також здійснення прав і обов'язків  власника щодо землі відбувається у  межах відповідних правовідносин.       

Межі здійснення права  власності на землю визначаються колом покладених законодавством на власників земельних ділянок  обов'язків щодо раціонального використання та охорони земель.

Правовідносини земельної  власності є абсолютними. Це означає, що в межах цих правовідносин  суб'єкту права власності на землю  кореспондує належне коло осіб, зобов'язаних утримуватися від вчинення дій, які  порушують права власника чи перешкоджають  йому здійснювати відповідні правомочності  з володіння, користування або розпорядження  землею.

Разом з тим право власності  на землю на сучасному етапі розвитку суспільства не є абсолютним. Воно обмежується в законодавчому  порядку в інтересах суспільства. Необхідність обмеження права власності  на землю України випливає із Конституції (ст. 41), якою передбачено, що використання власності не може завдавати шкоди  правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати  екологічну ситуацію та природні якості землі.

Гарантування права власності  на землю – одна з важливих функцій  держави. Конституція покладає на державу  обов'язок забезпечувати захист прав усіх суб'єктів права власності (ст. 13), проголошує непорушність права приватної  власності та закріплює положення  про те, що ніхто не може бути протиправно  позбавлений своєї власності (ст. 41). Саме в цьому полягає сутність гарантій права власності.

Чинний Земельний кодекс України розвиває принципові конституційні  положення щодо гарантування права  власності. Регламентації гарантій прав на землю присвячений V розділ земельного закону, відповідно до якого  держава забезпечує громадянам та юридичним  особам рівні умови захисту права  власності на землю. Він також  відтворює конституційний припис, за яким власник не може бути позбавлений  права на земельну ділянку, крім випадків, передбачених Земельним кодексом та іншими законами України.

Забезпечення гарантій прав на землю та невтручання держави  в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами  своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом, – важливі  принципи, на яких базується земельне законодавство.