Система земельного права

 

підзаконні правові акти:

постанови Верховної Ради України;

укази Президента України;

NB. Виходячи із принципу розподілу  влад і конституційного розподілу  повноважень Верховної Ради України  (далі – ВРУ) та Президента  України, постанови Верховної  Ради України та укази Президента  України мають різні предмети регулювання, сфера їх дії різна, у зв’язку із чим за юридичною силою ці акти неспіввідносні.

постанови Кабінету Міністрів України; підпорядкований характер ПКМ по відношенню до указів Президента України та постанов ВРУ закріплений конституційно у ч.2 ст.113 КУ. Водночас, можливості Президента та парламенту «керувати» урядом мають межі, встановлені, насамперед, КУ;

акти (накази) центральних органів виконавчої влади (напр., Держземагентства). До цієї ж категорії нормативно-правових актів, на наше переконання, належать і  т.з. «нормативні документи» (застаріла  назва – «нормативно-технічні документи»), які затверджуються відомчими актами, а отже, мають вважатися їх складовими частинами, хоча деякі науковці вважають, що нормативні документи терміном «законодавство»  взагалі не охоплюються6.

NB. Згідно зі ст.1 ЗУ «Про стандартизацію» від 17.05.2001 в редакції Закону №3164-IV від 01.12.2005, «стандарт - документ, розроблений на основі консенсусу та затверджений уповноваженим органом, що встановлює призначені для загального і багаторазового використання правила, інструкції або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, включаючи продукцію, процеси або послуги, дотримання яких є необов'язковим» (виділення наше – А.М.). Новела, внесена у 2005 р., стосувалася саме визнання необов’язковості стандартів. Варто наголосити, що внесені зміни, по-перше, ніяк не означають необов’язковості НД як таких – положення про необов’язковість стосується саме стандартів; по-друге, дане положення не впливає на обов’язковість абсолютної більшості стандартів – джерел земельного права, оскільки, відповідно до п.4 розд.VII «Прикінцеві положення» ЗУ «Про стандартизацію», «[в]имоги державних та інших стандартів, обов'язкові до виконання, є чинними до прийняття відповідних технічних регламентів та інших нормативно-правових актів, які регулюють ці питання».

NB. На сьогодні можна виділити  наступні основні види нормативних  документів (далі – НД): 1) НД зі стандартизації (насамперед, стандарти); 2) НД у галузі будівництва (в першу чергу, будівельні норми та правила), 3) НД у галузі забезпечення санітарно-гігієнічного благополуччя населення (санітарні норми та правила); 4) нормативні акти із забезпечення пожежної безпеки, 5) НД із забезпечення ветеринарно-санітарного благополуччя, 6) НД з охорони праці та ін.

Спільними рисами НД є їх переважно вузькоспеціалізований, «технічний» характер, об’єднання у ієрархічно-побудовані та узгоджені системи «під егідою» певного органу (Держспоживстандарту, Міністерства охорони здоров’я (далі – МОЗ), Мінбуду тощо). Характерною формальною, зовнішньою рисою НД є присвоєння кожному нормативному документу цифрово-буквеного шифру (напр., «ГОСТ 26640-85», «ДБН А.1.1-1-93» тощо)7.

NB. Для організації та координації  робіт зі стандартизації на  базі Національного наукового  центру «Інститут ґрунтознавства  та агрохімії ім. О.Н. Соколовського» створено технічний комітет (далі –ТК) зі стандартизації ТК-142 «Ґрунтознавство»8. Пропонується також створити ТК із сталого землекористування та землеустрою стосовно розроблення, науково-технічної експертизи, розгляду та погодження НД, які стосуються сталого землекористування, охорони та раціонального використання ґрунтів9. Чинний «Класифікатор нормативних документів» ДК 004-2003 передбачає окремий клас НД - 13 «Довкілля. Захист довкілля та здоров’я людини. Безпека», до якого входить підклас 13.080 «Якість ґрунту. Ґрунтознавство».

 

акти  місцевих органів виконавчої влади  та місцевого самоврядування.

NB. Законодавство колишніх СРСР  та УРСР застосовується для  регулювання відносин, що не врегульовані  законодавством України (ЗУ «Про  правонаступництво України» та  Постанова ВРУ «Про порядок  тимчасової дії на території  України окремих актів законодавства  Союзу РСР» від 12.09.1991).

NB. Законодавство, що втратило чинність, може застосовуватися щодо відносин, які виникли під час його дії. Це особливо часто має місце у земельних відносинах з огляду на специфіку земельної ділянки (як об’єкт права земельна ділянка може існувати дуже довго).

NB. Ч.2 ст.51 Угоди про партнерство  та співробітництво між Європейськими  Співтовариствами і Україною  від 14.06.1994 передбачає необхідність  гармонізації (забезпечення «приблизної  адекватності законів») законодавства  України до законодавства ЄС у певних сферах, що стосуються, зокр., і земельних відносин. Між тим, законодавство ЄС не може застосовуватися в Україні безпосередньо (детальніше див. тему «Гармонізація законодавства України із законодавством ЄС у галузі раціонального використання, охорони та відтворення земель»).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Стаття 14. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю гарантується. Де право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

 

Стаття 14 Конституції України  розвиває принципові положення, закріплені в ст. 13 Основного Закону. Вона визначає структуру земельного законодавства  та закріплює основні засади регулювання  земельних відносин у сучасних умовах і на перспективу. У ній також  визначається правовий режим одного з найважливіших природних ресурсів – землі, яка визнана основним національним багатством, що перебуває  під особливою охороною держави. Ці положення створюють принципово нову в Україні конституційну  основу як для галузевого (земельного та цивільного) законодавства, так і  для господарської діяльності.

Зміст ч. 1 ст. 14 Конституції  України дослівно відтворений у  ст. 1 ЗК України та ст. 373 ЦК України, що фактично є формою впровадження конституційних положень у конкретні  галузі національного законодавства, зокрема у земельне та цивільне право.

Національне багатство - один з головних показників економічного стану держави. Воно визначається як сукупність створених і накопичених  у країні працею всього суспільства  благ, рівня освіти, виробничого  досвіду, майстерності, творчого обдаровання  населення тощо. До його складу входять  суспільне, тобто створене працею людей, речове багатство; природні багатства (природні ресурси); нематеріальне багатство (освітній, кваліфікаційний, науковий, культурний потенціал та ін.). У свою чергу природні багатства включають  засоби до існування та засоби праці.

 

Земля, будучи основним національним багатством, як складова біосфери включає  ґрунти та інші природні елементи ландшафту, які органічно пов'язані між  собою і забезпечують належне  функціонування флори та фауни, життєдіяльності  людини та розвиток суспільства.

 

Людина і суспільство  не можуть існувати без землі та інших природних ресурсів. Саме вони є основою задоволення матеріальних та інших потреб людини і суспільства. Конституція, зважаючи на виключно важливе  значення землі у всіх сферах економіки  країни та проголошуючи її основним національним багатством, запроваджує при цьому  імперативний принцип особливої  охорони цього найважливішого компонента біосфери.

Земля як унікальний об'єкт  природи є основою для формування сприятливих умов, необхідних для  існування всіх живих організмів. її охорона забезпечує охорону всіх інших природних ресурсів, які  нерозривно пов'язані із землею (води, надра, рослинний і тваринний  світ тощо).

 

У юридичному значенні земля  як об'єкт права власності - це розташований над надрами, територіально обмежений  кордонами України, цілісний, нерухомий  поверхневий ґрунтовий і зайнятий водоймами шар земної кори, який є основою ландшафту  просторовим  базисом для гармонійного розподілу  місць розселення, діяльності людей, об'єктів природно-заповідного фонду  з урахуванням економічних, соціальних, екологічних та інших інтересів  суспільства, належить Українському народу на праві власності і є основним національним багатством, що перебуває  під особливою охороною держави.

Положення ст. 14 Конституції  про те, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою  охороною держави насамперед і найбільш безпосередньо стосується земель, наданих  для виробництва сільськогосподарської  продукції, здійснення сільськогосподарської, науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначених  для цих цілей, тобто земель сільськогосподарського призначення. Саме ці землі використовуються як основний засіб виробництва в  сільському господарстві і виступають основою економічного розвитку держави  та матеріального добробуту народу України.

Використання землі як просторово-операційної бази пов'язане  з розміщенням на відповідних  земельних ділянках виробничої, соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури, формуванням систем розселення, розміщенням  населених пунктів ті забезпеченням їх сталого розвитку.

Усе викладене свідчить про  унікальні природні властивості  землі, про її надзвичайну цінність для існування людей і функціонування суспільства. Саме це зумовлює необхідність особливої охорони цього природного об'єкта, яку повинна забезпечувати держава.

В умовах економічної та екологічної кризи при переході до ринкових відносин та різних форм власності  на землю без ефективних заходів  з боку держави процеси деградації землі, а також генофонду флори  і фауни, екосистем та природних  ландшафтів можуть стати незворотними. Саме тому охороні земель у новому Земельному кодексі присвячений  спеціальний розділ, правові приписи  якого знайшли свій розвиток у Законі України від 19 червня 2003 р. «Про охорону земель».

Правова охорона земель являє  собою систему врегульованих  нормами права організаційних, економічних  та інших суспільних відносин щодо забезпечення раціонального використання земельного фонду країни, запобігання  необґрунтованому вилученню земель із сільськогосподарського обороту, захисту  земель від шкідливих антропогенних  впливів, а також відтворення  та підвищення родючості ґрунтів, продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого правового режиму земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

Охорона земель є надзвичайно  важливим чинником забезпечення продовольчої та екологічної безпеки країни. її основне завдання полягає в забезпеченні збереження та відтворення земельних  ресурсів, екологічної цінності природних  і набутих якостей земель.

У процесі здійснення правової охорони земель держава реалізує чотири основні функцій – регулюючу, стимулюючу, контрольну та каральну.

Визнання землі основним багатством, що перебуває під особливою  охороною держави, передусім зумовлено  таким принципом земельного законодавства, як поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного  засобу виробництва. Це обумовлює, по-перше, пріоритет її правового режиму, порівняно  з іншими матеріальними та духовними  об'єктами національного багатства, по-друге, підпорядкованість правового  регулювання режиму цих об'єктів  правовому режиму землі як основної матеріальної цінності, що належить на праві власності Українському народові та підлягає особливій охороні державою.

Земля як основне національне  багатство та фізичний об'єкт Матеріального  світу включає всі категорії  земель України, які знаходяться  в її межах та визначені ст. 19 Земельного кодексу України. Цінність цього  об'єкта природи як національного  багатства пов'язана з його багатофункціональним призначенням. Разом з іншими природними ресурсами вона покликана забезпечувати  насамперед загальнодержавні та загальнонародні  інтереси.

Будучи матеріально-просторовою  базою країни, основою ЇЇ незалежності, суверенітету, територіальної цілісності і національної безпеки, земля в  процесі функціонування суспільства  та забезпечення життєдіяльності людини виконує важливі функції.

 

Земля є насамперед територією держави Україна, яка від інших  держав відмежовується кордонами. Принцип  територіальної організації і здійснення публічної влади в територіальних межах – одна з головних ознак  будь-якої держави. Україна, як і інші держави, має строго локалізовану територію, на яку поширюється її суверенна  влада. Земля як територія держави  є ознакою її цілісності і об'єктом  права власності Українського народу. У територіальних межах Український  народ як носій незалежності і  самостійності здійснює державний, народний і національний суверенітет. 

Надання землі статусу  основного національного багатства, щоі перебуває лід особливою  охороною держави, покладає на органи державної влади, а також на органи місцевого самоврядування загальний  обов'язок забезпечити раціональне  використання та охорону земельних  ресурсів України. Виконання цього  обов'язку забезпечується здійсненням  вказаними органами ряду функцій  управління землями, спрямованих на охорону земельних ресурсів.