Державна влада та державне управління

Відмінності державної влади  від політичної

• не будь-яка політична влада є державною, хоч всяка державна влада має політичний характер
• політична і державна влада мають різні механізми здійснення
• тільки державна влада уповноважена від імені всього суспільства застосовувати в суспільстві легалізоване примушування
• державна влада - більш вузьке поняття, ніж політична, оскільки не включає деякі ланки політичної системи суспільства, наприклад партії, громадські організації

Розглянемо  типологію влади.

За  суб'єктами влади вирізняють: автократична (самодержавство);олігархічна (групократія); самоуправлінська

За  рівнем поширення: мегавлада (ООН, НАТО та ін.);макровлада(центральні органи держави); мезовлада (регіональні органи); мікровлада (малі групи, організації)

За  структурою прояву: Державна; Партійна; Профспілкова; Армійська; духовна та ін.

За  сферами дії  :-політична; економічна; соціальна; культурно-інформаційна

За  функціями органів :законодавча; виконавча; судова

За  способами взаємодії:авторитарна; тоталітарна; демократична

Ознаки  виконавчої влади:

• відносна самостійність у системі єдиної державної влади;

• організаційна  оформленість її носіїв (суб'єктів), тобто  вона має конкретне суб'єктивне визначення і уособлюється в діяльності спеціальних структур, наділених державою відповідною компетенцією;

• системність  суб'єктів (їх сукупність) характеризується функціональною взаємозалежністю, організаційно-ієрархічною підвладністю;

• професіоналізм, тобто ця влада здійснюється спеціально утвореними і підготовленими, а також  офіційно визнаними державою суб'єктами;

• універсальність  існування в часі та просторі, тобто  виконавча влада здійснюється безперервно й на всій підпорядкованій державі території.

Виконавча влада базується на певних принципах: пріоритет прав людини, демократизм, законність, рівноправність громадян у державному управлінні, гласність.

Легітимність  пов'язана з консенсусом  більшості суспільства  щодо основних політичних цінностей і наявністю  у влади авторитету.

Традиційна  легітимність (влада  вождів, королів, царів, князів, султанів) грунтується на праві успадкування влади, що спирається на божественний характер влади монарха. Така влада базується на традиціях підкорення та примусу суспільства монархом. Харизматична легітимність (від грецьк. божественний дар, благодать) базується на надзвичайно видатних якостях лідера Ідеологічна легітимність -  авторитет влади підтримується за допомогою ідеології, що втлумачується в суспільну свідомість. Ефективність функціонування державно-владного механізму прямо залежить від політичного режиму. Політичний режим є сукупністю способів, засобів і методів практичного здійснення правлячими колами, головним чином вищими посадовими особами, державної владної волі.

   4. Державне управління  як діяльність  державних органів-  сутність, зміст та  специфіка. 

   Державне  управління — цілеспрямований організаційний та регулюючий вплив держави на стан і розвиток суспільних процесів, свідомість, поведінку та діяльність особи і громадянина з метою досягнення цілей та реалізації функцій держави, відображених у Конституції та законодавчих актах, шляхом запровадження державної політики, виробленої політичною системою та законодавчо закріпленої, через діяльність органів державної влади, наділених необхідною компетенцією.

Державне  управління, головні  ознаки:

  -це соціальне, політичне явище; вид суспільної діяльності, пов’язаної зі здійсненням державної влади в демократичній країні на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та  судову;

  - має процесуальний характер, що охоплює процеси цілевизначення, цілепокладання та цілездійснення. Державне управління має політичний та адміністративний аспекти;

Основними специфічними рисами державного управління, які дозволяють краще  зрозуміти його зміст  та розкрити сутність, є такі:

• державне управління завжди є певною організуючою діяльністю, в результаті якої виникають конкретні, управлінські за своїм змістом відносини;
• необхідною умовою виникнення управлінських відносин є наявність суб’єкта управління, тобто органа державної влади, органа місцевого самоврядування чи посадової особи, які наділені владними повноваженнями щодо здійснення державного управління;
• тип відносин, які виникають між суб’єктом та об’єктами державного управління, є завжди державно-владним.
• організуюча діяльність державно-владного типу полягає у виконанні та розпорядництві щодо вимог законів, тобто є підзаконною, ґрунтується на чинному законодавстві;
• державне управління здійснюється у правовому полі чинного законодавства, а отже, у випадку порушення останнього настає юридична відповідальність¹;
• жоден орган державної влади не визначає самостійно основні цілі свого існування і діяльності.
• специфіку діяльності органів державної влади становить можливість забезпечити підлеглість шляхом застосування державного примусу;
• державному управлінню притаманна організаційна єдність при одночасному охопленні великої кількості спеціальних проблем;
• «продукція» органу державної влади має особливий характер, що обумовлює складність визначення продуктивності та ефективності його роботи.
• державні процеси вимагають прозорості та більшої відкритості при ухваленні рішень і припускають істотніше втручання й увагу з боку громадськості, тоді як процеси ухвалення рішень у приватному управлінні менш відкриті для зовнішнього впливу.

Вищим органом виконавчої влади в Україні є Кабінет Міністрів.

Державне  управління, яке здійснюють органи виконавчої влади, має такі ознаки:

      •       неперервний та оперативний характер діяльності;

      •       здійснення спеціалізованих функцій, що вимагають єдиної технології;

      •       установлення юридично-функціональних режимів;

      •       застосування заходів адміністративної відповідальності;

      •       діяльність ієрархічно побудованого апарату  управління;

      •       використання владних повноважень;

      •       підзаконний характер діяльності;

      •       нормативно-розпорядче регулювання.

      5. Суб'єкти та об'єкти  державного управління

У системі  державного управління об'єктом управління виступає суспільство, суспільна діяльність, а суб'єктом - органи виконавчої влади.

     Суб'єкт  управління - система, наділена певною компетенцією і державно-владними повноваженнями, що дозволяють їй втілювати свою волю у форму керівних команд чи рішень, обов'язкових для виконання, тобто  це система, що управляє.

     Об'єкт  управління - це система, яка підпорядковується владній волі суб'єкта управління і виконує його рішення, тобто система, якою управляють.

     Управлінські  відносини – це відносини людей стосовно здійснення функцій управління

     Державно-управлінські відносини - це особливий вид суспільних відносин, які виникають у процесі державного управління, діяльності свідомо-вольового та організаційного характеру.

     6.  Державна політика як фактор життєдіяльності суспільства

     Полі́тика (від грец.  майстерність самоуправління полісу (міста), а подалі — "мистецтво  управління" державою і суспільством) —  цілеспрямована діяльність у галузі взаємовідносин між різними суспільними  групами, державами  й народами, пов'язана  із боротьбою за здобуття або утримання  державної влади, як знаряддя регулювання  і формування цих  стосунків.

     Державна  політика відіграє надзвичайно важливу  роль у суспільному житті. Саме вона має на меті своєчасно виявляти назрілі  проблеми розвитку суспільства, аналізувати  їх, установлювати причини виникнення, складність, суперечливість і знаходити  шляхи розв’язання. У сфері державної  політики приймаються відповідні державно-політичні  рішення, спрямовані на розв’язання  певної проблеми, розробляються відповідні програми та інструменти їх реалізації.

     Реформування  політичного життя України, становлення  демократичної, соціальної, правової держави, багатопартійності та інших демократичних  інститутів у процесі трансформації  українського суспільства потребують підготовки нового покоління аналітиків, консультантів, експертів, викладачів, організаторів для системи державного управління, партій і рухів, засобів  масової інформації, центрів, фондів та інших структур, систематичного підвищення їх кваліфікації.