Злочини та інші правопорушення

     У процесі застосування кримінально - правових норм суспільна небезпечність  діяння є критерієм: 1) кваліфікації злочинів (відмежування злочинів від інших правопорушень; відмежування злочинів від діянь, що через малозначущість не є суспільно небезпечними; розмежування злочинів як таких); 2) індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання. При цьому показником рівня суспільної небезпечності злочину є (має бути) санкція відповідної статті ( частини, пункту статті) Кримінального кодексу.

     Характер  суспільної небезпечності діяння складає  його якість. Визначається він суспільною цінністю об'єкта посягання, а також  злочинними наслідками, способом вчинення злочину, мотивом і формою вини.

     Характером  суспільної небезпечності відрізняються  види злочинів. Так, наприклад, характер суспільної небезпечності вбивства інший ніж суспільна небезпечність  хуліганства.

     Ступінь суспільної небезпечності діяння складає її кількість і визначається, головним чином, способом вчинення злочину та розміром заподіяної шкоди.

     Ступенем  суспільної небезпечності відрізняються  злочини одного виду. Наприклад, ступінь  суспільної небезпечності простої крадіжки (ч. 1 ст.185 КК) значно менша крадіжки з проникненням в житло (ч.З ст.185 КК ).

     Суспільно небезпечніший від крадіжки, навмисне вбивство з особливою жорстокістю  небезпечніше навмисного вбивства без  обтяжуючих обставин ( ст. 94 КК).

     Характер  суспільної небезпеки залежить і від форм вини. Так, навмисні тяжкі тілесні пошкодження небезпечніші від тяжких тілесних пошкоджень, вчинених по необережності

     Крім  сказаного на характер суспільної небезпеки  впливають мотив і мета вчинення злочину.  

     2.2 Кримінальна протиправність 

     Кримінальна протиправність є формальною ознакою злочину. Суть цієї ознаки злочину в тому, що злочином може бути визнане лише діяння, передбачене як таке (як злочин) безпосередньо кримінальним, а не будь-яким іншим законом. В чинному кримінальному законодавстві склади конкретних злочинів передбачені в Особливій частині Кримінального кодексу. Проте можливо, що на певних етапах розвитку суспільства окремі склади злочинів будуть сформульовані в інших, крім Кримінального кодексу, законах прямої дії, що й мало місце до введення у вересні 1996 р. національної валюти України, оскільки кримінальна відповідальність за виготовлення з метою збуту та збут підроблених купонів багаторазового використання була передбачена не Кримінальним кодексом, а Наказом Президії Верховної Ради України від 21 січня 1992 р. Цей Наказ, очевидно, є чинним і понині, оскільки при виявленні фактів вчинення особою передбачених ним дій вона в принципі має притягатись до кримінальної відповідальності за цим Наказом.

     Протиправність означає закріплення в кримінальному законі принципу «немає злочину без вказівки про це в законі». Яка б не була суспільна небезпечність того чи іншого діяння, доки воно не буде визнане злочином кримінальним, а не будь-яким іншим, законом, кримінальної відповідальності воно тягти не повинно.

     Закріплення в законі безпосередньо формальної ознаки злочину також означає, що не допускається застосування кримінального  закону за аналогією. Як відомо, до 1958 р. у радянському кримінальному  праві у визначенні поняття злочину вказівки на його найважливішу ознаку — протиправність — не було, а навпаки, законодавче була закріплена можливість застосування кримінального закону за аналогією. Так, у ч. 2 ст. 7 Кримінального кодексу УРСР 1927 р. було записано: "якщо тієї чи іншої суспільне небезпечної дії безпосередньо не передбачено в цьому Кодексі, то підстави і межі відповідальності за неї, а також заходи соціального захисту визначаються за аналогією з тими статтями Кодексу, в яких передбачені злочини найбільш подібні важливістю та характером". Кримінальна протиправність тісно пов'язана із суспільною небезпечністю: вона є суб'єктивним вираженням об'єктивної, реальної небезпечності діяння для суспільних відносин, її законодавчої оцінки. 

     2.3 Винність 

     Винність  діяння означає, що воно вчинене умисно або з необережності. Застосування ознаки “винність” у законодавчому визначенні поняття злочину має за мету підкреслити той факт, що у

     КК  діє принцип суб’єктивного ставлення  у вину, і що діяння, вчинене за відсутності вини, тобто за відсутності психічного ставлення особи до дії чи бездіяльності, не може визнаватися злочином. Так, не є злочином: а) рефлекторні, Імпульсні, інстинктивні або інші рухи тіла, які не є результатом вольової поведінки особи; б) рухи тіла або відсутність таких рухів, що є результатом тільки чужої волі чи впливу непереборної сили; в) діяння, можливість настання суспіль-но небезпечних наслідків якого особа не передбачала і не могла передбачати (казус).

     Крім  того, ознака обов’язкової винності діяння означає, що в процесі кваліфікації злочинів і призначення покарання мають чітко визначатися межі вини кожного із співучасників одного злочину .(особливо у випадках ексцесу виконавця, добровільної відмови одного із співучасників від доведення злочину до кінця, невдалої співучасті), межі вини особи, яка звинувачується у вчиненні злочину з двома наслідками, або у вчиненні злочину, суспільно небезпечні наслідки якого виникли в результаті вини не тільки обвинуваченого, а й інших осіб, у т.ч. потерпілого (так званої обопільної вини, яка найчастіше у практиці трапляється при транспортних подіях), або коли має місце фактична помилка тощо.

     Відповідно  до ст. 68 Конституції України незнання законів не звільняє від юридичної, у т.ч. кримінальної відповідальності. Але аналогічної вимоги щодо незнання особою інших, крім законів, нормативно-правових актів, у Конституції України не існує. Тим часом, факт заборони певних дій не завжди прямо визначається в законі і є завідомо зрозумілим для кожного. Часто це питання є спірним і може бути вирішене лише на підставі висновку експерта або в інший спосіб. Тому незнання особою підзаконних нормативно-правових актів, до яких відсилає диспозиція етапі КК, звільняє її від кримінальної відповідальності за відсутністю вини, за винятком тих випадків, коли знання цих актів конкретною особою передбачається як необхідний юридичний факт. Останнє стосується, зокрема, окремих спеціальних суб’єктів злочинів. 

     2.4 Караність діяння 

     Хоча  дана ознака злочину і не згадана  у визначенні злочину, але вона випливає із самої його суті поняття, адже вчинення злочину завжди пов'язане з відповідним покаранням. Під караністю суспільно небезпечного діяння (злочину) розуміється не фактичне застосування покарання за його вчинення, а можливість застосування покарання, передбаченого санкцією кримінально-правової норми, якою визначений склад конкретного злочину і встановлені види та межі покарань (покарання), що можуть бути призначені особі, яка вчинила таке діяння. Отже, караність діяння не означає, що особі, яка його вчинила, обов'язково буде призначено передбачене санкцією покарання, оскільки з підстав, передбачених законом, особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності чи покарання, або ж покарання буде призначено інше, більш м'яке, чи призначено умовно або з відстрочкою його виконання. У такому разі караність діяння означає, що кримінальним законом, яким воно заборонене, передбачена можливість застосування визначеного санкцією норми покарання.

     Необхідно зазначити, що караність як обов'язкову ознаку злочину, слід розуміти не як реальне застосування покарання, а саме як загрозу, можливість його застосування у разі вчинення злочину, адже особа, яка вчинила злочин, може бути звільнена як від покарання, так і від кримінальної відповідальності взагалі внаслідок позитивної посткримінальної поведінки, і це жодним чином не буде суперечити вимозі кримінальної караності, оскільки оцінка судом її особистості та вчиненого нею діяння не заперечує факту злочину. Протилежний підхід до цього питання дозволив би припускати можливу безкарність злочинних діянь, за умови певної посткримінальної поведінки.

 

      3.Злочини та інші правопорушення 

     Щоб розкрити дане питання розглянемо що таке правопорушення. Правопорушення відрізняється від правомірної  поведінки і діяльності такими ознаками:

     1) це суспільно небезпечне або  шкідливе діяння;

     2) це протиправне діяння ( дія або  бездіяльність);

     3) винне протиправне діяння; 4)юридично  карне діяння;

     5) наявність причинного зв'язку  між протиправними діями і  наслідками.

     Правопорушення - це соціально небезпечне або шкідливе, протиправне, винне діяння деліктоздатного суб'єкта ( фізична чи юридична особа), яке передбачене діючим законодавством і за яке встановлена юридична відповідальність.

     Всі правопорушення поділяються на дві  групи: кримінальні злочини і проступки. Проступки в свою чергу поділяються на : адміністративні правопорушення, конституційні, фінансові, цивільно - правові, дисциплінарні, земельні, екологічні, процесуальні, шлюбно -сімейні. Можуть бути і інші правопорушення, залежно від галузей права.

     На  підвищений ступінь суспільної небезпечності  злочинів порівняно з проступками  впливають об'єктивні і суб'єктивні  ознаки: розмір заподіяної шкоди, спосіб, місце, час, наслідки вчиненого діяння, форма вини, мотив і мета.

     Знищення  особистого майна громадян злочином за умови, якщо воно вчинене навмисно (ст. 194 КК).

     Необережне  знищення такого ж майна розглядається  як цивільно -правове правопорушення.

     Міри  кримінального покарання встановлюються тільки кримінальними законами, які  приймає Верховна Рада України, а адміністративна і дисциплінарна відповідальність регулюється як законами, так і підзаконними актами.

     Ступінь суспільної небезпечності діяння як головна розмежувальна ознака між  злочинами та іншими правопорушеннями визначається всіма його ознаками: формою і видом вини, мотивом і метою, способом, місцем, обстановкою вчинення діяння і його наслідками. Законодавцем, найчастіше, розмежування здійснюється за наслідками вчинення діяння і, перш за все, за розміром заподіяної шкоди.

     Найчастіше  виникає питання про відмежування злочинів від адміністративних правопорушень. Недоліком чинного законодавства треба вважати випадки, коли за одні й ті самі дії передбачена як адміністративна, так і кримінальна відповідальність, а критерії розмежування злочину і адміністративного проступку при цьому не визначені.

 

      Висновок 

     На  сьогодні наукове вчення про злочин ще не повністю відображає всі особливості  практичного застосування норм кримінального  права, зокрема в частині встановлення складу злочину, а тому воно потребує негайного та постійного вдосконалення.

     Однією  з необхідних умов по вдосконаленню  наукового вчення про злочин є  усунення всіх неточностей та протиріч у внутрішньому змісті кримінально-правових норм.

     На  сьогодні майже всі питання, пов'язані  із злочином вивчаються та досліджуються наукою кримінального права, оскільки в нашій державі не існує повного нормативного закріплення даного питання.

     І тому саме вдосконалення чинного  кримінального законодавства, а  також прийняття принципово нових  кримінальних законів, які б повніше висвітлювали юридичну сутність злочину та складу злочину та закріплювали б нормативне визначення складу злочину, залишається першочерговим завданням, яке стоїть, на сьогодні, перед нашою державою.

     Від вирішення цього завдання залежить подальший розвиток України в галузі забезпечення правопорядку на своїй території та забезпечення дійсної охорони прав та законних інтересів громадян, що, як відомо, є одним із головних обов'язків нашої держав.

 

      Список використаної літератури 

     1. Конституція України 28 червня 1996р.

     2. Кримінальний кодекс України.

     3. Кримінальне право України:Загальна частина:Підручник для студентів юрид.спец. вищ. закладів освіти / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін.; За ред. Професорів М.І. Бажанова, В.В Сташиса, В.Я. Тація. – Київ-Харків: Юрінком Інтер-Право, 2001.-416 с.

     4. Електронна бібліотека Князєва: www.ebk.net.ua. Назва статті: «Поняття злочину та його ознаки».

     5. Коржанський М.Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України, -К., 2001.