Тероризм: кримінально – правовий аспект

      Елементи терористичного насильства простежуються також в інших історичних формах. Ще з чотирнадцятого тисячоліття до нашої ери державний тероризм виявлявся у вигляді деспотичних державних устроїв, якими були централізовані рабовласницькі держави.

      Як прообраз сучасних терористичних актів постає вбивство давньоримського диктатора Юлія Цезаря і саме таких підходів до вирішення політичних питань в історії немало.

      Жах наводили на народи Ближнього Сходу хрестоносці.

      Система поборів ясаку, яку використовувала Золота Орда, будувалась на загрозі набігів, розправ, спустошень.

      З тероризмом Середньовіччя асоціюється така судово-поліцейська установа католичної церкви у боротьбі з єресями, як інквізиція. До речі, уже в ХІХ ст. ії функції частково перейшли до однієї з конгрегацій римської курії.

      Як Середньовіччя так і епоха Відродження знала  чимало внутрішньодержавних змов і вбивств політичних діячів. Папи навіть „легалізували” у своїх едиктах вбивство королів та імператорів, які не підкорялися Святому престолу.

    У Середні віки представники мусульманської секти вбивали префектов і халіфів. Тоді ж терористичні акти на політичному підґрунті практикували деякі таємні товариства Індії та Китаю.

      Судовий терор в Росії був характерний для внутрішньої політики Івана Грозного у період опричнини. Позасудовий державний терор почався там у часи „ смути ” на початку ХVІІ ст. і слугував для знищення політичних супротивників.

Велика Французька революція (1789-1794 рр.) також залишила свій слід в історії терористичних актів, саме з якобинською диктатурою пов’язане виникнення поняття терор, незважаючи на вищезгадане латинське походження терміна.

Німецькій радикал Карл Гейнцен, якого вважають засновником сучасного тероризму, у 1848 році висунув „філософію бомби”, що своїм корінням сягає виправдовування тирановбивства і виходить від Фоми Аквінського та отців християнської церкви.

З другої половини ХІХ ст. терористичні акти стають постійною ознакою суспільного життя. До них удаються російські народники, радикальні націоналісти в Ірландії, Македонії, Сербії, анархісти у Франції 90-х років, а також аналогічні рухи в Італії, Іспанії та США.

В Росії в 1902-1907 рр. есерівськими та іншими терористами було здійснено близько 5.5 тис. терористичних актів (вбивства міністрів, депутатів Державної думи, жандармів, працівників поліції та прокуратури ).

Революція 1917 року, а в подальшому і громадянська війна в Росії перетворились по суті у протистояння червоного та білого терору з виявленням небувалої жорстокості з обох сторін.

В умовах внутрішньодержавних та зовнішніх терористичних актів проходила підготовка до захоплення та перерозподілу світу в Німеччині та Італії [36, C.24].

      Розвиткові терористичних актів сприяли сучасні війни. Теракти виконували роль допоміжного фактора, з допомогою якого прокладалися шляхи до успіху збройних сил на полях битв.

      Ми розуміємо, що не можна всі вищеперераховані випадки  розцінювати як терористичні акти, з погляду закріплення цього злочину у ст.258 КК  України, але проводимо паралель, щоб показати що такий спосіб впливу на людей і вирішення різноманітних питань виник не сьогодні.

У КК УРСР який було введено в дію 1 липня 1927 року, в главі про контрреволюційні злочини містилась ст. 548, яка передбачала відповідальність за вчинення терористичних актів проти представників радянської влади або діячів революційних робітничих чи сільських організацій та участь у виконанні таких актів, хоча б і особами, які не належали до контрреволюційної організації.

Сама диспозиція цієї кримінально-правової норми не розкривала змісту поняття терористичного акту, але згодом воно було відпрацьовано юридичною наукою. Отже, терористичний акт визначався того часу як один з найтяжчих контрреволюційних злочинів, який полягає у вбивстві, замаху на вбивство, нанесенні тілесного ушкодження та інших насильствах щодо представників радянської влади чи діячів громадських організацій трудящих, у вбивстві чи насильстві над членами їх сімей, а також у пошкодженні чи знищенні майна цих осіб, якщо зазначені дії вчинені з контрреволюційним умислом. Вбивство жінки з метою завадити їі розкріпаченню, будучи „посяганням на політичні та національні здобутки Великої Жовтневої соціалістичної революції”, також кваліфікуються як терористичний акт [30, C.4].

       28 грудня 1960 року був принятий та введений в дію з 1 квітня 1961 року новий КК УРСР, в якому термін „терористичний акт” застосовувався у двох кримінально-правових нормах. Так, у ст. 58 під ним розумілося вчинення вбивства чи заподіяння тяжкого тілесного пошкодження, спрямовані проти державного або громадського діяча чи представника влади у зв’язку з його державною чи громадською діяльністю і з метою підриву чи послаблення радянської влади. У ст. 59 під терористичним актом розумілося вчинення вбивства чи заподіяння тяжкого тілесного пошкодження, спрямовані проти представника іноземної держави з метою провокації війни чи міжнародних ускладнень.

      З прийняттям Конституції України 28 червня 1996 р., у кримінальному законодавстві закріпилась відповідальність за вчинення злочинів, якими супроводжується терористична діяльність.

5  квітня  2001  р.  Верховна  Рада  379  голосами  прийняла  новий  Кримінальний  кодекс  –  перший  Кримінальний  кодекс  незалежної  України. Одним  з  розділів Особливої частини КК України  є розділ   “Злочини проти громадської безпеки”, де розміщена ст. 258, яка встановлює відповідальність за “терористичний акт - застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, які створювали небезпеку для життя чи здоров’я людини або запобігання значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків, якщо такі дії були вчинені з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або не вчинення дій органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, службовими особами цих органів, об’єднаннями громадян, юридичними особами, або привернення уваги громадськості до певних політичних, релігійних чи інших поглядів винного (терориста), а також погроза вчинення зазначених дій з тією самою метою” [1, C.58].

Це хоча й не зовсім вдалий, але однин з перших кроків побудови  системи законодавчого забезпечення боротьби з  тероризмом [31, C.22].

      Спочатку у проекті Кримінального Кодексу України, після першого читання містилася спеціальна кримінально - правова норма, яка прямо передбачала відповідальність за тероризм (ст. 232) і мала наступний вигляд:

„Тероризм, тобто вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, які створювали небезпеку загибелі людей або заподіяння значної майнової шкоди чи інших тяжких наслідків, якщо такі дії були вчинені з метою порушення громадської безпеки, залякування населення або впливу на прийняття рішень органами державної влади чи місцевого самоврядування, а також погроза вчинення зазначених дій з тією самою метою”

Такий варіант викликав чимало зауважень. Ототожнювати тероризм з вчиненням вибухів, підпалів та інших дій вважається не зовсім коректним з огляду на те, що під тероризмом слід розуміти окрім зазначеного і організацію, і фінансування, і підтримку, і створення терористичної групи [33, C.76].

Так, В.П.Ємельянов вказував на необхідність формулювання у законі ознак тероризму таким чином, щоб склад тероризму не вступав у протиріччя з іншими складами злочинів і не примушував у правозастосовчій практиці постійно кваліфікувати підпадаючі під його ознаки діяння по сукупності з іншими злочинами. Також вказуав на необхідність ускладнення ознак об’єкта тероризму і формулюванні його як складного складу з ознаками двох обов’язкових об’єктів (основного і додаткового) і додаткових факультативних [31, C.33]

Інші вчені дотримувались дещо іншої позиції, вважаючи, що правова норма повинна бути позбавлена надлишкової деталізації у визначенні злочину, тому що  така конкретизація не дозволяє піддавати кримінально-правовій оцінці всю різноманітність його проявів. Абстрактна диспозиція точніше вписується в систему права, вона зручна для застосування закону органами слідства та судом [34, C.49]. 

    Як згадувалось вище, дана норма була піддана об’єктивній критиці, внаслідок чого вона була доопрацьована і для другого читання внесена пропозиція викласти статтю, яка передбачатиме відповідальність за вчинення тероризму, у наступній редакції:

„Тероризм, тобто застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, які створювали небезпеку для життя чи здоров’я людини або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків, якщо такі дії були вчинені з метою порушення громадської безпеки, залякування населення, чи провокації громадського чи воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення, або з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або не вчинення дій органами державної влади чи місцевого самоврядування, службовими особами цих органів, об’єднаннями громадян, юридичними особами чи групами осіб, або привернення уваги громадськості до певних політичних, релігійних чи інших поглядів винного (терориста), а також погроза вчинення зазначених дій з цією самою метою”.

  Проаналізуємо цей варіант. Передусім законодавець пішов шляхом конкретизації певних ознак, що мають характеризувати тероризм. З’явилося, окрім таких вже вживаних ознак, як вчинення вибуху, підпалу, нове поняття – „застосування зброї”. Дискусійним було положення про таку мету при вчиненні тероризму як “привернення уваги”. Демонстративність є притаманною рисою будь-якого терористичного акту, проте ця риса не може бути метою, яка становить собою бажання досягти певного стану (речі) тощо, яка на цей момент не є в наявності у особи (групи осіб), що вчинюють терористичний акт [31, C.55] .

      14 вересня 2000 року проект Кримінального Кодексу України був затверджений у другому читанні, водночас змін у диспозиції не відбулося, а ось назву статті було змінено на „ Терористичний акт ” (ст. 266 проекту). На думку Ліпкана В.А, Никифорчука Д.Й, та Руденко М.М. дана позиція є невірною, тому що поняття терористичний акт не відображає сутності явища тероризм. Також слід констатувати, що і сам законодавець власну позицію виражав не чітко, тому що у ст. 21 проекту, де йшлося про вік кримінальної відповідальності, вказувалось на ст. 266 „Терроризм”, хоча назва самої статті 266 була іншою – „Терористичний акт”. Вбачається, що така неточність зумовлена, перш за все, не повним усвідомленням різниці між тероризмом, як багатогранним явищем, і терористичним актом, як одним з елементів тероризму.

Підсумковим моментом стало затвердження Президентом держави 18 травня 2001 року нового КК України, який вступив у дію 1 вересня 2001 року.

Одним із напрямів удосконалення існуючого законодавства у боротьбі з тероризмом є  врахування досвіду іноземних держав. У зв’язку з цим Верховна Рада України після ратифікації Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму прийняла Закон України “Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексу України  щодо запобігання тероризму”  від 21 вересня 2006.  Внаслідок змін, передбачених у Законі, з Кримінального кодексу України виключені частини 4 та 5 ст.258, натомість додані ст.258-1 “Втягнення у вчинення терористичного акту”, ст.258-2 “Публічні заклики до вчинення терористичного акту”, ст.258-3 “Створення терористичної групи чи терористичної організації”, ст.258-4 “Сприяння вчиненню терористичного акту” [2, C.2]

Звертає  на себе увагу й та обставина, що одні й ті ж діяння  в ст. 205 Кримінального  кодексу  Російської  Федерації і ст.ст. 289, 290 Кримінального кодексу  Республіки Білорусь називаються  тероризмом, а  в ст. 258 Кримінального кодексу  України терористичним актом. Крім  того, якщо в кримінальному  законодавстві  Росії і Білорусі є склади, які передбачають відповідальність окремо за тероризм  і терористичний акт, то згідно  ч.2 ст.88  Кримінального закону Латвії та ч.2 ст.155 Узбекистану  поняттям “тероризм” охоплюються  й ті діяння, які  в  Росії і Білорусі  розцінюються як  терористичний акт [14, C.136].

РОЗДІЛ 2

Юридичний аналіз об’єктивних ознак складу злочину, передбаченого ст. 258 КК України

2.1. Об’єкт злочину

З уведенням ст. 258 «Терористичний акт» у КК України виникає дискусійне питання щодо об’єкта цього складу злочину. У Кримінальному кодексі України законодавець визнав родовим об’єктом терористичного акту громадську безпеку, розмістивши відповідно ст. 258 КК України в розділі ІХ «Злочини проти громадської безпеки» Особливої частини Кримінального кодексу України, тобто визначив, що саме громадська безпека, з точки зору законодавця, потребує охорони від цього злочину.

При аналізі злочинів терористичної спрямованості дослідники зазвичай звертають увагу на те, що це, в першу чергу, складні багатооб’єктні злочини, які посягають, на територіальну цілісність, державний устрій, суспільну безпеку, нормальне функціонування організацій, установ, на життя та здоров'я людей тощо, залежно від того, „охороні яких сфер законодавець надає провідне значення, визначаються ознаки основного об’єкта” [11, C.38].

Так, наприклад, склад тероризму (терористичного акту) в КК України (ст. 258), Росії (ст. 205), Казахстану (ст. 233), Азербайджану (ст. 214), Таджикистану (ст. 179), Туркменистану (ст. 271) віднесений до злочинів проти громадської безпеки, звідси бачимо, тією сферою, якій, на думку законодавців, завдається найбільша шкода, частіше за все визнається громадська безпека.

Законодавець Грузії та Латвії тероризм відніс до злочинів проти держави. У Кримінальному кодексі Франції розділ ІІ «Про тероризм» знаходиться у книзі ІV «Про злочини та проступки проти нації, держави та громадського спокою». В Кримінальному кодексі Республіки Білорусь міститься три склади злочину «тероризм», які розташовані у різних розділах: ст. 126 «Міжнародний тероризм» знаходиться в главі 17 «Злочини проти миру та безпеки людства» розділу VІ «Злочини проти миру, безпеки людства та військові злочини»; статті 289 «Тероризм» та 290 «Погроза вчинення акту тероризму» у главі 27 «Злочини проти громадської безпеки» розділу Х «Злочини проти громадської безпеки та здоров’я людей» [14, C. 67].