Контрольная работа по "Уголовное право"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І  НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНІЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІНСТИТУТ ЗАОЧНОГО ТА ДИСТАНЦІЙНОГО  НАВЧАННЯ

КАФЕДРА ТЕОРІЇ ТА ІСТОРІЇ  ДЕРЖАВИ І ПРАВА

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КОНТРОЛЬНА  РОБОТА

 

з дисципліни «ПРАВОЗНАВСТВО»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала  студентка 4 курсу ІЗДН:

Тюріна І.Е. 

спеціальність: 6.030509

група ОА - 401з

№ зал. книжки 18.10.0236

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КИЇВ 2012

План

1. Теорія
1. Основні сучасні концепції держави.
2. Адміністративне право України: поняття і предмет правового регулювання. Джерела адміністративного права.
2. Задача. 
   
1. Основні сучасні концепції держави.

У Конституції  України 1996 року проголошено, що Україна  є демократичною, правовою та соціальною державою. Так які ж особливості Україні дозволяють відповідати концепціям правової і соціальної держави і як ці концепції реалізуються на практиці?

  Із виникненням держави виникають і розвиваються різноманітні теорії про неї. Політико-правова свідомість людей є частиною загальнолюдської суспільної свідомості, що відображає різноманітні теорії про державу. Протягом довгого історичного розвитку держав різних типів виникали та історично розвивалися теоретичні уявлення передових людей про покращення наявного становища, про підвищення місця й ролі людини в державі та суспільстві. На сьогодні у теорії держави і права існують різні класифікації концепцій про державу. Розглядають концепції, що пояснюють виникнення держави, її сутність і соціальне призначення. Можна розглядати ці аспекти в концепціях соціологічного, юридичного спрямування, у теоріях анархізму, етатизму тощо. До основних сучасних концепцій соціологічного спрямування належать теорії, що виникли в ХІХ - ХХ ст.

Теорія  солідаризму. Ця теорія поширилась у другій половині XIX - першій половині XX ст. Л. Дюгі (1859-1928), критикуючи марксизм на основі ідей французьких соціологів О. Конта, Л. Буржуа, Б. Дюркгейма, розвинув концепцію соціальної солідарності. Державу він вважав засобом забезпечення соціальної солідарності класів, організованою силою суспільства, яка встановлює взаємозалежність і спільність інтересів різних соціальних груп і класів. Дюгі відкидав класові суперечності, політичну боротьбу і соціалістичну революцію.

Держава загального благоденства. В основі цієї теорії лежать ідеї та висновки соціології. Розробив теорію англійський економіст Дж. Кейнс (1883-1946) у праці "Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей". Головний зміст теорії зводиться до того, що: а) сучасна демократична держава втратила класовий характер і діє в інтересах усіх членів суспільства. Вона використовує такі економічні важелі, як політика цін, податки, інвестиції, державне замовлення, кредити, регулювання експорту та імпорту і цим впливає на приватний сектор, пристосовує його для блага всіх; б) держава, реалізуючи функцію соціальних послуг (матеріальна допомога, поліпшення умов праці, підвищення заробітної платні та пенсій, покращення житлових умов, охорони здоров'я, освіти), забезпечує вищий рівень життя населення всієї країни; в) поступово відмирає репресивно-каральна функція держави, звужується сфера державного примусу.

Відповідно, розвиток змішаної економіки, активізація  функції соціальних послуг, відмирання репресивно-каральної функції держави  перетворює її із класово-антагоністичної  на державу загального благоденства.

Теорія  плюралістичної демократії. Ця теорія також спирається на положення і висновки соціології, але використовується не сфера економічної та соціальної діяльності держави, а її політична система. Представники цієї теорії - Г. Ласкі, М. Дюверже, р. Дарендорф, р. Ален та ін. - вважають, що сучасна держава являє собою сукупність соціальних груп і прошарків, які виникають унаслідок певних інтересів. Для захисту своїх інтересів ці спільноти утворюють різні об'єднання громадян, які, своєю чергою, через їхні зацікавлені групи" чи "групи тиску" впливають на політичну владу, домагаючись реалізації своїх інтересів (потреб).

Отже, соціальні  групи і прошарки беруть участь у  здійсненні політичної влади, а держава  координує та узгоджує можливості всіх обєднань громадян у реалізації державної  влади.

Теорія  еліт. Поширилася наприкінці XIX - на початку XX ст. Засновниками цієї теорії були італійські вчені-політологи Г. Моска (1858-1941) і В. Парето (1848-1923). Сутність її зводиться до того, що народ не здатний управляти суспільством. Г. Моска демократію вважав утопією і твердив, що в усіх цивілізованих суспільствах виникають два класи: правителі й ті, ким управляють. В. Парето стверджував, що політичне життя - це постійна боротьба еліт, зміна яких відбувається через насильства, що еліта виникає в трьох найважливіших сферах суспільного життя: економічній, політичній та інтелектуальній, де індивіди виокремлюються із середовища інших людей. Він обґрунтовував теорію конкуренції еліт. р. Міхельс (1876-1936) застосував теорію еліт до політичних партій. Він вважав, що партії занепадають. Рядові члени партії, що не здатні самі управляти, обирають своїх представників, які рано чи пізно відокремлюються від рядових товаришів по партії та перетворюються на партійну еліту. Демократія в партії переходить в олігархію. У партійних елітах теж ведеться боротьба, що призводить до заміни однієї партійної еліти іншою.

Нині поширення  набула теорія неоелітаризму, або елітарної демократії. Представники цієї теорії - X. Ласуел, Д. Сарторі, Г. Зейглер - вважають, що народоправство приречене на невдачу і веде до диктатури. Аби цього не сталося, треба зробити так, щоб у суспільстві управляла компетентна еліта. Для цього необхідно поєднати елітаризм з елементами плюралістичної демократії. Вони пропонують теорію елітарної демократії, сутність якої зводиться до того, що: у сучасному суспільстві діють не одна, а кілька еліт; між елітами існує конкуренція; еліти контролюються народними масами через загальне виборче право, що стимулює конкуренцію еліт; доступ в еліту залишається відкритим для всіх, вона поповнюється за рахунок вихідців із народу.

Теорія  конвергенції. Сутність цієї теорії зводиться до існування у світі двох протилежних систем: капіталізму і соціалізму. Вони поступово зближуються, втрачають відмінності між собою і на певному етапі розвитку зливаються в постіндустріальне суспільство. Ця теорія виникла в 50-60-х роках XX ст.; її основоположниками були р. Арон, Д. Гелбрейт, П. Сорокін, Я. Тінберген та ін. Теорія втілюється в життя, зокрема в незалежних державах колишнього Радянського Союзу.

Доктрини  технократії. Нині посилюється вплив науки і техніки на політичне життя в різних країнах, зростають місце і роль науково-технічних працівників у державному управлінні. На цій основі й виникають різні теорії технократії. Сутність їх зводиться до того, що покращити політику можна за допомогою кращого управління. Інженери, техніки, науковці, менеджери та інші керівники науки й виробництва, як це вони роблять в економіці, можуть успішно керувати і політичними процесами. Представниками цієї теорії були Т. Веблен, Г. Скот, Ф. Тейлор, Г. Саймон, Д. Бел, Б. Беквіт, Ж. Бжезінський та ін.

Ідеї анархізму  та етатизму. Анархізм виникає одночасно з марксизмом. Його сутність полягає в запереченні державності. Сучасний анархізм поділяють на анархо-комунізм (повне заперечення політичної влади) і анархо-синдикалізм (наявність політичної влади в руках профспілок). Основними провідниками анархістських ідей були М. Штірнер, П. Ж, Прудон, М. Бакунін, П. Кропоткін.

Теорії  етатизму. Протилежністю анархізму є етатизм, тобто одержавлення всіх сфер суспільного життя. Етатизація суспільства веде до диктатури. Г. Моска різновидами диктатури вважав соціалізм і фашизм.

Фашизм охоплює  конгломерат найреакційніших політичних ідей, націлених на виправдання й  заохочення низьких спонукань, спираючись на які можна обґрунтувати будь-яку  антилюдську дію. Однією з ідеологічних підвалин фашизму стало вчення Ф. Ніцше (1844-1900). Він умотивовував ненаситне  прагнення до влади, поділяв волю на аристократичну й рабську, обґрунтовував  расизм, тоталітаризм, вождизм, культ  грубої сили, вихваляв ідеал справжнього  арійця. Ідею фашизму було втілено  в Німеччині Адольфом Гітлером. Основною ідеєю німецького фашизму було проповідування і втілення в життя расизму, тобто  поділ людей за біологічними й  соціальними ознаками на раси. При  цьому одна раса оголошувалася вищою, істинними представниками роду людського, а інші - напівтваринами, що мають  забезпечувати процвітання панівної раси. Фашистські лідери всіляко пропагували  расизм: "Живуть інші народи в достатку чи дохнуть з голоду, цікавить мене лише тією мірою, якою ми відчуваємо потребу  в рабах для підтримки нашої  культури", - цинічно заявляв один зі сподвижників А. Гітлера -Генріх Гіммлер.

Фашизм вихваляв тоталітарну державу, де всі аспекти  життя суспільства чітко регламентовано. У такій державі - "живому організмі  народу" - вимагається беззаперечне підкорення індивіда державі. Всяка  ініціатива окремого індивіда придушується, практично ліквідуються всі права  і свободи.

Лідери фашизму  обґрунтовували ідею вождизму. На чолі держави і нації стоїть фюрер, наділений абсолютною владою. Право -це те, чого прагне народ, а волю народу відображає фюрер, який має вищий  авторитет, і його діяльність не підлягає критиці. Усе, що він каже і робить, є правильним, позаяк силу він черпає безпосередньо з містичної душі нації. Витримується чітка ієрархічна побудова влади. Партійний і державний  чиновник визнається безпосереднім  і незаперечним авторитетом, вождем на певній території.

У відносинах між людьми та між державами проповідувався культ сили. Насильство було оголошено  важливим чинником розвитку суспільства, а гуманізм розглядався як виправдання  слабовольності і боягузтва.

Отже, фашизм - антилюдська, антигуманна ідеологія, що обґрунтовувала самоуправство, беззаконня, насильство, використовуючи найнижчі людські інстинкти. Це реакція на гострі кризові явища в суспільстві. Необхідно давати рішучу відсіч поширенню неофашистських ідей у суспільстві.

До концепцій  юридичного спрямування відносять  теорії право вої та соціальної держави.

Соціальна держава - це держава, у якій: а) громадянам забезпечується гідне людини життя і соціальний захист у цілому; б) громадянам гарантується особиста свобода; в) у суспільстві культивується і забезпечується цивілізованими засобами соціальна злагода, мирне вирішення суперечностей, які виникають чи можуть виникнути.

Кінцевою  метою соціальної держави є: а) досягнення соціальної демократії, що полягає  в реалізації влади народу і забезпеченні людині та громадянинові всіх прав, свобод і законних інтересів та виконання  всіма суб'єктами права їхніх  обов'язків; б) ліквідація всіх форм гноблення, дискримінації, расизму, експлуатації людини людиною; в) гарантування всім людям  рівних умов вільного розвитку і розвитку кожної окремої особистості; г) досягнення цих та інших цілей у мирний спосіб, політичними методами; ґ) модернізація виробництва і поступовий перехід  до ринкових відносин.

Соціальна держава: 1) зобов'язує індивіда брати участь у вирішенні загальних завдань; 2) є регулятором суспільного життя; 3) здійснює контроль над діяльністю приватного власника та приватного капіталу; 4) досягає дедалі більших успіхів у сфері соціального забезпечення свого народу; 5) стверджує та розширює діяльність вільних профспілок і промислової демократії; 6) здійснює чимало інших демократичних перетворень.

Висновок

Концепція правової та соціальної держави, що вінчають загальний  задум ліберально-просвітницької трактування  сутності права, стали значним теоретичним  досягненням філософсько-правової думки. У країнах, де ці концепції  дійшли до практичного втілення, в  цілому сформувався досить строгий  правової та громадський порядок. Було б помилковим вважати, що правова  держава і соціальна держава  добре поєднуються і в змозі  повністю злитися в один тип держави. Принцип соціальної безпеки населення  і вимога не лише юридичної, а й  матеріального, рівності, виражені в  деяких ідеях про соціальну справедливість (властивості соціальної держави), знаходяться  в суперечності з ідеєю свободи  особистості, взаємної відповідальності держави і громадянина (властивості  правової держави).

Однак було б неправильним протиставляти правову  державу і соціальну державу. Їх зближення - найсприятливіший результат  для громадянського суспільства, оптимальний  варіант його розвитку без класово  ворожих конфліктів і соціальних потрясінь. Соціальна і правова  держава сумісні між собою  доти, поки функціонування державної  влади буде обмежуватися, врівноважуватися, контролюватися і распроняться в  межах дотримання основних прав людини.

Для більшої  частини людства, в т. ч. і для  нашої країни, то стан суспільства, яке можна було б назвати справді  правовою, як і раніше залишається  лише принадною і бажаною метою, загалом-то цілком досяжною, але, на жаль, не в самому найближчому майбутньому.

  В Україні практично вже є багато чого для реалізації поставлених цілей, але політичний процес йде дуже складно. На нього має великий вплив сама багато в чому суперечлива історія формування політичної і правової свідомості населення. Політичний плюралізм і багатопартійність, як чинники громадянського суспільства, поки ще носять забарвлення пережитків тоталітарної свідомості.

У поняття  правової держави та соціального  сьогодні вже вкладається сенс матеріального  і духовного благополуччя населення  країни. І всі завдання, з приводу  становлення державності, зрештою, спрямовані на забезпечення високого рівня життя людини, а не на створення  красивої структури державних органів  влади та декларативного забезпечення прав і свобод особистості. Соціально-правова  держава стає таким тільки тоді, коли все, що закріплено на папері, буде реалізовано в житті.

Правова держава  і громадянське суспільство формуються спільно, і процес їх створення займає тривалий історичний час. Він відбувається також разом з розвитком суспільства  і вимагає цілеспрямованих зусиль. Ні правова держава, ані громадянське суспільство не вводяться одноразовим  актом і не можуть стати результатом  чистого законодавства. Весь цей  процес має бути органічно пережитий  суспільством, якщо він для цього  дозріло. Я вважаю, що правова держава  побудувати за десять років неможливо. Як ми можемо спостерігати, в інших  країнах цей процес протікав досить довго, протягом століть, поступово  шліфувався і вдосконалювався десятками  поколінь. Це означає, що потрібно боротися за свої права, використовувати для  вирішення багатьох проблем норми  права, а не норми звичаїв, активно  здійснювати свої конституційні  виборчі права.